Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Призабута трагедія

Про всі страждання й боротьбу ми повинні розповісти наступним поколінням ще за свого життя. Ці спогади-свідчення розбивають безпідставні твердження наших недругів про те, нібито українці як нація співпрацювали з гітлеровою Німеччиною.

Все ж таки, не будуть наші діти мати повної уяви про ці часи, якщо ми їм не розповімо про долю нашої молоді. Як відомо всім, хто цікавиться долею свого народу, нові загарбники ще 1941 р. почали ділити Україну на шматки. Закарпатська Україна дісталася Угорщині, Буковина, частина українського Півдня, від Південного Буга на захід, включно з Одесою, припала Румунії, Галичина ввійшла в Генеральну губернію, інші землі називалися «Райхскомісаріат Україна». Оскільки це розповідь очевидця, учасника подій, то буду говорити про долю молоді з «Райхс­комісаріату країни».

Навесні 1942 р. практично вся Україна була під німецькою окупацією. Почалася нова сторінка української національної трагедії — тотальне грабування природних багатств України, терор, примусове вивезення на працю до Німеччини, в ОСТ Арбайтерлягер (окупанти почали вивозити українців уже восени 1941 р.). Спочатку визначали контингенти, кілька десятків чи сотень осіб, залежно від розмірів села чи міста, або ловили на вулицях чи ринках «немісцевих», а вже 1942 р. почалися мобілізації. Навесні 1942 р. забрали примусово всіх народжених 1924 р., а навесні 1943 р. мобілізували народжених 1925 р., у серпні того ж року вивезли до Третього райху, всю молодь 1926 року народження. Для цих дітей, багато з них не мали ще й 17 років, то була друга трагедія їхнього короткого життя — першою був голодомор 1933 р. Всього українців в ОСТ таборах працювало, згідно з даними СБЕ, більше 2 млн осіб, якщо взяти до уваги, що збільшення населення в СРСР у 1924—1926 рр. було 2,37%. То були роки НЕП з досить високим рівнем життя, тим більше це стосується України, де природне збільшення населення завжди було високим. Отже, коли 1926 р. українців було 37 млн, то за 2,37%, навіть відрахувавши втрати голодомору 1933 р., ми матимемо як мінімум 2 млн осіб за три роки. Як вже було сказано, особи 1920—1923 років народження та ще старші були мобілізовані до совєцької армії або «евакуйовані на схід», як студенти вищих навчальних закладів, технікумів, ремісничих шкіл-ФЗН. Здебільшого вони додому не повернулися — «Какая там Україна! Ви нам здесь нужны».

Про переживання й жертви цих мільйонів, може, довідаємося колись, пізніше. У серпні 1943 року взяли й мене разом з іншими земляками в Німеччину. Третина не мала ще й 17 років! Від Херсона до Перемишля везли нас в переповнених товарних вагонах, дві доби без їжі і води! Харчувалися ми тим, що нам дали батьки на дорогу, а питво нам заміняли огірки, помідори та кавуни, хто їх мав. У кого ж нічого не було, задовольнялися водою станційних кранів на зупинках потягу. Везли нас через райони, в яких було повно партизанів, як пояснив нам німецький солдат, наш сторож. На кожний вагон був один озброєний солдат. На першій зупинці нам зробили «дезинфекцію», тобто нашим речам, а нас погнали в лазню. Коли ми вийшли з лазні, виявилося, що одяг розкрадено. «Пшепадлі», як заявив один з банщиків на наші скарги, і, замахнувшись на нас палицею, злісно закричав: «Льос, льос!» «Таким чином нас пограбували з того мізерного особистого майна, яке нам могли дати на дорогу наші батьки, пограбовані двома окупантами. Тут нас розділили на групи і на другий день повезли далі. Під вечір того ж дня нас довезли на місце призначення. Так я з деякими шкільними товаришами потрапив до ОСТ Арбайтерляґер Вартенбурґ, біля Берліна. То були дерев’яні бараки в лісі, огороджені колючим дротом, близько від залізничної станції, тож нас пригнали туди пішки. При брамі нас зустріли вже табірні «вахмани» з вовкодавами! Почали нас брутально бити й лаяти. Цілий день у дорозі, без їжі та пиття, не розуміючи мови (чомусь перекладач вчасно не з’явився), ми не могли своєчасно збагнути, що від нас хочуть. Тільки коли з’явився перекладач з комендантом табору і російською мовою сказав усім стати в шеренги, тоді припинилося звірське побиття. За короткий час вахмани встигли багатьох з нас немилосердно побити. Били палицями куди трапиться. Мені дісталося в ліве стегно, так що я довго мав болючу пухлину, яка перешкоджала мені спати на лівій стороні, і я тривалий час шкандибав. Вже зовсім смеркло, коли нас порахували, видали ОСТ Арбайтеркарти та виділили кімнати (штуби), в яких стояли триповерхові дерев’яні ліжка. Прохід між ліжками був такий вузький, що людина без зусилля не могла пройти. На нарах було по одному лантуху старої соломи і більш нічого.

Крім того, біля вікна стояла маленька залізна піч. Взимку ми діставали відерце вугляного пороху, який більше нас обкурював, ніж обгрівав.

У «штубах» вже були мешканці, отож ми фактично заповнили проріджені лави, спричинені голодом, виснажливою працею та садистичною поведінкою таборової адміністрації. Того ж вечора ми дістали наш перший сніданок, обід і вечерю; то була супа і хліб. Супа — вода, а в ній де-не-де якась трава з піском. Хліб — кусник 150 або 200 грамів, де було більше спилків, аніж борошна. На другий день рано нам дали чай — окріп з якоюсь травою, без цукру і без чаю. На обід нічого! Так щодня, за винятком неділі, коли ми діставали ще по ложці (суповій) мармоляди, думаю, з буряків, якихось 50 грамів ковбаси та 20 — 30 грамів маргарину. Взуття й одяг ми діставали від адміністрації. Одна пара гольцшуге — підошва з дерева, а холявки із свинячої шкури, на один рік, підошва на яких через 2-3 місяці тріскалася і весь берлінський дощ і сніг наповнювали наші «черевики» холодною водою. Часто ноги дубіли від холоду! Діставали ми ще: штани, піджак і одну верхню сорочку на два роки. Матеріял, з якого був цей «одяг», на 85% з дерева. Над серцем ми носили знак ОСТ, він мав бути добре пришитий. У таборах, в яких мені довелося бути, як правило, було не менше 80% українців, останні білоруси та росіяни, які мали такий же знак; аж до Празького маніфеста ген. Власова, тобто до жовтня 1944 року, коли ми дістали свій національний знак, білоруси — свій і росіяни — свій. На другий день нашого перебування у Вартенбурзі нас вигнали на площу — з’явилися працедавці! Якийсь десяток добре одягнених, ситих чоловіків ходили між рядами й оглядали нас пронизливими поглядами як товар. Мене вибрали агенти БФГ для праці в трамвайному депо, але не для ремонту трамваїв, тільки розвантажувати свіжозрубані дерева. Голод, виснажлива праця, вбивчий для українців клімат, брак одягу, садистське ставлення таборової адміністрації нацистів-форарбайтерів протягом 6—7 місяців остаточно виснажили нас. Я вважався вдома одним з найміцніших серед своїх однолітків, а тут так ослаб, що став байдужий до всього; тільки одна думка переслідувала мене — де і як дістати їжі? Були втечі з таборів і транспорту, які в більшості випадків закінчувалися розстрілом або справжнім концтабором. Жили ми, головним чином, надією на визволення західними альянтами, Навесні 1944 року сповільнився приплив грабованого лісу з України та Білорусі, а потім і зовсім, з відступом німців за лінію Керзона, припинився. Нам не стало праці. Перевели нас на ремонт трамвайних ліній, бомбардування Берліна посилилося. Ремонт полягав у залатуванні порваних бомбами трамвайних ліній. Хоч робота не стала легшою, але ми працювали на вулиці, ближче до людей. Як не стежили за нами форарбайтери, але ми крадькома просили в перехожих хліба і... часто старші берлінки давали нам його, озираючись навколо. Нам стало трошечки легше. Це, можливо, врятувало нас від голодної смерти. Більша матеріяльна підтримка прийшла нам аж тоді, коли припинили гонити нас на працю і з праці під охороною вахманів з собаками. Це сталося восени 1944 року. Вахманів забирали постійно на фронт, так що замінювали їх каліками, яких потім також забракло. Навіть тупі гітлерівці зрозуміли, що нам не було куди втікати. Німці нас одразу впізнали б і видали, крім того, фронт був на німецькій території, тому й змінили озброєний супровід. Можливо, нацисти сподівалися, що ми підемо добровільно в армію Власова? Почали ми їздити на працю без сторожі. Була одна умова — ми мали бути в таборі не пізніше 9-ї год. вечора, інакше нас чекав табір для смертників. Мали ми місячні картки для всякого роду транспорту, на весь Берлін, бо доводилося ремонтувати трамвайні лінії, де їх бомби пошкодили. Ми могли у вільний час, після праці, допомагати берлінкам перенести місячний раціон вугілля до помешкання або на залізничних станціях помогти пасажирам з важким багажем за винагороду; ми завжди просили в них картки на хліб, а часом добра душа давала нам і картки на маргарин чи ковбасу. Таким чином ми трошечки поправили свої сили. Такий стан тривав до кінця осені 1944 року, коли почалося бомбардування Берліна «килимом» і вдень, і вночі. То ж ми майже щодня працювали до 7—8 год. Крім того, доплив вугілля став труднішим через бомбардування, та й фронт наблизився до вугільних районів. Підробіток на залізничних станціях також майже припинився, бо зменшився рух пасажирських потягів, гестапо посилило контроль. Всі стіни й руїни Берліну були заліплені плякатами із закликом: «Мовчи, бо ворог підслуховує!»

Тризуб, який ми носили після Власовського маніфесту, шукаючи підробітків, особливо на станції, намагалися приховувати, бо фактично ми не мали права ходити містом, тим більше підробляти, а мусили по закінченні праці відразу вертатися до табору.

Знову почалося повільне вмирання! Майже щодня наші форарбайтери-нацисти говорили нам: «Вступайте до війська, будете мати досить їжі, одяг, взуття». Особливо ж настирливими стали вони після оголошення маніфесту. З цього приводу хочу сказати, що з Бернаву, Шпандау, Темпельгофу, де були мої земляки-однолітки, ніхто з них не виявив бажання воювати з генералом Власовим за 3-ю імперію Гітлера. Про настрої української молоді можна сказати, якщо хтось з них і мав якісь ілюзії стосовно Гітлера на початку війни, то втратив їх уже через кілька місяців після приходу німецьких військ в Україну. Подальше життя під окупацією, особливо життя в німецьких таборах, зробило нас найлютішими ворогами нацизму.

Чи була молодь національно свідомою? Відповідь на це питання вона дала сама. Вже після маніфесту привезли до табору Республіканську капелу бандуристів під керівництвом, якщо не зраджує пам’ять, Григорія Китастого. Українську національну програму переповнений кухонний барак сприйняв як своє довгоочікуване визволення. Доводилося мені бувати на прекрасних концертах і пізніше, але нічого подібного й на половину не доводилося чути; слухачі як намагнетизовані, як одне тіло зривалися з місць, кричали, плескали, багато плакали, очевидно, з радості звільнених почувань! Таку молодь, яка з нетерпінням чекала звільнення західними альянтами, по закінченні війни ті ж західні альянти, за договором із Сталіним, примусово видавали на ласку «переможцеві»! За вістками із Заходу, довго довелося їм відробляти свою «вину перед родіной» по Сибірах та Казахстанах. То була трагедія для цього покоління. З остарбайтерів, та й взагалі українців із «Райхскомісаріату Україна», пощастило залишитися тільки тим, хто змінив своє прізвище і місце народження.

Ставлення до нас «форарбайтерів» та таборової адміністрації, як вже сказано, відзначалося вийнятковою жорстокістю: не вчасно відгукнувся, трошки виступив з лави, ліг удень на своє ліжко у верхньому одязі — і вже б’ють жорстоко кийками. Так мене побив комендант табору, який любив ходити з собакою по бараках у неділю, коли його не чекали. Робив він це щоразу в іншу годину. Бив мене палицею, а пес кусав, коли я намагався уникнути ударів. Тижнями не міг я спати, всюди були синці. Коли ж в’язень був цілком виснажений хворобою і голодом, його відсилали на «лікування», з якого він уже не вертався. Скільки нашої молоді і старших загинуло від голоду, знущань, виснажливої праці, бомбардувань — важко сказати. Можливо, колись Українська держава вияснить це питання. Вже в таборі ДП Герсфельду довелося українській громаді приводити до ладу лісовий «цвинтар» — ставити хрести, писати ім’я, прізвище дату й місце народження, якщо такі були в документації, яку ми отримали від місцевої влади. Коли ми прийшли на «цвинтар», то побачили велику галявину... на якій де-не-де видніли камінці, з числами померлих. Ми жахнулися: виявилося, що тут спочиває більш як 500 осіб, головним чином українців! У багатьох могилах було по 2—4 і більше мерців. Скільки ж таких цвинтарів по Німеччині, а по Европі?! Не маємо морального права забувати цих замучених, а також тих, кому після нацистського жаху ще «іскупляють свою вину перед родіной» по тундрах Півночі або пустелях Казахстану. Зима 1944—1945 рр. була особливо люта й голодна для нас, безперестанне бомбардування було не тільки небезпечне, а й давало нам багато праці. Ми не встигали залатувати «діри», зроблені бомбами на трамвайних лініях. Майже щодня ледве встигали вернутися до табору перед 9-ю годиною. Знову сили мої почали танути, як сніг від сонця! Не хотілося вмирати вже перед самим кінцем війни! Як я вже говорив раніше, в нас була велика надія на Захід, що, мовляв, по закінченні війни з Гітлером американці і британці обернуть зброю проти нашого другого ворога — Сталіна! Совєти були у Франкфурті-на-Одері, а західні альянти — за Рейном. Яким способом до них дістатися? Хіба що дивом! І ось одного вечора, попри страх перед гестапо, я знову на Ангальтербангофі шукаю заробітку. Несподівано хтось до мене заговорив... українською мовою — чи, мовляв, я не українець? Виявилося з дальшої розмови, що це невелика група українських родин, колишніх вояків УНР, евакуюється з-під Кракова до швейцарського кордону, як сказав мені новий знайомий. Не знаю, чим керувався полтавець, але на його несподівану пропозицію — «кидай ти цей Берлін та їдь з нами! — я без жодного роздумування, схопився за неї, ще не вірячи своєму щастю. Це рішення було обумовлене, очевидно, попереднім висновком, що лише на Заході позбудуся голоду, постійних бомбардувань, каторжної праці та щоденних знущань. Того самого дня, вночі, ми залишили Берлін. Попереду був радісний день звільнення. 

М. Дорошенко
(З книжки «В боротьбі за Українську Державу»
(Львів. «Меморіал». 1992 р.)

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com