«ОДКРОВЕННЯ» КАГАНОВИЧА НАШИХ ДНІВ

1995 року один український поет писав: Жили в Україні як дачники, українську зневаживши суть. Нині там табачники, де тютюнники мали б буть.

Хоч як парадоксально, але й через 12 років після написання цих рядків вони не тільки не втратили своєї актуальності, а й набрали більшої гостроти. Бо з’являється дедалі більше доказів, що оті табачники, або, як їх влучно назвав один мій приятель, кагановичі ХХІ століття, намагаються українську націю знищити духовно, а відтак перетворити її на наймитів для висмоктування грошей «на нашій не своїй землі».

Яскраве тому підтвердження — останні інтерв’ю та коментарі поки що гуманітарного віце-прем’єра уряду України Дмитра Табачника. Щоправда, він їх робить не як посадовець, а як професор, хоч у пресі вже були матеріали про його шлях до професорської посади.

Однак це дає змогу зрозуміти природу цинізму постаті, якою просякнуто усі його коментарі — від минулорічних рекомендацій Президентові України повіситися через усі інсинуації на адресу української інтелігенції до сентенцій на сторінках «Кієвского телеграфа» за 9 листопада.

Люди, з якими мені доводилося обмінюватися думками з приводу останніх табачникових сентенцій, були одностайні, що від часу падіння імперії ще таких цинічних речей їм не довелося читати. Я не переоповідатиму всіх його «ідей», проте на деяких з них все ж таки зупинюся. І почну з не найголовнішої, проте ключової. «Доктор історії» приєднується до ненависників Івана Мазепи. Автор писання «відкидає» його до Середньовіччя. І ця деталь дозволяє мені зробити висновок: цих думок Табачник на викладав, а лише накреслив «ідеологічний кістяк», а вульгарний цинізм — праця заробітчан від брудних писань. Це вже групове згвалтування української сутності.

Отож у посланні за підписом професора Табачника Івана Мазепу називають «підступним інтриганом», глузують, що частина українського суспільства ставить його у ряд національних героїв. Ніхто не стане заперечувати, що Іван Мазепа вже три століття надихає поетів. Тому мудрування Табачника з цього приводу нагадують помсту мухи слонові. А що ж до докорів за «підступність» та «інтриганство», то кому як не Табачнику про це говорити.

Ще не далеким є той час, коли він був главою президентської адміністрації Леоніда Кучми. І тоді через верх Табачникової «загорожі» щедро переливалася інформація про його підступність й інтриганство. Тому не даром у народі дуже популярним був такий жарт.

— Хто такий Кучма?

— Та це президент в адміністрації Табачника.

Окрім народного і саркастичного трактування цієї постаті, була ще й політична. Ледь не щотижня надходили депутатські звернення та запити до президента Кучми з приводу підступності та інтриганства тоді ще скандально докторизованого Дмитра Табачника. І, попри демонстровану на кожній прес-конференції впевненість Дмитра Табачника, Леонід Кучма все ж таки у «справі» Табачника змушений був прислухатися до голосу політиків. Чи людина з таким «багажем» має моральне право судити інших за «інтриганство»? Питання аж ніяк не риторичне. Тим паче йому належить вбивча фраза: «держава — це не ікона».

Табачник засади «держава — це не ікона» дотримувався не лише тоді, коли вже не був головним канцеляристом Леоніда Кучми, а й тоді, коли його слід простежили у таємничій пропажі раритетів з Львівського державного архіву, як і в своїх повчаннях «неконкурентоспроможним» в Україні українцям!

Важко знайти країну світу, в якій урядовець так зневажає чинного Главу держави. Саме формою такої зневаги вважаю хвалу часам «демократа» Кучми: «Никто не объявлял гитлеровского офицера Шухевича «героем Украины»»… В Україні, на жаль, чинний урядовець може так чинити. Влада чомусь вдає, що нічого не помічає. А поодинокі листи протесту українських інтелектуалів не роблять погоди.

Щоб писанню за підписом Дмитра Табачника надати більшої «наукової» ваги, автори цього опусу наводять працю американського політолога Самуеля Хантінгтона «Війна цивілізацій», сподіваючись, що небагато осіб в Україні її читали. Справа в тому, що на момент виходу цієї книжки в Україні багато її прогнозів щодо України і центральної Європи застаріло. І не дивно. Ще В’ячеслав Липинський стверджував, що часто кабінетні розробки спростовує реальне, а «не наукове життя». Проте найцікавіше тут інше. З посиланням на працю Хантінгтона він змальовує мовну ситуацію в США — мовляв, у містах південного заходу США можна отримати роботу без знання англійської, проте практично неможливо — без знання іспанської. Й ані словом не згадує про недавно прийнятий у США закон про захист державної мови.

Погляньмо, що пишуть про мистецьку акцію в Україні «Зробимо Україну Україною» автори Табачникових повчань: «Місіонери», що тільки вчора спустилися «з полонин», юрбами їдуть у Донецьк і Луганськ, Крим і Одесу «навчати» місцеве населення українству. Політики вищого рангу без тіні сумніву доводять, що, коли ми всі одягнемо «вишиванки», полюбимо УПА (…), то всі ріки в країні негайно потечуть медом і молоком».

Це твердження можна розцінювати як вияв націо­нальної зневаги і брехні, бо в акції «Зробимо Україну Україною» беруть участь представники різних областей.

У народі з давніх-давен з приводу таких ситуацій казали: не дай Боже з хама пана… За великим рахунком ця народна мудрість не втратила своєї актуальності. Автори матеріалу за підписом Дмитра Табачника намагаються протиставити наші дні добі Леоніда Кучми, називаючи останнього толерантним. Слава Богу, вже почали з’являтися спогади про той час, як і про «толерантність» того правителя. Коли ще додати деякі крилаті фрази Леоніда Кучми часів канцеляриста Табачника — «національна ідея не спрацювала», «держава — банкрут», то сміливо про десятиліття «толерантного» Леоніда Кучми можемо сказати словами В’ячеслава Липинського, що замість держави з високою українською ідеєю отримали «царство золота і хама».

Якщо за версією віце-прем’єра уряду Віктора Януковича, українці, які за даними перепису населення становлять три четвертих населення країни (україномовні становлять більше двох третіх), є меншістю у державі Україна, то це вже або параноя, або провокація. Це ж саме стосується і державної мови, яка, за версію Табачника, має бути народною, себто в Україні мають бути тисячі мовних відтінків? Гадаю, такої мудрості не потягнув би навіть «професор» Табачник, не кажучи вже про чиновника з середньостатистичними розумовими здібностями. А можливо, Табачник у такий спосіб намагається запровадити в Україні двомовність. Адже ж називає крамолою вимагання державної підтримки для функціонування державної мови.

Тут хочу навести приклад нашої сусідки Польщі, те, з якою рішучістю у середині 90-х років вона змусила іноземний бізнес перейти на польську державну мову. Буквально днями вся країна піднялася, коли дізналася, що в одному з німецьких підприємств Щеціна менеджери спробували змусити працівників говорити німецькою.

Чому ж в Україні такі наміри (а не дії!) Табачник вважає страшною крамолою, діями, які ставлять державу на межу розколу і громадянської війни?

Єдине пояснення — цілеспрямована провокація. Щоб значно легше здійснити ще й іншу провокацію — утримати народ у покорі під страхом розколу України. Його начебто вже добиваються у східних областях України у відповідь на «обучение местного населения українству».

З «перлин» Табачника хочу звернути увагу на ще одну: він пропонує визнання голодомору і національно-визвольних змагань перекласти на сто років — мовляв, тоді буде менше емоцій. Враховуючи пристрасті Табачника до старовини, цілком ймовірно, що тоді буде значно менше документів.