ТЕРОР РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В КРИМУ

(Початок у попередньому номері газети)

Коли у квітні 1918 р. до Криму підступали німецькі війська, більшовики почали примусово вивозити селян на Перекоп на риття окопів і поглиблення ровів. Подібні дії викликали нові селянські заворушення, і в «бунтівні» місцевості були послані каральні загони. Першого такого удару було завдано по м. Алушті, яке більшовики вважали цен­тром заворушень. Туди був направлений спочатку піший загін, а потім міноносець із десантниками. 24 квітня, після тривалого артилерійського обстрілу, з міноносця на берег зійшли матроси і почали знищувати місцеве населення. Особливо запопадливо вбивали татар. «Матроси... увірвалися до містечка. Розсипавшись у погоні за тими, хто відступав, по його вузеньких вулицях, рубали без пощади всіх татар, які їм зустрічалися». Населення Алушти та навколишніх сіл «кинувши свої вогнища, бігло в гори і ховалося там аж до того моменту, коли матроські загони... були відтягнуті в Ялту, а Алушту... зайняв ескадрон німецьких уланів».

Про події, які сталися тоді в Алушті, більш докладно відомо із свідчень Хафіза Шамрата — мешканця села Коробек поблизу Алушти. Вони були викладені у протоколах слідчої комісії Кримського Курултаю: «До вечора підійшла міноноска, спустила шлюпку, і в цей час із боку Ялти прибули червоногвардійці... Греки озброєні ходили по будинках і вбивали татар. Так ми пролежали, зачинившись, із середи до понеділка. Вони отут убивали три дні, починаючи з вечора в середу, у четвер і п’ятницю до вечора. З Ялти прибув спеціальний грецький загін чисельністю в 300–400 осіб. Після прибуття цього загону в Алушту до нього приєдналися і місцеві греки, здебільшого «темний елемент». У суботу більшовики видали декрет про те, що більше убивств не буде й після чого голова мусульманського комітету з червоним хрестом на рукаві розпочав поховання вбитих».

Наприкінці квітня 1918 р. Радянська соціалістична республіка Тавриди припинила своє існування і перша спроба впровадження у Криму «нової революційної законності» на цьому скінчилася.

Наступний її прихід до Криму відбувся через рік. 29 квітня 1919 р. в Сімферополі відкрилася Кримська обласна партійна конференція більшовиків, на якій було прийняте рішення про утворення Кримської Радянської Соціалістичної Республіки. На півострові створили надзвичайні органи влади — військово-революційні комітети. Спочатку їхній склад був багатопартійним, однак комуністи шляхом розпуску і переобрань комітетів та інших заходів витиснули конкурентів і зайняли в ревкомах домінуюче положення, зробивши їх слухняним знаряддям своєї політики.

Радянська влада знову почала впроваджувати на півострові ті ж самі методи управління, які використовувала і в інших регіонах. Свою діяльність ревкоми розпочали з того, що розігнали створений Крим­ським крайовим урядом адміністративний апарат, провели націоналізацію банків, кредитних установ, залізничного та водного транспорту, флоту, маєтків, монастирських господарств, великих підприємств найважливіших галузей промисловості і курортних організацій. У селах націоналізували господарства заможних селян.

Для забезпечення свого уряду фінансами більшовики використали відомий вже метод грабіжництва. На «ворожі класи» було накладено величезну контрибуцію. Загальну суму обкладання було визначено спочатку в 10 млн. крб., але потім її значно збільшили. Крім того, буржуазія повинна була виплачувати надзвичайний податок, вводилася так звана речова повинність. Імущі зараховувалися до тилового ополчення і найчастіше, незалежно від віку і стану здоров’я, відправлялися на роботи «на допомогу фронту». Майно емігрантів підлягало конфіскації.

Проте, налагодити стабільну економіку на півострові керівництву Кримської РСР не вдалося, і не тільки через нетривалість існування останньої, але й тому, що «усі сили і матеріальні засоби Криму насамперед віддавалися Червоній Армії». Реквізиції прийняли повсюдний характер, у села відправилися продзагони, які мали провести, згідно з політикою «воєнного комунізму», загальну реквізицію хліба. Тільки в Євпаторійському повіті у травні 1919 р. було реквізовано 2 622 829 пудів хліба.

Заходи влади по насильницькому відбиранню у населення продовольчих товарів та примусова посівна кампанія призвели до зростання обурення в суспільстві. Почали виникати стихійні виступи протесту. За цих умов Кримська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією та саботажем, яка була створена 14 квітня 1919 р., повинна була «забезпечувати виконання розпоряджень обласного ревкому». Це означало винищення всіх тих, хто насмілювався виказувати своє невдоволення існуючим станом речей. Встановлення «революційної законності» призвело до нової хвилі червоного терору.

Але, у цілому, ставлення уряду Кримської РСР до політичних опонентів було більш стриманим, ніж у 1918 р., і не характеризувалося повною нетерпимістю. Кримська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією та саботажем, яка була створена 14 квітня 1919 р., видала суворий наказ про заборону самочинних обшуків, арештів, самосудів, реквізицій та ін. Тому такого масового терору, як у 1918 р., в Криму тоді не було, хоча терор і надалі залишався засобом офіційної політики. Есери, меншовики, анархісти, національні організації у 1919 р. уникнули жорстоких репресій, і навіть брали участь у ревкомах, профспілках та ін. Але на пресу і пропаганду більшовики наклали суворе обмеження. Газети, які затаврували як «буржуазні» («Крымский Вестник» та ін.), негайно закрили.

Свій надзвичайний характер більшовицька влада зберегла усі 75 днів існування Кримської РСР. Ради депутатів так і не були відновлені. Функції ЧК передані Особливому відділу при Військово-революційній раді КРСР. 12 червня в Криму висадився білогвардійський десант генерала Я.Слащова. 24 червня радянські частини були змушені покинути Сімферополь, а через дві доби в Криму не залишилося жодного червоного загону. Уряд республіки евакуювався до Нікополя, а потім у Київ. Кримська РСР припинила своє існування.

Втретє більшовики прийшли до Криму й остаточно захопили його наприкінці 1920 р. У жовтні почалася вирішальна битва за півострів, на якому закріпилася армія П.Врангеля, а 7–17 листопада війська Південного фронту під командуванням М.Фрунзе здійснили головну наступальну операцію — перехід через Сиваш і штурм Перекопу.

На цьому тлі більшовиками був розіграний перший акт майбутньої драми: оголошено амністію всім, хто складе зброю. Ще у травні 1920 р. міністр закордонних справ Великої Британії Дж. Керзон звернувся до уряду РРФСР з пропозицією про переговори та амністію білогвардійцям. Нарком закордонних справ РРФСР Г. Чичерін вважав, що треба «йти на амністію Врангелю... та можна відповісти згодою, не гаючи ні хвилини». В.Ленін, погоджуючись з цим, звернувся до голови Революційної військової ради Республіки та наркома у військових і морських справах РРФСР Л.Троцького: «Я вважаю, Чичерін правий: зараз же відповісти згодою на 1) призупинку військових дій (а) в Криму та (б) на Кавказі (точно обміркував кожне слово) і 2) на переговори про умови очищення Криму за принципом (не більш) загальної амністії білих і 3) участі англійського офіцера у переговорах з Врангелем». Однак, з цього плану нічого не вийшло.

 12 вересня 1920 р. газета «Правда» надрукувала «Відозву до офіцерів армії барона Врангеля» з пропозицією амністії тим, хто перейде на бік радянської влади. Приводом для відозви слугував епізод з поручиком Яковлєвим. Він, перейшовши до червоних, зробив приголомшливу заяву, в якій запевняв, що у врангелівській армії виникла таємна організація офіцерів, які «намагаються скинути Врангеля та об’я­вити його армію Кримською під командуванням Брусилова за умови повної амністії». Зараз вже важко сказати, чого саме намагався досягти Яковлєв, розголошуючи таку вибухову інформацію.

11 листопада Фрунзе звернувся по радіо до врангелівських офіцерів з пропозицією надання амністії тим, хто складе зброю. З аналогічними закликами до них виступила й РВР фронту. Позиція Леніна тим часом ставала більш жорстокою. Коли він дізнався про вчинок Фрунзе, то вже 12 листопада телеграфував: «РВР Південфронту. Комісія. Троцькому. Тільки що узнав про вашу пропозицію здатися. Дуже здивований непомірною поступливістю умов. Коли супротивник прийме їх, то треба реально забезпечити взяття флоту та невипуск жодного корабля: коли ж супротивник не прийме цих умов, то, не можна більше повторювати їх і треба розправитися нещадно». Саме тут треба шукати зерно майбутньої розправи, хоча формально обіцянка амністії все ще залишалася в дії.

Після взяття Перекопу червоними війська білих почали відступати. Представник Антанти Де Мартель погодився прийняти всіх, хто залишав Крим, під заступництво Франції. 14 листопада 1920 р. о 2 годині 40 хвилин, тільки після того,як на кораблі (в евакуації взяли участь 120 кораблів 65) піднялися всі бажаючі, на борт останнього крейсера «Генерал Корнилов» зійшов і барон Врангель 66. До Константинополя було вивезено 145693 особи, серед яких військових — близько 70 тис. За винятком міноносця «Живой», який затонув, усі інші кораблі прибули до місця призначення

Незважаючи на те, що за море вирушило багато людей, у Криму, водночас, залишилась значна кількість солдат та офіцерів, які з якихось причин не побажали або не змогли залишити півострів. Кількість тих, хто потрапив до більшовицького полону, в літературі називається різна. Так, у виданні «Гражданская война в СССР» зазначено, що за час бойових дій війська Південного фронту взяли в полон 52, 1 тис. солдат і офіцерів, а за підрахунками кримського вченого В. Брошевана у полон потрапило 54696 врангелівців. Загальна кількість військових, які перебували у листопаді в Криму, дорівнювала 200 тис., а після евакуації, за підрахунками дослідників братів Зарубіних, їх залишилось кілька десятків тисяч.

 Один з очевидців подій, які відбувалися під час захоплення міст Криму військами Червоної армії, розповідав: «У понеділок 2 листопада за ст. ст. 1920 р., у Сімферополь стали вступати війська Червоної армії, розлючені й обдерті... Увійшовши в місто, солдати накидалися на жителів, роздягали їх і відразу, на вулиці, натягували на себе віднятий одяг, шпурляючи свою розідрану солдатську нещасливому роздягненому. Бували випадки, коли той самий громадянин по чотири рази піддавався подібному перевдяганню, тому що наступний за першим солдат виявлявся ще більш обірваним і спокушався більш цілим одягом свого попередника і т.д. Хто тільки міг із жителів, поховалися по підвалах і затишних місцях, боячись потрапляти на очі озвірілим червоноармійцям... Наступного дня, у вівторок, почався грабіж винних магазинів і повальне пияцтво червоних. Вина, розлитого в пляшки, не вистачило, почали відкривати бочки і пити просто з них. Будучи вже п’яними, солдати не могли користуватися насосом і тому просто розбивали бочки. Вино лилося усюди, заливало підвали і виливалося на вулиці. В одному підвалі у вині втопилося двоє червоноармійців, а Феодосійською вулицею від будинку виноторговця Христофорова тік досить широкий струмок суміші червоного і білого вин, і червоноармійці, які проходили вулицею, черпали з нього іноді навіть шапками і пили вино разом із брудом. Командири самі випускали вино з бочок, щоб скоріше припинити пияцтво і відновити якій-небудь порядок в армії. Пияцтво тривало цілий тиждень, а разом із ним і всілякі, часто найнеймовірніші насильства над мешканцями. Як тільки закінчилося пияцтво, Фрунзе організував владу (Кримревком), міліцію і припинив грабіж».

Крім того, значного поширення серед червоноармійців та матросів набуло насильство над жінками. Кожний матрос мав по 4-5 коханок, головним чином із дружин розстріляних та офіцерів, які емігрували. Якщо жінка відмовлялася ставати іграшкою — її розстрілювали. «Матроси, п’яні, й осатаніли від крові, увечері, під час оргій, у котрих мимоволі брали участь сестри милосердя, дружини за­аре­штованих та дружини офіцерів, які виїхали, а також заручниці — брали список і ставили хрест проти прізвищ, які їм не подобалися. «Хрестики» уночі розстрілювалися...». 13 листопада червоні війська увійшли до Сімферополя, 14-го — до Феодосії, 15-го — до Севастополя, 16-го — до Керчі. З того часу 16 листопада 1920 р. офіційно вважалося днем завершення громадянської війни. Але війна продовжувалася — з беззбройними людьми. Виступаючи в Москві на зборах секретарів осередків Московської організації РКП(б) 26 листопада 1920 г., В.Ленін заявив: «Зараз у Криму 300 тисяч буржуазії. Це джерело майбутньої спекуляції, шпигунства, усякої допомоги капіталістам. Але ми їх не боїмося. Ми говоримо, що візьмемо їх, розподілимо, підкоримо, переваримо».

 З полоненими «розібралися» цілком у «більшовицькому дусі» — шляхом масових розстрілів. Для цього 21 листопада 1920 р. було утворено так звану кримську ударну групу на чолі із заступником начальника Особливого відділу Південного та Південно-Західного фронтів Ю.Євдокимовим. За результатами діяльності групи її керівника було представлено до нагороди. На нагородному листку командуючий Південним фронтом М.Фрунзе зазначив: «Вважаю діяльність т. Євдокимова такою, що заслуговує на заохочення. Через особливий характер цієї діяльності проводити нагородження в звичайному порядку не зовсім зручне» 74. А виконуючий обов’язки начальника Особливого відділу ВЧК С. Дукельський конкретизував: «Експедицією під керівництвом т. Євдокимова був очищений від залишків врангелівців Кримський півострів. Як наслідок, було розстріляно до 12 тис. осіб. З яких: до 30 губернаторів, більш як 150 генералів, понад 300 полководців, кілька сотень контррозвідників і шпигунів. Було попереджено можливість виникнення в Криму білих банд» .

14 листопада 1920 р. РВР Південного фронту ухвалила постанову, згідно з якою утворювався Кримський ревком «у складі: голови — члена РВР Південного фронту Бела Куна, членів: Лідє, Гавена, Меметова, Ідрісова, Давидова-Вульфсона». Кримревкому були надані необмежені повноваження. Однак, не всі його члени змогли виконувати свої обов’язки. Багатьом з них просто не дозволяли працювати, адже побоювалися їх «угодовської зіпсованості». Наприклад, діяльність Давидова та Гавена у цьому органі влади взагалі не простежується. Крим­ськотатарські співробітники С. Меметов та С.Ідрісов також були фігурами випадковими, які не мали «всієї повноти влади» і перебували в ревкомі лише «для галочки». Незабаром Кримський ревком поповнила «більшовичка з немалим стажем» Розалія Землячка (Залкінд).

Отримавши телеграму від заступника Троцького по РВР Склянського, в якій говорилося: «Війна продовжиться, поки в Червоному Криму залишиться хоча б один білий офіцер», Бела Кун досить своєрідно на неї відреагував: «Троцький сказав, що не прийде до Криму, поки хоч один контрреволюціонер залишиться у Криму. Крим це — пляшка, з котрої жоден контрреволюціонер не вискочить. Оскільки Крим відстав на три роки у своєму революційному русі, ми швидко піднімемо його до загального революційного рівня Росії...».

Кримревком встановив на півострові режим надзвичайного стану, який супроводжувався жорстоким терором, що вражав навіть на тлі жахів громадянської війни. Про це свідчать скрупульозні звіти Землячки на ім’я секретаря ЦК РКП(б) М.Крестин­ського. Наказ про початок операції з очистки Криму від «контрреволюціонерів» віддав 16 листопада 1920 р. голова ВЧК Ф.Дзер­жинський шифровкою на ім’я начальника Особливого відділу Пів­ден­ного фронту В.Ман­цева. Для загального керівництва акцією до Криму прибув один з більшовицьких лідерів Г.П’я­таков.

17 листопада Кримревком ухвалив наказ № 4, в якому зазначалося: всі іноземні піддані, всі особи, що прибули на територію Криму з червня 1919 р. (разом з Добровольчою армією), а також «всі офіцери, чиновники військового часу, робітники в установах Добрармії повинні з’явитися для реєстрації в триденний термін. Ті, хто не з’являться, будуть розглядатися як шпигуни, які підлягають вищій мірі покарання за всією суворістю воєнного часу» 80. Нагадаємо, що на той час бойові дії вже закінчилися.

Реєстрація, як незабаром виявилося, означала смерть. Тих, хто мав наївність повірити у доброзичливість радянської влади, після реєстрації вже додому не відпускали. Їх збирали спочатку в солдатських казармах, а потім перевозили до в’язниці. Через декілька днів їх усіх вбили. Вбивали в тюрмах, вішали на стовпах, розстрілювали в ярах під Сімферополем, топили у морі. Поранених вбивали просто у госпіталях.

Подібне становище було на всій території півострова. Так, про події кінця 1920 р. у Феодосії очевидець розповідав: «Всі, хто з’явилися на реєстрацію, були відправлені під конвоєм у Віленські казарми і на колишню фабрику Криму, відкіля до 200 осіб щоночі виводилися на мис св. Іллі і розстрілювалися. Трупи кинули у глибокий яр і зверху прикрили землею, яка обвалилася. Доступ до балки довго охоронявся ланцюгом червоноармійців, але дружини декількох офіцерів... проникли до цього місця. Весь шлях до яру засипаний шматками одягу мучеників...Півтора місяці кожну ніч виводилося на Чумну гору в Карантині і мис св. Іллі по 300–400 душ, яких розстрілювали з кулеметів пачками. Нещасних роздягали при 20-градусному морозі. Одиницям пощастило втекти й укритися на горищах, у норах, сараях... Трупи страчених заривалися недбало, і ранком собаки розтаскували шматки м’яса. У грудні страти відбувалися на Лисій горі. Загальне число постраждалих — не менше 7000–8000 осіб».

Прізвища Б.Куна та Р.Землячки в ті часи у Криму стали синонімами терору. Поет М.Волошин розповідав про те, що Бела Кун демонстрував списки заарештованих, яких присудили до розстрілу, і дозволяв йому викреслювати кожне десяте прізвище, а одного разу, зі сміхом, викреслив з такого списку прізвище самого Волошина. На думку того ж М.Волошина, завдяки терору з кожних трьох кримських інтелігентів загинули двоє. Отже, Кун і Землячка зробили багато для розгортання червоного терору. Але не слід вважати, що лише вони винні в тому, що трапилося в Криму наприкінці 1920 — першій половині 1921 рр. Неабияку роль відіграла й Кримська надзвичайна комісія та особливі відділи Червоної армії.

У Державному архіві Служби безпеки України зберігаються опитувальні листи тих, хто був заарештований у перші місяці володарювання більшовиків у Криму. У графі «У чому обвинувачується?» слідчі Особливої трійки Міхельсон, Бистрих, Гусін, Брянцев, Чернабровський, Удріс та інші без вагань писали: «козак», «підпоручик», «чиновник військового часу», «юнкер», «марковець», «дроздовець», «штабс-капітан», «доброволець», «учасник армії Врангеля» і т.д. (див. документальні матеріали). Тобто інформація про саму людину, що містилася в анкетах, не мала для слідчих абсолютно ніякого значення. Доля «злочинця» була цілком передбачуваною.

Відомо, що в цей час на території Криму діяли різні органи ВЧК: особливі відділи, Транспортна ЧК, Морська ЧК і т.п., між якими існували серйозні протиріччя щодо «сфер впливу». Це пов’язане з тим, що Кримревком не був єдиним координуючим центром цих органів у Криму. Такий центр з’явився лише в квітні 1921 р. — Кримська обласна ЧК (КОЧК). Більш того, відомо, що особливі відділи, які проводили політику терору стосовно всіх «контрреволюціонерів», були практично безконтрольними. У діях органів ЧК принципи «революційної законності» часто межували із свавіллям. Була поширена система заручників, і донос, навіть і не підписаний автором, був цілком достатнім приводом для арешту як людини, на яку був написаний, так і всієї його родини.

Разом з ЧК у терорі брали участь й частини Червоної армії та її особливі відділи. Це виявилося у допомозі проведенню продрозкладки, у діяльності комендатур, які в ряді випадків могли застосовувати й позасудові розправи. Є факти прямого зіткнення між ЧК та Червоною армією на ґрунті «різного розуміння своїх владних повноважень».

Перед чекістами на півострові стояли масштабні задачі «у справі боротьби з контрреволюційним елементом». Умовно їхню діяльність можна поділити на 2 етапи. Перший — це період масового терору після перемоги над Врангелем, спрямований проти колишніх білих офіцерів та всіх інших «антибільшовицьких сил», які перебували в той час у Криму. Другий — це масова перевірка «сигналів» про антирадянську діяльність осіб після вигнання Врангеля. Сигнали відразу почали надходити до компетентних органів від «пильних товаришів». Під перевірку потрапляли особи різного віку, статі та соціальної приналежності.

Приміром, селянин з Ново-Іванівки Сімферопольського повіту Панков за службу в державній сторожі у Врангеля був присуджений до перебування в таборі примусових робіт терміном на 1 рік. Така ж доля спіткала його односельчанина Т. Федоряка. Іншу особу — поліцейського при білих В.Меще­рякова — у лютому 1921 р. заслали до концентраційного табору «на час громадянської війни» (яка, до речі, начебто вже завершилася). Домогосподарка (з дворян) Лідія Тиха як неблагонадійна була вислана в Харків. Майно репресованих підлягало конфіскації.

Траплялися і цілком абсурдні підстави для арешту. Лимарю Піастро ставили за провину те, що він постачав армію Врангеля сідлами й іншими «шкіряними товарами». Однак, на відміну від багатьох інших, йому досить пощастило, і Піастро звільнили зі стандартним формулюванням «за недоведеністю обвинувачень».

У документі, підписаним Р.Землячкою на початку грудня 1920 р., зазначалося: «Шляхом реєстрацій, облав і т.п. було проведено вилучення офіцерів та солдат, які служили у військах Врангеля. Більша кількість врангелівців та буржуазії була розстріляна. Наприклад, у Севастополі із затриманих під час обшуків 6 тис. осіб відпущено 700, розстріляно 2 тис. осіб, решта знаходяться в концентраційних таборах (родини тих, кого було розстріляно, висилалися з Криму. — Авт.). Дії особливих відділів спричинили масу клопотань з боку місцевих комуністів — завдяки їхньому зв’язку з дрібною буржуазією — за тих або інших заарештованих. Облавком вказав на неприпустимість масових клопотань та запропонував партійним бюро в жодному разі не давати санкції на подібні клопотання, а, навпаки, надати дійову допомогу особливим відділам в їх роботі з остаточного викоренення контрреволюції».

Звичайно, не всі в Криму підтримували цю спрямованість на масовий терор. Так, про невдоволення та розгубленість свідчить, наприклад, протокол № 1 засідання бюро Севастопольської парторганізації, датований груднем 1920 р. Серед питань, які розглядалися на цьому засіданні, є й таке: «Про ставлення організації РКП до становища, яке склалося в місті в зв’язку із арештами та обшуками». В ході довгих дебатів та суперечок було прийняте рішення «провести агітацію серед робітничих мас про необхідність викорінення контрреволюціонерів».

Кун та Землячка продовжували надсилати реляції до ЦК РКП(б), в яких наполягали на тому, щоб «убрати з Криму всіх «м’якотілих» — Ю.Гавена («через його недостатню твердість та стійкість» 90), С.Бабахана, І.Фірдевса, першого редактора газети «Красный Крым», колишнього меншовика П.Но­вицького, Л.Немченка та багатьох інших, а замість них прислати з Москви «перевірених» товаришів. У керівництві Криму розпочався конфлікт, який закінчився відозвою Куна та Землячки. Важливу роль у цьому відіграв відомий діяч більшовицької партії М.Султан-Галієв.

Ім’я татарського революціонера, більшовика М.Султан-Галієва на довгі десятиліття було викреслене з історії. Повна реабілітація відбулася лише наприкінці 80-их років (посмертно). Більша частина революційної діяльності Султан-Галієва пов’язана з роботою в Казані та в Москві: у Центральному бю­ро комуністичних організацій народів Сходу при ЦК РКП(б), Центральній мусульманській військовій колегії, Народному комісаріаті у справах національностей. У Криму М.Сул­тан-Галієв був лише один раз, але його приїзд мав далекосяжні наслідки. Незручний та різкий у судженнях (особливо з національного питання), Султан-Галієв давно викликав роздратування у вищих колах більшовицького керівництва. Незважаючи на високі посади, він з кінця 1918 р. знаходився під негласним наглядом ВЧК. Під зручним приводом «вивчити стан справ в Криму», напередодні Х з’їзду РКП(б) (що відбувся 8–16 березня 1921р.) Султан-Галієв з мандатом ЦК та Наркомнацу був «висланий» з Москви. Дозвіл повернутися він отримав вже після закінчення партійного з’їзду, де серед основних розглядалося й національне питання.

За півтора місяця роботи в Криму М.Султан-Галієв не тільки детально вивчив стан справ, але й налагодив роботу татарського бюро обкому партії, сміливо порушив питання про припинення червоного терору. Так, у своїй доповіді «Про становище в Криму» він зазначав: «...В розвитку радянської роботи... були ще інші специфічні умови, які породили ненормальність її постановки. Першою і дуже великою помилкою щодо цього є надто широке використання в Криму червоного терору. За відгуками самих кримських працівників, кількість врангелівських офіцерів, яких розстріляли по всьому Криму, досягає 20–25 тисяч. Вказують, що лише в одному Сімферополі розстріляно до 12 тисяч. Народний поголос збільшує цю цифру для всього Криму до 70 тисяч... Найгірше, що було в цьому терорі, так це те, що серед розстріляних потрапляло дуже багато робітничих елементів та осіб, які залишилися після Врангеля з щирим та твердим рішенням чесно служити Радянській владі. Особливо велику невибагливість в цьому відношенні виявили надзвичайні органи на місцях. Майже немає родини, де б хто-небудь не постраждав від цих розстрілів: у того розстріляний батько, у цього брат, у третього син і т.д.».

Чесна та смілива доповідь М.Султан-Галієва викликала в Москві ефект бомби, що розірвалася. Султан-Галієв порушив неписаний партійний етикет, різко викрив свавілля, яке творилося у Криму, назвав прізвища, конкретні факти. Ні про що подібне не згадували М.Фру­нзе, М.Бухарін, М.Ульянова, Д.Ульянов, які вже побували в Криму. Про становище в Криму у весь голос заговорили в Наркомнаці та Раді національностей. Таємне ставало явним. Вже у 1923 р., під час обговорення вищими політичними керівниками рукопису роману «В тупике» Маркс Тартаковський намагався отримати пояснення щодо подій в Криму у Дзержинського: «...Офіцери з’явилися на перереєстрацію. І почалася кривава бійня без будь-якого сенсу. Всіх, хто з’явився, заарештовували, ночами виводили за місто і там розстрілювали. Я спитав Дзержинського, для чого все це було зроблено? Він відповів: — Бачите, отут було зроблено велику помилку. Крим був основним гніздом білогвардійщини. І щоб розорити це гніздо, ми послали туди товаришів із цілком винятковими повноваженнями. Але ми ніяк не могли думати, що вони ТАК використають ці повноваження».

У травні 1921 р. у Москві нарешті усвідомили серйозність ситуації. До Криму була надіслана повноважна комісія ВЦВК, РНК та ЦК РКП(б) на чолі з Ш.Ібрагімовим. Вивчивши стан справ, він на засіданні обласного комітету РКП(б) 16 червня 1921р. сказав: «...У Криму не все йде нормальним шляхом. По-перше, залишки червоного терору, який провадився надзвичайно жорстоко. Надзвичайний перебір в Криму надзвичайних органів, які діють порізно, і від цього потерпало населення. А Велі Ібраїмов, виступаючи на пленумі обласного комітету 22 серпня 1921 р., сказав ще більш відкрито: «...Уся тактика місцевої влади в Криму спиралася на ЧК та Червону Армію, чим остаточно тероризувалося робітниче та татарське населення».

Дані про масштаби червоного терору та кількість його жертв дуже різняться. Першим газетні повідомлення про жахи кримського терору 1920–1921 рр. зібрав та систематизував у 1923–1924 рр. С.Мельгунов. У своїй книзі він наводить цифру в 56 тис. осіб. Кримський історик В.Петров прийшов до висновку, що мінімальна кількість загиблих складає 20 тис. осіб. М. Султан-Галієв назвав цифру в 70 тис., І.Шмельов — 120 тис. загиблих.

Можна цілком погодитися з В.Петровим у тому, що «репресивні заходи не дали бажаних результатів, а навпаки, загострили політичні умови в Криму». У травні-червні 1921 р. сплеск антибільшовицького збройного руху досяг таких розмірів, що майже цілком припинилося автогужове сполучення між повітами. За словами історика С. Усова, усі «спроби особливого відділу ВЧК, Чорноморського флоту, червоних частин під командуванням Якіра нейтралізувати дії банд «зелених» закінчувалися провалом. Дійшло до того, що в Ялту з Сімферополя доводилося добиратися через Севастополь, морем». Подолати цей рух лише збройним шляхом більшовицька влада не змогла. І останнє. В радянській історіографії багато писалося про розгул білого терору на півострові, внаслідок чого більшовики, начебто, були вимушені реагувати адекватно. Проведені дослідження не дозволяють погодитись з цим. Відповідно до розрізнених і уривчастих свідчень, зібраних, наприклад, кримським істориком В. Брошеваном у фондах Державного архіву Автономної Республіки Крим, у 1918–1920 рр. у Криму білими й інтервентами було заарештовано 1428 осіб, із них членів РКП(б) — 289, членів інших партій — 7; за соціальною ознакою: робітників — 135, селян — 32. Засуджено до страти 281особу. Зрозуміло, навіть якщо ці дані й не досить вірні та деякою мірою занижені, все ж таки вони не йдуть ні в яке порівняння з кількістю вбитих більшовиками у Криму під час червоного терору. Надзвичайний стан залишався в Криму фактично до листопада 1921р., а попереду була вже наступна трагедія: голод 1921– 1923 рр.

Тетяна Бикова