Ядерний Китай: від свавілля до співпраці?

Режим ядерного нерозповсюдження на початку XXI століття зазнав значних якісних змін. Збільшення кількості ядерних держав на міжнародній арені за останні кілька десятиліть, а також можливість ядерного тероризму, що набуває дедалі реальніших контурів, являють серйозну загрозу режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

Очевидно і те, що крах режиму може призвести до вкрай негативних наслідків не тільки в рамках окремо взятого регіону, а й у глобальному масштабі. Індія і Пакистан, ставши 1998 року де-факто ядерними державами, серйозно похитнули режим і створили всі «сприятливі умови» для ядерної гонки в Південній Азії. З’я­вилася серйозна заклопотаність, що нинішній конфлікт між ними у будь-який момент може перерости в ядерну війну в регіоні.

У жовтні 2006 року Північна Корея провела підземне випробування ядерного заряду і тим самим перейшла ядерний Рубікон. У цьому контексті навряд чи варто сподіватися на успішне вирішення проблеми, пов’язаної з ядерною програмою Ірану. Зрозуміло, вірогідність того, що хтось з них скористається своїм ядерним арсеналом і розв’яже глобальний ядерний конфлікт, — невелика. Але заклопотаність викликає інше — реакція найближчих держав і їхні подальші дії для підтримки паритету зі своїми ядерними сусідами. Ядерна ланцюгова реакція може вмить поширитися регіоном, рикошетом вдаривши по режиму, що врешті-решт призведе до його краху і глобальної ядерної катастрофи.

Не менший неспокій викликає і проблема ядерного тероризму. Події останніх років, зокрема, трагедія 11 вересня, показали, що терористи здатні ретельно спланувати й успішно виконати задумане, піддавши серйозній загрозі всю систему міжнародної безпеки. Не можна не задуматися над тим, які наслідки чекають на світ, якщо ядерну зброю придбає якась організація екстремістського характеру.

Китай як активний міжнародний гравець не може не реагувати на нові виклики сучасної епохи і послідовно докладає зусилля для своєї безпеки і миру. І тут у Пекіна кілька варіантів показати всьому світу, що Китай є не тільки регіональною державою, а й світовою, здатною впливати на міжнародний стан і зробити свій внесок у створення довгострокового мирного навколишнього середовища, підкріпленого міжнародною ядерною безпекою.

У західних ЗМІ Китай не раз являвся в образі злісного порушника режиму. Так, кілька разів повідомлялося, що підхід КНР до експорту ядерних технологій не відповідає міжнародним нормам і являє певну загрозу регіональній безпеці. Офіційний Пекін сприяв не тільки Пакистану, а й низці інших країн, що розвиваються, зокрема Ірану, якому він продав три дослідницькі реактори нульової потужності і кілька циклотронів для електромагнітного поділу ізотопів, а також надавав допомогу в будівництві підприємства з виробництва гексофторида урану біля м. Ісфахан.

Співпраця ж Пекіна й Ісламабада в ядерній галузі не раз ставала предметом серйозної заклопотаності для міжнародного співтовариства. Китай надавав широкомасштабну підтримку пакистанським ядерним програмам і в рамках гарантій МАГАТЕ, і поза ними.

Що ж до ядерної кризи на Корейському півострові, то очевидно, що Китай був єдиним політичним і економічним важелем, здатним усадити Північну Корею за стіл переговорів і примусити відмовитися від своїх задумів. Проте подальший розвиток подій, увінчаний підземним випробуванням ядерного боєзаряду 9 жовтня 2006 року, показав, що попри гучні заяви китайських керівників стосовно ядерних випробувань КНДР відмова від ядерної програми не входила в інтереси Пекіна.

Все ж тут у політиці КНР є й позитивні сторони. Не можна не сказати, що під впливом основних міжнародних акторів, Китай не змінив свого підходу до ядерної співпраці, наблизивши його до політики інших ядерних постачальників і норм міжнародного права в цьому питанні. 1984 року КНР став членом МАГАТЕ. З цього часу китайське керівництво взяло на себе обов’язок виконувати всі зобов’язання відповідно до принципів МАГАТЕ, зокрема зобов’язання організувати експорт ядерних матеріалів і технологій у рамках гарантій агентства. 1985 року Китай на знак доброї волі, а також аби показати, що на нього можна розраховувати, заявив, що надасть під гарантії МАГАТЕ список частини цивільних ядерних об’єктів. І вже 1989 року між ними було підписано угоду, за якою Китай дозволив поставити під контроль свою цивільну ядерну діяльність, а 2002 року приєднався до Додаткового протоколу про гарантії. У листопаді 1991 року Китайська Народна Республіка офіційно заявила, що звітуватиме перед МАГАТЕ стосовно експорту ядерних матеріалів, рівних корисній вазі в 1 кг і більше.

Що ж до Договору про Нерозповсюдження Ядерної Зброї, то з моменту його підписання аж до 1992 року Китай відмовлявся приєднуватися до нього, називаючи його «дискримінаційним і таким, що не відповідає інтересам країн, що розвиваються». Але 1990 року КНР взяла участь у Четвертій Оглядовій Конференції з ДНЯЗ, що проходила в Женеві, як спостерігач. Рік потому, в серпні 1991-го, прем’єр Лі Пен заявив, що китайське керівництво «у принципі ухвалило рішення про приєднання до ДНЯЗ задля всестороннього запобігання розповсюдженню ядерної зброї, підтримці загального миру і стабільності у всьому світі».
9 березня 1992 року Китайська Народна Республіка приєдналася до ДНЯЗ, а 1995-го підтримала його безстрокове продовження.

З приєднанням до ДНЯЗ Китай також зрадив свою позицію стосовно Режиму Контролю Ракетних Технологій (РКРТ). У листопаді 1991 року під час візиту Держсекретаря Джеймса Бейкера до Пекіна китайське керівництво вперше висловилося про своє бажання слідувати нормам РКРТ, і вже в лютому 1992 року Китай офіційно заявив про свою позицію дотримуватися принципів міжнародного режиму. 1994 року Китай підтвердив свою обіцянку не експортувати ракети «Земля-земля», що мають дальність більш як 300 км і доставляють корисний вантаж понад 500 кг.

1996 року Китай підписав Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ) і оголосив мораторій на ядерні випробування в країні, проте Договір досі не ратифікував. На Оглядовій Конференції по ДНЯЗ в 2005 році китайська делегація заявила про підтримку набрання ДВЗЯВ чинності й запевнила, що в КНР «зараз активно працюють над внутрішніми юридичними процедурами задля ратифікації Договору».

Крім згаданого вище, КНР активно підтримала створення зон, вільних від ядерної зброї по всьому світу — в Латинській Америці, Південній частині Тихого океану, Африці, Південно-східній Азії, — підписавши протоколи, що забезпечують їх без’ядерний статус. Китайське керівництво також не раз заявляло про підтримку зусиль зі створення таких самих зон на Близькому Сході і Центральній Азії.

Проте, не дивлячись на все це, в західних ЗМІ чимало повідомлень про те, що Китай порушує свої зобов’язання з ДНЯЗ та РКРТ. Але не можна не погодитися, що позиція КНР стосовно проблеми ядерного нерозповсюдження має якісні позитивні зміни з 1949 року. З цього питання Китайська Народна Республіка зробила великий крок у бік співпраці з міжнародним співтовариством. Китай, як регіональний центр сили, активно бере участь у всіх кампаніях з контролю над озброєнням, роззброєнням і нерозповсюдженням, що має важливе значення для безпеки і підтримки стабільності в АТР — регіоні, де режим нерозповсюдження піддано серйозному випробуванню і де існує загроза нового витка гонки ядерного озброєння.

За матеріалами інтернет-видань