Генерал, який повстав проти КПРС

До 100-річчя генерала Петра Григоренка (16 жовтня 1907 — 21 лютого 1987)

Він був радянським генералом і вірив у ленінізм. Але став правозахисником і очолив закордонне представництво Української гельсінкської групи. Позбавлений радянського громадянства, він сумував, що не зможе померти на батьківщині.

Народився в селянській сім’ї. Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Був активістом комсомольського руху. 1927 року вступив до Комуністичної партії. Закінчив робітфак, навчався на інженерно-будівельному факультеті Технологічного інституту в Харкові (1929—1931 рр.).

З 1931-го — фаховий військовий. Закінчив Військово-інженерну академію ім. Куйбишева, у 1934 — 1937 рр. служив на командних посадах у Білоруському військовому окрузі, потім був слухачем Академії генерального штабу. У 1939—1943 рр. служив на Далекому Сході, брав участь у боях на р. Халхин-Гол (1939). У 1944 — 1945 рр. воював на фронтах Великої Вітчизняної війни, двічі поранений. Закінчив війну в званні полковника на посаді начальника штабу дивізії. Нагороджений Орденом Леніна, двома Орденами «Червоного Прапора», Орденом «Червоної Зірки», Орденом Великої Вітчизняної війни і шістьма медалями. У 1945 — 1961 рр. — на викладацькій і науковій роботі у Військовій академії ім. М.Фрунзе. Кандидат військових наук (1948), автор 83 праць з військової історії, теорії і кібернетики. З 1959-го — начальник кафедри оперативно-тактичної підготовки, генерал-майор. 1961-го захистив докторську дисертацію.

 

“...з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу”

Після XX з’їзду КПРС, критично переглянувши сформовану в СРСР політичну систему, прийшов до висновку про її невідповідність ідеалам ленінізму. Вирішив відкрито виступити з викладом своїх поглядів, використавши для цього обговорення проекту Програми КПРС. «У моїй душі царював розлад. Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів, та одночасно я розумів, що виступ коштуватиме мені способу життя, що цілком мене влаштовував, з особливою силою навалилася на мене думка, що давно вже переслідувала мене: «Треба виступати. Не можна мовчати”.

9 вересня 1961 року Григоренко виступив на партконференції Ленінського району Москви із закликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема високі оклади, незмінюваність». На наполегливу вимогу представників ЦК КПРС, що були присутні на конференції, був позбавлений депутатського мандата з формулюванням «за політичну незрілість». Негайно був усунутий від викладання в Академії, отримав сувору догану по партійній лінії і був переведений на службу в Далекосхідний військовий округ.

В Уссурійську «до літа 1963 року я проробив ідейно-теоретичну роботу і зміцнився в думці, що з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу», — писав Григоренко. Почав з того, що написав і послав у газету критичний памфлет. Восени 1963-го, перебуваючи у відпустці в Москві, організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму» (до неї ввійшли сини Григоренка і кілька їхніх друзів — студентів і офіцерів). Написав сім листівок, які було розповсюджено в Москві, Владимирі, Калузі, у військах Ленінградського і Середньоазіатського округів (деякі тиражем до 100 пр.). Їхніми темами були бюрократичне переродження радянської держави, її каральна політика стосовно робітників (придушення заворушень у Новочеркаську, Темиртау і Тбілісі), причини продовольчої кризи в країні.

 

Перші арешти й допити

1 лютого 1964 року Григоренка затримали органи КГБ в аеропорту Хабаровська, доставили в Москву у внутрішню в’язницю КГБ. На першому допиті він відхилив пропозицію голови КГБ В.Семичастного «покаятися», щоб уникнути арешту і суду, після чого був звинувачений за ст.70 КК РРФСР (“антирадянська агітація і пропаганда”), а потім направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського. Експертиза визнала його неосудним з діагнозом: «Параноїдальний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру». (На думку Григоренка, рішення про визнання його душевнохворим було прийняте членами Політбюро ЦК КПРС.) Інших членів «Спілки», визнаних слідством «такими, що потрапили під вплив душевнохворого», було піддано позасудовим переслідуванням.

1964 року ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР Григоренка направили на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню, а постановою Ради Міністрів СРСР розжалувано в рядові. Останнє рішення показало, що влада розглядала Григоренка не як хворого, а як політичного злочинця. Під час ув’язнення Григоренко познайомився з Олексієм Добровольським.

Незабаром після звільнення з керівних посад М.Хрущова, який був основним об’єктом критики й ініціатором постанови Ради Міністрів, Григоренка звільнили з лікарні як такого, що одужав. Працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні.

 

«Приховування історичної правди — злочин перед народом!»

Навесні 1966-го О.Добровольський познайомив Григоренка з Володимиром Буковським, який ввів його в коло московських дисидентів. Його близькими друзями стали старий більшовик, ініціатор викриття каральної психіатрії в СРСР Сергій Писарєв, письменник Олексій Костерін. Від них Григоренко став одержувати самвидав; дізнавшись про проблему репресованих за Сталіна народів, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьківщину.

Восени 1967-го Григоренко написав історико-публіцистичний памфлет «Приховування історичної правди — злочин перед народом!». У цій праці він зробив детальний аналіз причин поразок Червоної Армії на початку війни і вказав на безпосередніх винуватців — Сталіна і його воєначальників. Памфлет, розповсюджений у самвидаві, приніс його авторові популярність і зробив його однією з помітних фігур у дисидентському співтоваристві.

У 1967—1968 рр. Григоренко — один з організаторів і активний учасник петиційної кампанії навколо процесу Гінзбурга — Галанскова. Він виступав також на захист Анатолія Марченка, Ірини Бєлогородської та інших дисидентів.

Разом з Костеріним адресував Консультативній нараді комуністичних і робітничих партій у Будапешті (лютий 1968-го) заяву, в якій висловлювалося прохання дати їм виступити на цьому форумі. Не отримавши відповіді, автори написали «Звернення» до комуністів Радянського Союзу й інших країн, у якому говорилося про сталінізм як «смертельну для комунізму хворобу».

У час Празької весни Григоренко підтримав демократичні перетворення в Чехословаччині, був одним з авторів відкритого листа «До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу», у якому віталися зміни, що відбувалися в цій країні. Він також написав листа Олександру Дубчеку з порадами щодо можливої оборони країни у разі радянської інтервенції і передав його в чехословацьке посольство в Москві. Виступив на захист учасників «демонстрації сімох» на Красній площі проти окупації Чехословаччини, закликав громадян СРСР домагатися виведення військ з Чехословаччини.

Наприкінці 1968 р. Григоренко написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», що ввійшла в книжку Наталії Горбаневської «Полудень».

 

Адвокат правозахисного руху

i кримських татар

З 1968 р. Григоренко ініціював дискусії про необхідність надати дисидентському руху організаційної форми. Був гарячим прихильником створення правозахисного комітету, ідея якого була реалізована у формі Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР уже після його арешту.

Постійно допомагав кримським татарам, став неформальним лідером їхнього руху за повернення в Крим. Виступив на бенкеті, влаштованому представниками кримськотатарського народу в одному з московських готелів на честь 72-річчя Костеріна, з промовою: «Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано».

Влада намагалася припинити контакти Григоренка з кримськотатарським рухом. У його московській квартирі було проведено обшук, під час якого вилучено весь архів. Навесні 1969-го на прохання кримських татар Григоренко почав готуватися до суду над учасниками Чирчикських подій у ролі їхнього громадського захисника. Попри погрози КГБ вилетів до Ташкента, підготувавши промову для процесу «Хто ж злочинці?»

 

Радянське зловживання психіатрією

Його заарештували у Ташкенті і висунули обвинувачення за ст.70 ч.1 КК РРФСР. З 13-го до 28 червня він голодував на знак протесту проти незаконного арешту, піддавався примусовому годуванню, побиттю і знущанням. Тюремний щоденник Григоренка, переданий на волю, було опубліковано у «Хронике текущих событий». Судово-психіатричною експертизою в Ташкенті Григоренко був визнаний осудним. Це рішення не влаштовувало владу, і в жовтні 1969-го його етапували до Москви, до Інституту ім. Сербського, де визнали результати попередньої експертизи помилковими.

1969 р. Григоренка знову перевели до Ташкента, де в міському суді слухалася його справа. Ухвалою суду його було направлено на примусове лікування в Черняховську спецпсихлікарню (Калінінградська обл.).

З моменту арешту Григоренка в СРСР і за його межами почалася енергійна кампанія за його звільнення. Кримські татари пікетували Ташкентську в’язницю, вимога звільнення Григоренка була одним із гасел демонстрації кримських татар у Москві на площі Маяковського. Під зверненнями на захист Григоренка було зібрано сотні підписів. У самвидаві з’явилися дві значні праці, присвячені Григоренку: «Світло у віконці» Анатолія Левітіна (Краснова) і «До арешту генерала Григоренка» Бориса Цукермана. З виступу на захист Григоренка почалася регулярна правозахисна активність академіка Андрія Сахарова. У самвидаві була поширена анонімна «Психіатрична заочна експертиза у справі Григоренка», відповідальність за неї згодом узяв на себе Семен Глузман. Після передачі Володимиром Буковським на Захід історій хвороб дисидентів, визнаних неосудними, зокрема Григоренка, міжнародна медична громадськість почала чинити тиск на радянських психіатрів. 1973 р. на Заході вийшов збірник публіцистики Григоренка «Думки душевнохворого», куди ввійшли його тюремні щоденники, того ж року за цією книгою в Англії було знято фільм.

Григоренка перевели до психіатричної лікарні загального типу в Підмосков’ї. 24 червня 1974 р. (напередодні візиту Ніксона в СРСР) Московський міський суд виніс ухвалу про припинення примусового лікування.

Через кілька днів Григоренка звільнили і він незабаром відновив правозахисну діяльність. Він виступав на захист Мустафи Джемілєва, підписав колективну заяву протесту проти цькування А.Сахарова в радянській пресі після присудження йому Нобелівської премії Миру.

Григоренко був членом-фундатором Московської Гельсінкської групи, підписав більшість її документів, став одним з ініціаторів створення при МГГ Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. Коли приїздив у Київ до Миколи Руденка (1976 р.), взяв участь у створенні Української Гельсінкської групи (УГГ), увійшов у число її членів-засновників.

 

«Мене позбавили права померти на Батьківщині»

У листопаді 1977 р. Григоренко отримав дозвіл на поїздку у США для лікування і виїхав з СРСР. Під час перебування у США не робив політичних заяв, проте Указом Президії Верховної Ради СРСР був позбавлений радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де, зокрема, сказав: «Мене позбавили права померти на Батьківщині».

У США 1978 р. Григоренка на його прохання було піддано психіатричній експертизі, яка ознак психічного захворювання не виявила.

 

Українська Гельсінкська Группа

Григоренко продовжував брати участь у правозахисній діяльності: був закордонним представником Української гельсінкської групи, виступав на Сахаровських слуханнях 1979 р. у Вашингтоні. В еміграції остаточно відмовився від комуністичних поглядів, став членом української громади у США, православним віруючим. Зустрічався з лідерами держав, брав участь в альтернативній Мадридській нараді НБСЄ, поставив перед ООН питання про деколонізацію СРСР. Читав лекції, писав публіцистичні статті, які виходили багатьма мовами, мав величезну популярність у світі як людина сумління, як кришталево чиста, гранично чесна особистість. Григоренко був не бунтівником, а стратегом, що свідомо і цілеспрямовано боровся проти Імперії Зла — і переміг її. Він відкривав і вказував іншим дорогу до добра.

На початку 1980-х вийшли його спогади — російською, українською, французькою, німецькою мовами, що стали дуже популярними. Похований на українському цвинтарі Баундбрук біля Нью-Йорка (штат Нью-Джерсі, США) з військовими почестями, з участю людей багатьох національностей і конфесій.

Василь ОВСІЄНКО,
Інтернет-видання «Обком»