ООН та люди з обмеженими можливостями

Persons with Disabilities — людина з обмеженими можливостями. Саме так в англомовних країнах називають інвалідів. Є в словниках і слово invalids, але його майже ніколи не вживають щодо людини, яка внаслідок хвороби відрізняється від інших. Принаймні в жодному документі ООН ви ніколи не зустрінете слова інвалід.

Слід зазначити, що протягом свого існування ця організація створила багато документів, які стосуються людей з обмеженими можливостями. Пропонуємо читачеві зробити свого роду огляд розробок світового співтовариства в цьому питанні. Можливо, життя інвалідам це суттєво не поліпшить, але бодай змусить українських чиновників щось робити для цих людей. І не лише на 3 грудня — до Всесвітнього Дня інвалідів.

«Понад 500 мільйонів осіб у світі є інвалідами в результаті розумових, фізичних або сенсорних розладів, і незалежно від того, у якій країні вони живуть, їх можливості обмежені — фізично та соціально. Біля 80% інвалідів проживають у країнах, що розвиваються.

Інваліди часто піддаються дискримінації через забобони, неосвіченість та можуть відчувати обмеження у доступі до послуг.

Ця «мовчазна криза», стосується не тільки інвалідів та їх сімей, економічного та соціального розвитку всього суспільства, оскільки цей великий людський потенціал лишається поза увагою. Враховуючи те, що багато хто стає інвалідами у результаті людської діяльності або внаслідок недогляду, необхідно сприяння цивілізованого суспільства, щоб виправити це «мовчазне надзвичайне положення». Це витримка зі вступної сторінки розділу офіційного сайту Організації Об’єднаних Націй «ООН та інваліди».

Чому кажуть що понад 500 мільйонів? Є кілька причин. По-перше, кількість людей з інвалідністю постійно змінюється. А по-друге, не у всіх країнах виявлення та встановлення інвалідності знаходяться на професійному рівні. Наприклад, в Україні офіційна та неофіційна кількість людей з діагнозом мукаполісахаридоз (генетичне захворювання) дуже різниться. Адже не всім батькам, дитина яких народилися з цією тяжкою хворобою, відомо, що у неї такий діагноз. Оскільки встановити його можна лише в спеціалізованих генетичних центрах, які є лише у кількох великих місцях України. Та й добратися до них не завжди є кошти. Перш ніж йти далі, наведемо визначення інвалідності, яке прийнято ООН. «Інвалідність: «обмеженість конкретного індивідуума, що витікає з дефекту або інвалідність, яка перешкоджає або лишає його можливості виконувати роль, яка вважається для цього індивідуума нормальною у залежності від вікових, статевих, соціальних та культурних чинників». У цьому визначенні розглядається функціональне обмеження або перешкоджання нормальній діяльності, викликане дефектом. Інвалідність є різновидом розладу на рівні індивідуума». При цьому дефектом є «будь-яка втрата психічної, фізіологічної або анатомічної структури або функції, чи відхилення від неї». Не буде відхиленням від визначення інвалідності Міжнародною класифікацією розладів здоров’я, непрацездатності та інвалідності, якщо сказати, що інвалідність — це питання прав людини. На теренах пострадянського простору, здебільшого, використовується інше визначення інвалідності. «Інвалідність — соціальна недостатність внаслідок порушення здоров’я зі стійкими розладами функцій організму, що призводить до обмеження життєдіяльності та необхідності соціального захисту». Згідно Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні», «…інвалідність — це втрата здоров’я та обмеження життєдіяльності, що перешкоджає або позбавляє конкретну особу здатності чи можливості здійснювати діяльність у спосіб та в межах, що вважаються для особи нормальними залежно від вікових, статевих, соціальних і культурних факторів». Інвалід — це «особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі й посиленому соціальному захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав».

Отже, з наведених визначень, людина з інвалідністю на пострадянському просторі — це така собі субстанція, яка має проблеми зі здоров’ям і тому її потрібно захищати. А знаєте, що більш за все ображає persons’ with disabi­lities? Саме наше намагання їх захистити. Їм більш потрібне розуміння, аніж співчуття. Потрібно бачити в них людину. Саме це домінує у всіх документах ООН стосовно persons’ with disabilities.

ООН наполягає на тому, що дуже часто інваліди опиняються виключеними з повноцінного життя суспільства. І в цьому немає сумніву. Згадайте, наприклад, радянські часи. Так, держава піклувалася про інвалідів, але якось занадто оригінально. Батьків агітували до того, щоб вони віддавали своїх дітей у спеціальні заклади, які, переважно, були закритого типу. Тобто дитина, яка туди потрапляла у віці кількох років, більше ніколи звідти не виходила. Інваліди, як би це дико не звучало, не бачили здорових дітей. Ніколи не виходили за межі інтернатів. Звісно, не всі батьки віддавали своїх дітей, але багатьох спіткала сумна доля. До того ж, коли у сім’ї народжувалася дитина з тяжкою хворобою, батько кидав родину. І мати брала на себе функцію і годувальника, і вихователя.

У вищезгаданому визначенні інвалідності згідно Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» наголос робиться на словосполученні «міра втрати здоров’я». Це визначають спеціальні медичні комісії на підставі висновків лікарів. В Україні цей процес подекуди дивує. Інвалідність надається людям, які не мають серйозних проблем з функціонуванням організму. Водночас, людина, яка справді потребує захисту держави, може роками ходити по високим кабінетам, намагаючись отримати те, що йому призначено. Приміром, можна пригадати ліквідаторів аварії на ЧАЄС. Багато хлопців, яких тоді щойно призвали в армію й направили ліквідовувати пожежу, не отримали ніяких пільг, не кажучи вже про інвалідність. Багато з них майже повністю втратили своє здоров’я.

Інвалідів дискримінують всюди і завжди. Не завжди вони мають можливість отримати не лише вищу, а й навіть середню освіту. До речі, це проблема не лише пострадянського простору, а й цивілізованого Заходу. Але там цю проблему розуміють і намагаються виправити. Бо розуміють, що від ізоляції — фізичної та соціальної — страждає й саме суспільство. Адже людина з фізичними недоліками, здебільшого, має високий розумовий потенціал.

В Україні дискримінація розповсюджується не лише на інвалідів, а й на членів їх сімей. Бо як можна назвати відмову надавати пільги на сплату комунальних послуг, або на ліки, які так необхідні інвалідам? А як вам пропозиція держави дозволити матерям, що виростили дитину-інваліда, виходити на пенсію достроково — у 50 років? Наче добра, проте з умовою — якщо інвалідність була встановлена у дитинстві і дитина до 10 років знаходилася у сім’ї. Як відомо, у радянські часи з питанням надання інвалідності були великі проблеми, лікарі зазвичай затягували його вирішення. Тому багато матерів не змогли достроково піти на пенсію.

До того ж, якщо мати не дивлячись на запевнення працівників пологових будинків не залишає свого малюка, вона отримує від держави дуже «велику допомогу» — 600 гривень. Це і пенсія, і допомога по догляду за дитиною-інвалідом. Водночас, якщо дитину-інваліда всиновлюють названі батьки — вони отримують удвічі більше. З доброго дива!? Чому рідна мати не може отримувати 1200 гривень (а краще більше) і виховувати дитину вдома? Чим рідні батьки гірші названих?..

Також низький рівень життя співвітчизників не спонукає їх до всиновлення хворих дітей. І вони, переважно потрапляють у сім’ї іноземців. Проте, враховуючи українське законодавство у питанні всиновлення громадянами інших країн українських дітей, можна майже зі стовід­сотковою впевненістю сказати, що переважна більшість дітей перебуватиме в закритих інтернатах усе життя. Бо в іноземців не вистачить терпіння витримати бюрократичне паперове крючкотворство наших чиновників. А ще злі язики плещуть, що з іноземців вимагають хабара у кілька тисяч доларів за малюка. Ось така дійсність.

ООН виробило Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів. У розділі «Цілі та зміст Стандартних правил забезпечення рівних можливостей для інвалідів» пишуть про таке:

“Хоча ці Правила не є обов’язковими, вони можуть стати нормами міжнародного звичайного права, коли вони будуть застосовуватися великою кількістю держав, які висловили бажання дотримуватися міжнародного права. Правила припускають взяття державами серйозних моральних та політичних зобов’язань відносно забезпечення рівності можливостей для інвалідів. У Правилах передбачені принципи, які стосуються відповідальності, вжиття заходів та забезпечення співробітництва. В них також вказується про вирішальне значення для забезпечення якості життя, всебічної участі у житті суспільства та рівності. Ці Правила є основою, на якій інваліди та їх організації можуть сформувати свою політику та будувати свою діяльність. Вони створюють основу для технічного та економічного співробітництва між країнами, у тому числі через посередництво Організації Об’єднаних Націй та інших міжнародних організацій».

Узагальнюючи наведену цитату можна сказати — Україні не треба знову вигадувати велосипед. Потрібно лише взяти до уваги те, що вже вироблено ООН та врешті-решт вирішити проблему інвалідів в країні.

Наводячи короткий зміст Правил, будемо дотримуватися введеної в них послідовності.

Цільові області для створення рівних можливостей.

Доступність.

Доступ до матеріального оточення:

— розробка стандартів та керуючих принципів, прийняття законодавчих актів, які б забезпечували доступ до різних об’єктів загального користування: житлові приміщення, будівлі, громадський та інший транспорт тощо;

— доступ спеціалістів, які займаються проектуванням об’єктів матеріального оточення, мати доступ до інформації, що стосується інвалідів та їх потреб;

— врахування потреб інвалідів на першому етапі будування — проектуванні;

— погодження проектів суспільних будівель з організаціями інвалідів;

Доступ до інформації та комунікацій:

— надання у доступній формі інвалідам, їх сім’ям або представникам інтересів інвалідів інформації, що стосується діагнозу, прав та послуг і програм, які існують;

— надавати послуги сурдоперекладу та інші послуги з метою сприяння спілкуванню з іншими людьми;

— комп’ютеризовані інформаційні послуги, що надаються населенню, повинні бути адаптовані для інвалідів. Процес їх втілювання потрібно погоджувати з організаціями інвалідів.

Освіта:

— питання, пов’язані з освітою інвалідів, повинні бути частиною національного планування в сфері освіти, розробки навчальних програм та організації навчального процесу;

— освіта в звичайних школах повинна супроводжуватися наданням необхідних послуг та створенням для інвалідів умов навчання;

— поступова інтеграція спеціальних навчальних закладів в загальну систему освіти.

Зайнятість:

— закони в області зайнятості не повинні бути дискримінаційними по відношенню до інвалідів;

— активно підтримувати інвалідів на ринку праці;

— створення відповідних умов праці;

— забезпечення відповідної освіти, обладнання та вільного доступу до цього інвалідів;

— вжити заходів для залучення інвалідів до розробки програм підготовки кадрів та програм зайнятості у приватному та інших секторах;

— розвиток співробітництва між державою, приватними підприємствами та організаціями інвалідів.

Підтримання доходів та соціальне забезпечення:

— державам потрібно забезпечити підтримання відповідних доходів інвалідів, які внаслідок непрацездатності або з причин, пов’язаних з непрацездатністю, тимчасово втратили можливість заробляти кошти для існування або не можуть знайти роботу. Державам слід врахувати, щоб при наданні допомоги до уваги приймалися витрати, які несуть інваліди та їх сім’ї в результаті інвалідності;

— забезпечувати матеріальну підтримку та соціальний захист особам, які взяли на себе піклування про інваліда;

— у системі соціального забезпечення потрібно вжити заходів з відновлення потенціалу інвалідів в отриманні доходів.

Культура:

— забезпечення умов реалізації культурного потенціалу інвалідів;

— забезпечення доступності культурно-освітянських закладів.

Відпочинок та спорт.

— забезпечення доступу інвалідів до місць відпочинку та занять спорту;

— постійні консультації з організаціями інвалідів.

Це не повний зміст Правил. Наведено основні. Звісно, держава, окрім вищезгаданого, повинна здійснювати постійний контроль за виконанням національної програми стосовно інвалідів, яка повинна мати ще й пункти, що стосуються створення єдиного банку даних та відповідної підготовки медичного та іншого персоналу. І найголовніше — пам’ятати, що інваліди такі ж громадяни як і всі інші. Їх потрібно захищати і розуміти.

Вероніка Собко