Якою бути нашій школі

Кожна економічна система зіштовхується з необхідністю приймати, згідно з обставинами, відповідні рішення: які товари і як виробляти, хто їх купить, хто і яку роботу повинен виконувати, щоб найекономніше задовольнити потреби споживача конкретного товару і щоб той товар не став марно витраченою працею.

Вища школа як підсистема економіки готує особливий товар — фах — здатність людини, яка його придбала, створювати товари в інших підсистемах — галузях економіки.

Покупцями і споживачами фаху є працедавці в різних галузях господарства. Вони, як і звичайні споживачі, хочуть отримати за відповідну плату високоякісне виконання фахівцем службових обов’язків (функцій). За якість фахівця відповідальна насамперед влада (Верховна Рада і Міністерство освіти і науки України), яка повинна на вищому рівні управління з найменшими витратами ресурсів організувати функціонування системи «суспільство — вища школа — працедавець», а потім вищий навчальний заклад має надати фундаментальні структуровані знання з предмета галузі, тобто знання за допомогою яких фахівець створює або бере участь у створенні товару, з яким галузь виступає на товарному ринку.

На жаль, ВР України і Міністерство освіти і науки України свої функції щодо освіти виконують незадовільно. Їм зовні підкидають ефемерні ідеї «покращання освіти», а чиновник без перевірки і пристосування до українських умов впроваджує сиру ідею в навчальні заклади, завдаючи великої шкоди якості навчання (ми мали гарну освіту, це підтверджується здобутками в науці, техніці і віком лауреатів Нобелівських премій, слід було тільки зняти негативні партноменклатурні нашарування).

За прогнозами ЮНЕСКО, в ХХІ ст. цивілізованого рівня добробуту досягнуть тільки ті країни, в яких 40 — 50% працездатного населення матимуть якісну вищу освіту. Для досягнення цього рівня кожна країна залежно від соціально- економічного стану (обставин) приймає відповідні рішення.

Наприклад, для швидкого досягнення рівня передових країн в інтелектуальному і фаховому сенсі уряд Південної Кореї після війни, попри неймовірні труднощі, відсилав десятки тисяч молодих людей на навчання в цивілізовані країни і сьогодні забезпечує надання вищої освіти 80 випускникам середньої школи із 100, доганяючи Японію!

Згадаймо і нашу історію. Після розвалу СРСР простий люд республік опинився в такій самій соціально-економічній ситуації, як і народи Російської імперії після скасування кріпосного права у 1861 році — без знань і засобів для створення товару, без цивілізовано узаконених можливостей для створення малого під­приємництва. 1861 року «Вільне економічне товариство Росії», куди входили видатні вчені і під­при­ємці, щоб вивести Росію з кріпосницького економічного занепаду, зосередило зусилля на організації навчальних закладів з глибоко продуманими навчальними планами. У результаті 1913 року Росія вийшла на перше місце в світі з ділової активності і на друге, після Німеччини, з книгодрукування. Правду про це Комуністична партія приховувала, як і багато іншого. Наші чиновники вищого рангу і комуністична більшість Верховної Ради, що входили недавно в коаліцію на чолі з Януковичем, Симоненком і Морозом, протягом 16 років незалежності України і не думали звернутися до свого історичного досвіду, їх цікавило тільки питання прихватизації за безцінь народного добра.

Нині в Україні всього близько 13% населення з повною і 16 — 18% з неповною вищою освітою. Отже, перед пограбованою Україною, щоб не опинитися серед геть відсталих країн, стоїть надзвичайно важка проблема — надати всім охочим можливість отримати якісну вищу освіту.

Складність вирішення цього питання обумовлена не тільки браком коштів у бюджеті держави, а й ілюзіями про безплатну освіту, які брехливо культивують комуністи і їхні прибічники, особливо перед виборами, хоч відомо, нічого не буває безплатного — все коштує і оцінюється відповідною частиною життя людини, яку вона витрачає на досягнення конкретної мети. 1985 року, «за розквіту СРСР», було одне місце у вищій школі на п’ять випускників середньої школи. У результаті одному з кожної п’ятірки була вища школа, а чотирьом — колгоспне безпаспортне ярмо, «стройки комунізму», В’єтнам, Корея тощо. Отже, на мене, аби я потрапив до інституту, працювали мої батьки та ще батьки тих чотирьох дітей, які не потрапили до нього. Справедливо це? Це не що інше як безсоромний обман народу компартією. Сьогодні цей обман триває, бо на куце державне замовлення здебільшого вчаться діти заможних родин. Де дефіцит — там спекуляція, хабарництво, корупція. Якби робітник у СРСР отримував справедливо зарплату 2 — 3 тис. рублів, як американський робітник, і сам розпоряджався заробленим, то міг би дві-три місячні зарплати відкласти на навчання дітей і за відкритості кордонів вчити їх у будь-якому університеті світу. А так йому на руки дали мізер від зробленого, а левовою часткою зарплатні користувались нероби і секретарі КПРС, як і сьогодні в неукраїнській Україні.

Згадаймо, як ці секретарі КПРС і ВЛКСМ, що сиділи у прокучмівській більшості ВР України, прихватизували напрацьоване трударем. Тільки липовою ваучеризацією за безцінь було передано левову частку народного добра у власність родинних кланів (вартість одного майнового сертифіката, виходячи з вартості народного добра України, становила понад 50 тисяч доларів, а оцінили їх у 1 050 000 крб (10 гривень 50 копійок), тобто кожного громадянина було пограбовано на суму понад 250 тисяч гривень. Якби кожний громадянин України у своє розпорядження отримав 250 тисяч гривень або справжні відсотки за користування ними від акціонерних товариств чи банків, то хіба були б проблеми в сім’ях для оплати навчання дитини? Думаю, що ні.

Нам всім слід зрозуміти, що середня школа готує громадянина держави з відповідним інтелектуальним потенціалом — вона і повинна бути безплатною. Вища ж школа продає особливий, дорогий товар — спеціальність (на 3-річну підготовку одного спеціаліста нижчої ланки концерн «Фольксваген» витрачає 100 000 євро). Перепродуючи цей товар, людина отримує зарплату, кошти, необхідні для життя. Отож придбання товару-фаху повинно бути платним, особливо в пограбованій Україні, щоб кожний громадянин дуже серйозно підходив до вибору майбутньої діяльності, відповідно до своїх уподобань. До речі, такі багаті країни, як Німеччина і Англія переходять на платну вищу освіту, щоб бюджетні (народні) гроші витрачалися ефективно.

Щоб вирішити проблему доступу всім охочим до вищої освіти в Україні, необхідно сконцентрувати бюджетні гроші, виділені на вищу освіту, в банку, де кожен громадянин за необхідності зміг би після зарахування за конкурсом отримати безпроцентний кредит на навчання. (Я це пропонував 1992 року міністру освіти п. Таланчуку, і він хотів цю ідею втілити в життя, але незабаром неукраїнська влада «його пішла» — напевне, тому, що кожний міністр грошима хоче розпоряджатися особисто — «тому дам, а тому не дам» , — як п. Ніколаєнко, міністр освіти від СПУ, що використав цього року 155 млн грн не за призначенням.) У результаті буде надано можливість всім охочим вступити до ВНЗ, у бідного і багатого будуть однакові стартові умови. Величина кредиту повинна регламентуватися залежно від доходу сім’ї в розрахунку на одного члена. Тоді вища школа отримає додаткові інвестиції в сумі понад 2 млрд грн для оснащення занедбаних вищих навчальних закладів новим лабораторним обладнанням. Якщо бюджетні і приватні гроші надходитимуть у ВНЗ через студента, то вони запрацюють згідно з ринковою системою економіки. Підвищиться відповідальність за придбання спеціальності споживачем. Такий кредит можна буде використати для активізації навчання. Закінчив ВНЗ на відмінно — повертаєш 50% кредиту (станемо багатшими за хороше навчання, можна буде і повністю звільнити громадянина України від сплати боргу), закінчив на добре — повертаєш 75% кредиту, закінчив на посередньо — повертаєш 100% кредиту. Ректорати по-ринковому запрацюють, будуть шукати і цінувати кращих педагогів і вчених, бо в поганий навчальний заклад абітурієнт не піде, і педагог намагатиметься працювати найкращим чином. І насамкінець, сьогодні ми ще маємо в освіті висококваліфіковані кадри, маємо гарні напрацювання, от тільки нема в нас гарного закону про вищу освіту, який би розумно організовував і спрямовував працю освітян на благо народу України. Тому кожна сім’я повинна слідкувати за роботою депутатів ВР і на виборах віддавати свій голос за ті партії, які дбають за Україну.

Юрій ЖУК,
заслужений діяч науки і техніки України,
професор Полтавського університету споживчої кооперації України