Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Холодна війна у Центральній АзіїПострадянська Середня Азія, на перший погляд, «монолітно-спляча», насправді ж вона дедалі більше стає схожою на велику банку з павуками — авторитарними режимами, які активно плетуть павутиння агресивних міфів та поступово розжарюють обстановку і всередині країн, поза нею. Золота жила «ісламської загрози» Те, що улюблена справа правлячої еліти — штучно створювати образ міфічного ворога, аби відвернути увагу суспільства від системної кризи та мобілізувати населення навколо влади, — загальновідомо. Особливо це характерно для керівників новоспечених держав, які переживають період так званого національного становлення. Спроба еліт Середньої Азії знайти ворога в особі Росії та «рудимента» радянських часів — національної комуністичної еліти, яку було зроблено на початку 90-х, не вдалася. Дуже швидко стало зрозуміло: по-перше, іншої еліти у республіках просто немає, а по-друге, їхні народи здебільшого позитивно оцінюють роль Росії у власній історії. До того ж обмежені на той час технічні та матеріальні можливості медійного апарату гальмували намагання влади у сенсі зомбування населення та штучного нав’язування йому недовіри до Росії. А з початком масової міграції громадян республік на сезонні заробітки у РФ ця ідея і зовсім стала безперспективною. І тоді «деструктивний системний елемент» було знайдено в обличчі радикального ісламізму. Так громадянську війну в Таджикистані суспільству було подано як війну радикального ісламського духовенства проти радянської влади. І треба сказати, світ з апетитом проковтнув цю пропагандистську побрехеньку. Навіть у Росії до цього часу багато хто з тих, хто хоча б щось чув про громадянську війну в Таджикистані, вірить саме такому її поясненню. Тим більше, саме тоді відбулася різка ескалація протистояння Заходу і так званої ісламської загрози, кульмінацією чого стала війна коаліції на чолі із США проти Іраку. Можливо, Самуель Хантінгтон — автор «Зіткнення цивілізацій» та один з головних теоретиків, які обгрунтовують неминучість конфлікту Заходу та «світового ісламу», — справді, як дехто стверджує, банально виконував замовлення адміністрації США. Однак важливо не це, а те, що колосальний резонанс від цієї роботи оголив досить реальні страхи західного світу перед мусульманською цивілізацією. Саме тому дії президента Узбекистану Іслама Карімова, який наприкінці 1990-х безжалісно просто-таки розчавив жменьку своїх політичних опонентів, а потім, на початку ХХІ століття, звинуватив їх у зв’язках з ісламським рухом Узбекистану (який, як засвідчує офіційний Ташкент, тісно співпрацює з «Талібаном» та «Аль-Каїдою»), нарешті, знайшли розуміння у західних лідерів. Вони сприймають їх у контексті боротьби світової влади проти релігійних фанатиків. Цей механізм, що забезпечує стабільну міжнародну підтримку центральноазійським авторитарним режимам, лише раз дав збій: під час андижанських подій, зокрема кривавого розгону демонстрації. Однак навіть за цих умов Захід радше готовий «зрозуміти» Карімова, якби той дав свої пояснення. Однак президент Узбекистану вирішив, що йому не належить звітувати перед Заходом з приводу подій, які відбулися у «власній» країні. У результаті трапилася «прикрість», яку, до речі, Захід активно прагне подолати: сьогодні західне суспільство ретельно вивчає версію розслідування андижанських подій, запропоновану офіційним Ташкентом, а уряд Німеччини взагалі демонструє готовність до швидшого відновлення інтенсивного економічного співробітництва з Узбекистаном. Якщо у річках немає води — отже… Дискурс про міфічну «ісламську загрозу», який дає змогу центральноазійським режимам з мовчазної згоди найбільших міжнародних «режисерів» утримувати суспільство у стані політичної неволі, доповнюється ще більш надуманою розмовою про «зовнішнього ворога», що має забезпечити перманентне одурювання громадян. Нагнітання суспільної фобії перед «зовнішнім ворогом» допомагає президентам відволікати увагу населення своїх країн від затяжної економічної кризи. Яскравим прикладом можуть слугувати відносини двох сусідніх країн — Узбекистану і Таджикистану, між якими, по суті, розгортається холодна війна. Президент Рахмон запевняє і себе, і народ у тому, що будівництво російськими інвесторами Рогунської ГЕС, яка встигла вже стати культовою (в народі впевнені, що з введенням її в експлуатацію в Таджикистані настане економічна ідилія), заморожується через жорсткий тиск Узбекистану. Понад те, в інтерв’ю «Делу» високопосадовець МЗС Таджикистану заявив, що зла воля Узбекистану стала також головною причиною відмови Китаю від плану будівництва ГЕС у зарафшанському каскаді, нібито, про це йому у приватній бесіді повідомив посол КНР у Таджикистані. Своєю чергою, Карімов на минулому саміті ШОС у Бішкеку прозоро натякав, що Таджикистан прагне використовувати прикордонні річки тільки у своїх інтересах, чого Узбекистан, зрозуміло, не допустить. Тон, заданий президентами, підхопили «патріоти». І в Узбекистані, і в Таджикистані побільшало шпигунських скандалів. Ситуація ускладнюється питанням спірних територій: ще наприкінці 90-х уряд Узбекистану в цілях «самооборони» від опозиційної Ташкенту ферганської еліти замінував деякі території вздовж таджикського кордону (Фергана — прикордонний регіон), звідки, ймовірно, терористи здійснювали свої вилазки. За твердженням таджикські сторони, наразі на цих мінах гинуть тільки місцеві мешканці та пастухи… У відповідь на багаторічні звинувачення Узбекистану на адресу Таджикистану в опосередкованій та прямій підтримці узбекських опозиціонерів, таджикська влада не так давно організувала масовану пропагандистську компанію з перегляду ролі Узбекистану в сучасній таджикській історії. Так, один з найодіозніших «патріотів» Таджикистану — директор Інституту історії АН РТ, академік Рахім Масов, оцінюючи роль Узбекистану у громадянській війні в Таджикистані, пише: «У найскладніші часи для таджикського народу «дружелюбні» сусіди (Узбекистан — Прим. редакції) не тільки не підтримали Таджикистан, а навпаки — були зацікавлені в погіршенні політичної, економічної та соціальної ситуації у Таджикистані, аби зрештою таджикська державність розпалася». Чиє замовлення виконує академік-«патріот», зрозуміло з такого пасажу: «Тепер у таджиків інший лідер — справжній патріот своєї батьківщини та свого народу, на відміну від тих пантюркістів з двома паспортами, які зрадили свій народ». Під стать цим роздумам і резюме: «Мені не подобаються висловлювання, які без кінця повторює І.Карімов, що ми — один народ з двома мовами. Ми ніколи не були одним народом…» Узбекські придворні історики, зрозуміло, теж не марнують часу. «В Узбекистані викликають занепокоєння нинішні політичні амбіції керівництва Таджикистану та політика ультранаціоналістів на чолі з їхнім духовним лідером Рахімом Масовим», — проголошує професор Гогу Хідоятов, національну терпимість та дипломатичну політкоректність якого добре видно на прикладі «корисної поради», яку він дав Таджикистану: «Таджицькому керівництву потрібно зайнятися налагодженням того, що є, тобто проектами, які не потребують додаткових капіталовкладень, а не ілюзіями щодо нових електростанцій». До речі, по книзі цього автора узбецькі школярі вчать історію… Чи не час президентам на відпочинок? Не зважаючи на те, що подальше нагнітання ситуації може різко погіршити економічне становище громадян Таджикистану й Узбекистану, президенти через взаємну неприязнь, схоже, й надалі загострюватимуть відносини між двома країнами. Повномасштабний військовий конфлікт між цими республіками, щоправда, маловірогідний. По-перше, в обох держав є обов’язки військової коаліції у рамках ШОС та ОДКБ, не зацікавлених у конфліктах між своїми членами. По-друге, для повномасштабних бойових дій ані в Таджикистану, ані в Узбекистану поки що немає ні військових, ні економічних ресурсів. Таким чином скоріш за все холодна війна й надалі матиме тільки внутрішні цілі — для звинувачення «ворожих держав» в неефективній економічній політиці президентів обох країн. Цілком можливо також, що поступово ненависть до Узбекистану, яка нав’язується «згори», перейде у ненависть до узбеків, а ненависть до Таджикистану, відповідно, — до таджиків. В обох республіках проживає значна кількість представників етнічної меншості, а це потенційна загроза початку розправ на грунті національної ворожнечі. Щоправда, можливий ще один, так званий лютневий варіант. Нагадаємо що в лютому 1990 р. таджицька опозиція, використовуючи невдоволення певної частини мешканців Душанбе, обурених тим, що уряд поза чергою надав квартири вірменам — переселенцям до Душанбе після землетрусу, організувала мітинг під лозунгом: «Вірмени, повертайтеся до себе додому!» Однак у найближчий час мітинг з антивірменського трансформувався в антиурядовий, що призвело до відставки першого секретаря ЦК ТСРР Кахора Махкамова. Словом, провокаційна політика нинішньої правлячої еліти у Таджикистані та Узбекистані може стати націонал-патріотичним бумерангом. Залишається сподіватися, що вихід з політичної арени одного з ворогуючих між собою амбіційних лідерів — Карімова або Рахмона — (або обох одразу) дасть обом країнам шанс на нормалізацію відносин. За матеріалами Санкт-петербурзького |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |