Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Віктор Акуленко: Як дід Самко вождя на шифер поміняв

Віктор Акуленко — доктор економічних наук, відомий фахівець пам’яткоохоронної діяльності за часів СРСР, викладач, професор. Вважає за свій обов’язок написати книгу про свою малу батьківщину — село Комарівку, що на Чернігівщині. Друкуємо уривок з книги спогадів «Відлуння пам’яті: назад у майбутнє», що готується до друку у 2008 р.

Дід Самко жив спокійно, тихо, я б сказав, навіть непомітно. Незалежно від сезону, окрім спасівської пори, був одягнений у фуфайчину, стареньку солдатську шапку і шиті валянці в чунях. Дід Самко, так його переважно звали, а не по імені Іван чи по батькові Пилипович, жив відлюдькувато, самогон, якщо й гнав, то більше для компресів від ревматизму в колінах, на чарку для товаришів не вистачало, тому їх не заводилося. Може, через те у багатьох односельців склалася думка, що він трохи дивний чоловік.

Був непоганим теслярем, усе життя, допоки дозволяло здоров’я, лагодив вози і сани в колгоспній бригаді. Зі своїм братом Нечипором будував також хати, але тут їхнє ремесло інколи підводило. Один старожил розповідав, як вони поставили стіну криво — на двадцять сантиметрів відхилилася від фундаменту до стелі. На вказану незадоволеним господарем похибку дід Іван промовчав, а його брат Нечипір хитро повернув справу. Мовляв, підводять недосконалі фабричні ватерпаси. Тут нічого не вдієш, коли бракований попадається, а саморобним вимірювати кути ми не ризикнули, бо ви б не дали згоди.

Як і всі колгоспники, дід Самко орав, сіяв, косив — виконував усе, що накаже бригадир чи голова колгоспу. Як роки сказали своє і до землі стала гнути старість, руки не склав і смерті не чекав. Пас по вигонах або на березі річки Смолянки корів­чину, різав ботвину свиням, поспішав, коли була сонячна година, вкосити на узбіччі трави теляті. Загалом тупав помаленьку по своїй садибі, де роботи для селянина будь-якого віку непочатий край.

Хоч яка виснажлива селянська праця, але і в ній трапляються години дозвілля. Тоді й виявилася ще одна риса діда Івана як неперевершеного азартного гравця в карти (підкидного дурня), коли грали при гасовій лампі темними зимовими вечорами в бригадній хаті. Рідко хто з супротивників не одержував від нього погонів від шісток до тузів, але за цілий вечір він не промовляв жодного слова — мовчав на відміну від свого брата Нечипора, в якого рот не закривався. Як пригадують старі люди, це був великий брехун і комік, коли він починав точити баляндраси, замовкав надовго навіть Гнат Федотович зі своїми матюками.

Своїх дітей дід Самко з бабою не завели, то доживали віку разом з небожем Максимом та його сім’єю. Небіж, який працював завідувачем клубу, мав лагідну вдачу і захоплювався художнім читанням гумористичного змісту. Глядацька зала завжди реготала, коли він, розмахуючи мотузком на сцені, декламував сатиричний вірш Степана Олійника про голодну колгоспну корову на налигачі, де були такі рядки:

Кругом клуба, кругом дуба,
А від дуба зразу вбік
Закрутились, завертілись
Та корова й чоловік.

Сміятися і триматися значно розкутіше стали люди у хрущовську відлигу, коли дозволили топтатися по культу Сталіна. Селяни в неділю до півночі засиджувалися на лавочках, гадаючи, яке то воно життя настане в колгоспах, коли партія наверне його на ленінський шлях. Якщо раніше дід Самко більше слухав балачки сусідів, то тепер усе частіше встрявав у їхні політичні теревені. Розповідав, як служив у 1917 році у Волин­ському полку в Петербурзі, куди до солдатів приїжджали агітувати проти царя, буржуїв і поміщиків більшовицькі вожді: Свердлов, Калінін, Троцький у шкіряній тужурці, а головне, навідувався сам Ленін. Останнього довелося бачити тричі, він обіцяв солдатам дати землю. Цьому вірили й не вірили, а кортіло її мати. Жили обіцянками і пішли за «явреями-большовиками».

Відвертим свідченням діда Самка, мабуть, ніхто з односельців не надав серйозного значення. Більше переводили на гумор:

— Коли ти, Іване, знався з такими чинами, чому ж повернувся до Комарівки і ходиш усе життя в чунях?

Мало що старому, недалекому спаде на думку. Можливо, його ленінсько-троцькістським спогадам залишалося недовго жити, коли б ця незвичайна чутка не долетіла вуха інструктора Борз­нян­ського райкому компартії України Михайла Давленка. Це був чоловік немісцевий, нещодавно, при хрущовському масовому скороченні армії, звільнився в запас у званні майора і оселився в нашому селі, звідкіля була його дружина. Відставник, по-своєму чесний, як кожний військовий, прямолінійний, з досвідом замполіта, намагався навернути жителів довірених йому сіл жити за заповітами Ілліча, за партійними і радянськими приписами та інструкціями. Тоді, казав, буде порядок і достаток, воля і правда поміж людей. Щезнуть крадіжки і хуліганство.

Давленко не погордував і знехтував ярликами, які чіпляли злі язики діду Самку, і сам навідався до старого в хату. Про що вони довгенько розмовляли між собою, догадатися неважко. Інструктор райкому вийшов з дідової оселі ледве не сяючий і поніс ленінську сенсацію до райцентру. Це ж фантастика, людина, яка бачила живого вождя, живе поруч, серед нас. Не кожна область може похвалитися таким історичним свідком. Тут у провінційній глибинці можна таку агітаційно-пропагандистську роботу розгорнути, що дух перехопить. Проводитимемо урочисті зустрічі піонерів і комсомольців, семінари пропагандистів і агітаторів з ветераном Жовтневої революції і громадянської війни, який зустрічався з Володимиром Іллічем. До нас приїздитимуть екскурсії з різних куточків України, а може, й з усього СРСР. Розгорнемо дійове, а не формальне, комуністичне виховання трудящих на революційних, бойових і трудових традиціях партії і народу. На всю Країну Рад прогримимо, ордени і звання одержимо, піднімемося вгору по партійно-номенклатурних щаблях. Сам Остап Бендер міг позаздрити прожектам райінструктора партії М. Давленка про Нові Васюки-2.

Своєю натхненністю і вірою у ленінський промисел наш інструктор, як тепер кажуть, дістав партійне керівництво в районі і області за живе. Але ленінське питання — це серцевина канонічної комуністичної релігії, коли тут оступишся — випадеш з номенклатурної колоди, тому начальство не поспішало і зважувало, узгоджувало і підступало. Одним словом, не ризикувало діяти публічно.

Зволікання із з’ясуванням і перевіркою історико-революційних фактів, як у даному випадку, теж могло призвести до небажаних наслідків. Коли виявиться, що дід Самко насправді бачив Леніна та є активним багнетом Великого Жовтня, нагорі не пробачать такої пасивної ідеологічної роботи в масах, тут можна і партквиток покласти за політичну короткозорість.

Мабуть, так розмірковували в Чернігівському обкомі компар­тії України, бо відрядили в район завідувача відділу пропаганди тільки після настирливих звернень інструктора райкому і його дописів до столичних газет. Керівний товариш не одразу завернув до нашого діда, тримав дистанцію — спочатку заглянув у сусідні колгоспи, де провів ідеологічну нараду про зав­дання партійних організацій на косовиці сіна у світлі доповіді першого секретаря ЦК КПРС М. С. Хрущова на травневому пленумі Центрального комітету партії.

Потім вирушив до місця призначення. У конторі комарівського колгоспу ім. Леніна людей зібралося доволі. Крім членів правління колгоспу, депутатів сільської ради були присутні керівники машинно-тракторної станції, цегельного і маслозаводів, кооперації, середньої школи, власне, прийшов весь місцевий актив. Усім кортіло бути присутніми на історичній зустрічі діда Самка з партійним босом. По обідній порі нарешті причалила обкомівська чорна «Волга» біля колгоспної контори.

У діда Самка зовсім не було бажання отак засвітитися на людях у присутності партійного начальника. Хто його знає, в який бік потім повернеться оте ленінське питання. Але інструктор Давленко в своєму агітаційному натхненні викинув останнього козиря:

— Як ви, діду, правдиво розкажете про свою зустріч з Леніним, це не тільки прославить вас і наше село, вам випишуть шиферу, щоб свою солом’яну хату перекрили. Фундамент підправлять. Завжди пособлятимуть: дровами, пенсію більшу накинуть, а може, й медаль дадуть.

Проти такої дарової спокуси селянській натурі протистояти було гріх. Дід, не гаючи часу, поміняв валянці на кирзові чоботи, фуфайку на піджак, шапку на картуз, поголився і обпир­скав себе залишками якихось парфумів невістки — став як новий гривеник. Разом з партійним провідником подалися на розширене засідання сільської ради і правління артілі за участю представників райкому та обкому партії.

Довелося почекати в коридорі, допоки дійде черга до їхнього питання в порядку денному. Як розповідав мені потім шофер голови колгоспу Євлан Кнюзько, який був присутній на цьому історичному зібранні, обласний начальник після того, як завели діда і запропонували сісти, приглядався до нього, питав здалека, який, на його думку, цьогорічний урожай зернових, чи не надто часто йдуть дощі, як поводиться колорадський жук на картоплищі.

Дід Самко відповідав небагатослівно, більше кивав головою на знак згоди, розумів, що покликали його сюди, аби почути дещо інше. Місцевому люду, з усього видно, теж вельми кортіло понюхати справжньої революційної закваски, а не слухати набридлої пропагандистської жуйки, як на традиційних на­радах.

— Говорят, дедушка, что вам много воевать пришлось в Первую мировую и гражданскую войну? — вперше натиснув на революційну педаль обкомівець.

— Так, довелося битися із єрманцями і австріяками. Наш Волинський полк потім у Петербурзі прославився, як царя скинули люди, коли їм хліба в лавки не завозили три дні підряд...

— Ну, там было совсем по-другому, большевики диалектически использовали февральскую революционную ситуацию и подняли пролетариат на борьбу и победили в Октябрьскую революцию.

— Понятно, воно вам, грамотному, видніше.

— Говорят, что вы Ленина видели?

— І не раз, отак ось як до вашої машини, що стоїть під вікном. До нас часто приїжджали великі чини переманить на свою сторону. Були Хрунзе, Свердлов, а Троцький чи не через день заявлявся. Все агітував проти гідри-контри воювати, здорово балакати умів, оратель...

— Нет, вы о Ленине расскажите, каков он из себя, — спрямовував партійний провідник діалог у потрібне русло, обминаючи троцькістські рифи.

— Хіба ви не знаєте? Ось, як на патреті, що над вашою головою висить у рямці.

— Ну, все же вспомните о ваших личных впечатлениях, о встрече с вождем мирового пролетариата, в чем был одет, что говорил?

— Що, таким, яким бачив його, тепер, при Хрущові, називати можна? — здивовано перепитав дід.

— Конечно. Самое ценное, что есть — это ваше непосредственное мнение, свидетельство очевидца. Не смущайтесь, помните, как Максим Горький привел слова питерского рабочего о Ленине: «прост как правда». А здорово? На века сказано! Теперь ваша очередь, как крестьянина — союзника пролета­риата. (Забув чи не знав обкомівець, що в першій авторській редакції ця фраза закінчувалася так: «і цинічний, як усякий політик»).

— Ну, як вам пояснить, — після деякої паузи і сумнівів насміливсь дід Самко, — який Ленін?.. Ну, такий собі маленький рудий жидок у доброму пальті з каракулевим коміром.

Запала мертва тиша, з нею могла конкурувати хіба що заключна сцена з гоголівського спектаклю «Ревізор» на сцені Малого театру. Комарівці чекали від старого якогось вибуху ідеологічного детонатора, але не такої руйнівної сили. Порушив цю могильну тишу, як ні в чому не бувало, сам очевидець вождя:

— Шекеряв вельми, коли балакав перед солдатами. Руками дуже вимахував і все норовив праву викинуть уперьод, щоб путь показать у комунію, в якій нам обіцяв жизню опосля революції, — не на жарт розійшовся дід. — Розкажу вам про нього ще таке, чого ви ніде не чули. Нам у Петрограді по секрету розказували анархісти, чого в Леніна дітей не було. Так от, ніби він був з одним яй...

— Достаточно. Вы свободны. У нас тут еще много вопросов, а времени в обрез, — різко обірвав оповідача червоний як рак обкомівець і кинув гнівний погляд на інструктора райкому партії Давленка, який, втиснувши голову в плечі, сидів ні живий, ні мертвий. Комарівські активісти також дружно опустили голови, хто з ідеологічного переляку, а хто, щоб не пирхнути сміхом.

Дід Самко обвів здивованим поглядом усіх присутніх: він тільки почав свої спогади, а інтерес до них чомусь отак одразу пропав. Не гаючи часу, спитав про кровне: як же бути з шифером, який йому обіцяли на хату за спогади про Леніна?

Тут уже голова колгоспу Михайло Дудко тремтячим голосом став рятувати ситуацію:

— Ідіть, діду, додому, напишете заяву на прав­ління, розглянемо, як прийде матеріал по рознарядці.

Коли за Самком зачинилися двері, обласний партійний начальник дав волю своєму обуренню, не щадив ні членів правління, ні депутатів сільської ради, ні кожного з присутніх.

А що вже дісталося переляканому на смерть інструктору райкому Давленку, можете собі уявити. Функціонер вищого рангу навішав на нього найстрашніші ярлики: політичної короткозорості, втрати революційної пильності, ідеологічно-моральної безвідповідальності тощо. Здавалося, що нашому ленінському краєзнавцю доведеться покласти партійний квиток, але, хоч як дивно, гнівний підсумок не заперечував суті сказаного дідом, а тільки те, як він це висловив.

— Готовить товарища надо, прежде чем выпускать на люди по такому архисерьезному вопросу. Помочь слова верные подобрать надо было ему…

Слава Богу, ледве не перехрестився привселюдно Давленко. Всім присутнім також відлягло від серця.

Справді, коли б діду Самку відредагували спогади про вождя, невдовзі піонери пов’язали б червоний галстук на шию і прийняли в свої почесні лави, а сільрада прикріпила б до ларка ветеранів, де він одержував кілограм гречки і пачку масла на місяць. Все ж, ступивши на пропагандистську стежку, у нього, як свідчать односельці М. Перець, О. Радченко і В. Степанець, були й інші, не менш натуральні, без ідеологічної ретуші виступи перед зібранням у клубі.

Якось, щоб здивувати шефів сільської школи-інтернату комсомольців Чернігівського камвольно-бавовняного комбінату, вчителі терміново покликали діда до клубу на урочисту зустріч. Самко, якого посадили за стіл президії на сцені, ще сподівався, що влада допоможе з шифером, який був великим дефіцитом, за його пропаганду ленінських ідей. Цього разу на прохання поділитися спогадами про зустріч з вождем він видав майже горьківську характеристику Іллічу:

— Таке мале, з рудою борідкою, а хитре, а хитре, обдурить будь-кого. Дарма, що шекеряє, а в балачках виходить все по його. Великий крутій був, спочатку ніби лащиться до людей, солодко балакає, а потім усе одно переведе на своє...

З президії зібрання учасника штурму Зимового палацу чи охоронця Смольного знову обірвали на півслові і не дали донести історичну правду піонерам і комсомольцям.

— Досить, діду. Ось вам подарунок з міста (цукерки, печиво і халва), можете зайняти місце в залі.

Про такі ленінські сюжети на комарівській землі я прочув через кілька років, бо відірвався від села, наїздив сюди тільки як відпускник. Хто знав про дідові спогади, не вельми розпатякував без потреби, життя навчило, як за політику тягають, карають і висилають. Краще до пори послаблення помовчати. А коли дізнався, не гаючи часу зайшов до «Чайної», купив дві пляшки пива і ситро й пішов до діда Самка, який пас корівчину неподалік на узбіччі шляху.

Старий сидів на траві в тіні під вербою, спираючись руками і підборіддям на ціпок. Був теплий серпневий день, вітерець навівав прохолоду від ставка, по небу пливли чередою білясті хмарки, колір яких чимось нагадував вицвілі дідові очі, в які я заглянув з надією на його далеку пам’ять. На моє привітання — побажання здоров’я він майже не зреагував, все так байдуже перебував у полоні невеселих думок, гріючи на сонці натруджені за життя старечі кістки. Коли я пригостив його пивом, потім солодощами, він трохи пом’якшав і розговорився.

— Героїчне життя прожили ви, діду, є про що розповісти людям, — не терпілося мені.

— Будь воно прокляте, прости мене Господи, ганяли нас у солдатах і червоноармійцях по фронтах як собак. І в голоді, і в холоді довелося бути, двічі поранило. Тільки через шість років служби відпустили додому, де я досхочу наївся картоплі.

— Зате яких великих людей довелося побачити? Кажуть, самого Леніна зустрічали на віку?

— Ні, не бачив. Свердлов, Троцький і ще багато всяких євреїв, як Керенський, часто навідувалися в казарми і смикали наш полк на всі боки, підганяли в революцію, піддурювали, що земельку дадуть, але тільки, — махнув рукою дід, — в колгосп загнали всіх.

І як я не під’їжджав до діда, він стояв на своєму, знову починав неохоче називати прізвища цих революціонерів — тільки не Леніна. Бачив, що він йому тепер потрібен був, як попу гармонь. Зустрівши в клубі дідового племінника Максима, я спитав:

— Чого ти так старого залякав, що не ділиться спогадами про Ілліча, навіть за пиво?

— Та послухалися Давленка, який піддурив, розпустили свого язика, коли мене не було вдома. Лікувався два місяці в тубер­кульозному санаторії. Я діда попередив, щоб більше ніхто від нього нічого подібного про Леніна не чув. Інакше, чого доброго, запроторять туди, де Макар телят не пас, і нас за ним потяг­нуть. Послухався. Тепер каже: нема мені шиферу, нема й вам Леніна.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com