Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ОБ’ЄДНАНА ЄВРОПА

(Продовження. Початок у попередніх номерах)

Восени 1962 р., після того, як президент Дж.Ке­неді проголосив свій «великий проект» щодо Західної Європи, ситуація кардинально змінилася. Підтримуючи досить активно до цього часу європейські інтеграційні процеси, США керувалися радше політичними мотивами, не звертаючи уваги на можливі негативні для них економічні наслідки європейського регіоналізму. З 60-х рр. економічна ситуація в США погіршилася настільки, що не звертати увагу на можливу конкуренцію з боку Західної Європи в США вже не могли. Зовнішня торгівля вже не покривала всі ті витратaи, що забезпечували американську активну зовнішню політику. »Великий проект» Кеннеді передбачав також співробітництво в політичній та воєнній сферах. І хоча в цих напрямах також говорилося про рівноправні стосунки, США не передбачали можливість поступитися своєю керівною роллю і дозволити Європі зміцнити свої позиції в цих сферах. Такий підхід США знайшов своє вираження 17 травня 1961 р. у пропозиції Джона Кеннеді сформувати в межах НАТО багатосторонні сили. До їх складу входили б підводні човни з ядерними ракетами, що давало можливість європейцям брати участь у використанні ядерної зброї, але під американським контролем. Карибська криза в жовтні 1961 р. остаточно переконала керівництво США в необхідності єдиного контролю за ядерним потенціалом Заходу, тобто контролю за стратегічними силами і Великої Британії, і Франції.

«Великий проект» Кеннеді, попри свій амбіційний характер, був позитивно оцінений і Великою Британією і партнерами Франції в ЄЕС, що розглядали в пропозиції США можливість рівноправного співробітництва.

Лише Франція обережно поставилася до американського проекту, побачивши в ньому реальну загрозу формування незалежної політики європейського об’єднання. Крім того, французькі промислові кола бачили в лібералізації торгівлі товарами промисловості та сільського господарства загрозу проникнення американського експорту до Європи та підриву основних принципів Спільної сільськогосподарської політики ЄЕС.

Велика Британія в цій ситуації перебувала в центрі інтересів США і європейських держав, передусім Франції. Для останньої вступ Великої Британії до Співтовариства загрожував її зближенням з Німеччиною та Нідерландами і, врешті, прийняттям американських принципів євроатлантичного співробітництва.

Зустріч у Рамбуйє фактично була вирішальною у визначенні негативної позиції Франції щодо прийняття Великої Британії до ЄЕС. Вона показала, що остання не лише продовжує наполягати на своєму особливо­му статусі в Співтоваристві, а й ще сильно залежить від США, особливо, що стосується ядерної сфери.

Під час зустрічі Г.Макміллана та Дж.Кен­неді в Нассау 18 грудня 1962 р. було досягнуто угоди, яка ще більше закріпила залежність Великої Британії від США в ядерній сфері. З того часу Велика Британія, окрім доступу до американських ядерних секретів, отримувала технологічну допомогу США в будівництві підводних човнів, здатних нести стратегічні ядерні ракети. Згідно з домовленістю та відповідно до доктрини Макнамара, яка передбачала єдине керівництво ядерною зброєю Заходу, Велика Британія зобов’язувалася передати свої підводні човни, оснащені американськими ракетами «Поларіс», у розпорядження НАТО.

І хоча передбачався подвійний, англо-американський контроль за використанням цих ракет, а у випадку надзвичайної загрози національній безпеці навіть їх передача Великій Британії, на практиці це означало цілковите підпорядкування англійських ядерних сил США. Щоб якось загладити повну залежність Великої Британії від ядерного потенціалу США, Г.Макміллан наполіг на тому, щоб США запропонували аналогічні умови і для Франції. Реакція де Голля на американські пропозиції була прямо протилежною британській. На відміну від Великої Британії, Франція ще не мала свого виробництва ядерних боєголовок та підводних човнів, і хоча пропозиція Дж. Кеннеді давала можливість значно скоротити витрати в часі та фінансах, пов’язаних з їх виробництвом, де Голль відмовився від участі в цьому проекті. Франція розглядала проект як засіб контролю над французькими та британськими ядерними силами з боку США. Крім того, участь у багатосторонніх силах НАТО стала б реальною перешкодою на шляху формування незалежних національних стратегічних сил і в досягненні рівноправного становища в процесі розробки атлантичної стратегії, на чому Франція наполягала ще в 1958 р. Таким чином, у Нассау американська пропозиція продемонструвала ілюзорний характер рівноправного партнерства, розкривши реальні цілі американської політики щодо збереження лідерства в Європі.

У цих умовах Франція прийняла кардинально важливе рішення з двох взаємозалежних проблем. На прес-конференції 14 січня 1963 р. де Голль одночасно проголосив негативне рішення Франції щодо вступу Великої Британії до Співтовариства і щодо участі Франції в багатосторонніх силах НАТО. Аргументуючи свою позицію з першого питання, де Голль за­значав, що «Велика Британія, будучи острівною, морською державою, тісно пов’язана економічними та торговельними зв’язками з найвіддале­ніши­ми країнами світу... її економіка має більш промислово-торговельний ха­рактер і лише незначною мірою залежить від сільського господарства».

Говорячи про економічні труднощі, такі як фор­мування «справді єдиного внутрішнього тарифу, відмова від преференцій з країнами Співдружності, претензії щодо привілеїв свого сільського госпо­дарства та збереження зобов’язань щодо країн, які входять до зони вільної торгівлі», де Голль порушував і політичні проблеми, пов’язані зі вступом до Співтовариства разом з Великою Британією «великої кількості інших дер­жав», що неминуче призвело б до формування «залежного від США колоса­льного атлантичного співтовариства, передчасне утворення якого розчи­нить у собі Співтовариство європейське».

Оскільки уряд Г.Мак­міллана відмовився від запропонованого Великій Британії де Голлем статусу асоційованого члена Співтовариства, розці­нивши цю пропозицію як приниження, 29 січня 1963 р. на засіданні Ради міністрів міністр закордонних справ Франції Кув де Мюрвіль запропонував завершити переговори про розширення Співтовариства. Прес-конференція де Голля викликала шок серед партнерів Франції зі Співтовариства. Вони бу­ли невдоволені тим, що Франція виступила проти британської кандидатури і не проконсультувалася з цього приводу з урядами інших країн. Таким чином Франція першою порушила правило «єдиного фронту» шести країн «малої Європи» в переговорах з Великою Британією, ініціатором впровадження якого вона сама й виступила. Особливе не­вдоволення висловлювали Італія та країни Бенілюкс, занепокоєні підпи­санням 22 січня 1963 р. франко-німецького договору.Що ж до США, то французький демарш не тільки означав провал «великого прое­кту» Дж.Кеннеді та значне обмеження ролі Зовнішньоторгового акту, а й ще раз підтвердив американські побоювання щодо європейської полі­тики де Голля.

Орест Форко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com