Таємні товариства: міфи та реальність

Ми продовжуємо публікацію книжки Миколи Сенченка та Валерія Гастинщикова «Таємні товариства: міфи та реальність»

Пріорат Сіону. Зовсім невідомий до середини ХХ століття, Пріорат Сіону, чи Сіонський монастир, ймовірно, був попередником лицарів-тамплієрів і нинішнім зразком для таємних товариств, що пішли від нього. Пріорат Сіону стверджував, що йому відома справжня історія Христа. Той відтинок часу, коли жив Ісус, і перші згадки про нього, що дійшли до наших днів, розділяють цілі століття. Цьому є два пояснення. Перше: Ісуса ніколи не було, його вигадали, щоб створити релігію. Друге: з виникненням релігії усі факти життя Ісуса було знищено, щоб церковна версія його біографії була єдиною.

Про існування Пріорату Сіону вперше стало широко відомо 1956 року з французьких засобів масової інформації. Інформація являла собою спробу узгодити в часі розрізнені матеріали, в яких, як передбачалося, було одне джерело. Серед цієї інформації існували документи, що називалися Секретними Досьє. Там було викладено історію групи, зокрема список її гросмейстерів. У Секретних Досьє було генеалогічне древо, що його досліджував, як стверджувалося, Анрі Лобіно.

Пріорат Сіону, відповідно до документів, було засновано 1090 року Готфре де Буйоном, герцогом Нижньої Лотарингії, нащадком Чарльза Великого, який очолив Перший хрестовий похід у Святу Землю, щоб вигнати мусульман з Єрусалима. Справжня назва товариства — Рицарі Ордену Святої Діви Сіону, оскільки Сіон — це єврейська назва Єрусалима. Орден отримав свою назву від абатства Нотр Дам дю Монт де Сіон (Свята Діва гори Сіон), що на горі Сіон — високому пагорбі на південь від Єрусалима. Цей пагорб, своєю чергою, було зведено на руїнах Візантійської базиліки, відомої тоді як «Мати всіх Церков». За одним з документів ХІХ століття, абатство населяли августинські каноніки.

1178 року Папа Олександр III видав документ, де перераховано володіння Ордену Сіону. У ці володіння входили будинки і великі ділянки землі в Піккардії у Франції (зокрема, Сен-Самсон в Орлеані), у Ломбардії, Сицилії, Іспанії і Калабрії; а також чимало ділянок у Святій Землі, зокрема Сен-Леонар в Акрі). До Другої світової війни в архівах Орлеана було не менше 20 томів, що стосувалися Ордену Сіону. Під час бомбардувань міста 1940 року всі вони, за винятком трьох, зникли.

Багато дослідників вважають, що Пріорат причетний до створення Ордену лицарів-тамплієрів, що Пріорат Сіону і Лицарі-тамплієри були єдиними до 1188 року, коли Єрусалим знову перейшов до мусульман. Приводом до поділу нібито став «зрубаний в’яз». За легендою, в’яз, коли його зрубали, упав, розділивши їх на дві групи. Дерево і справді росло на священному полі біля фортеці Гісор. Під час зустрічі на цьому полі англійського короля Генрі II з французьким королем Філіпом II був жаркий сонячний день, і тільки це дерево кидало єдину тінь. Генрі II і його воїни першими прибули на зустріч і зайняли це тінисте місце. Коли з’явився Філіп ІІ, він змушений був стати під сонце. Так зав’язалася битва за дерево, у якій перемогли французи. Філіп, розлютившись, наказав зрубати дерево. Багато хто, однак, вважає, що під «зрубаним в’язом» мається на увазі щось символічне. Навіть за часів Середньовіччя вести кривавий бій за тінь під деревом було маячнею. Авторитетні дослідники гадають, що в легенді щось упущено, можливо, те, чого не можна оприлюднювати.

Відповідно до документів, Орден Тамплієрів вийшов з-під контролю Пріорату Сіону після того, як було зрубано в’яз. До 1188 року в Тамплієрів і Пріорату Сіону був спільний гросмейстер. Після згаданого інциденту Пріорат обрав власного гросмейстера, відокремившись від Тамплієрів. Першим був Жан де Гісор. Того ж самого 1188 року Орден офіційно перейменували з Ордену Сіону на Пріорат Сіону. Тоді ж Пріорат дав кілька додаткових назв Ордену. Перша — «Ормус», значення якого невідоме. Друга — «Орден правдивих розенкрейцерів». За п’ять століть до цього була ще одна організація — «Розенкрейцери».

Орден Тамплієрів у результаті переслідуння церквою з’явився в Англії і Шотландії. Пріорат Сіону залишився у Франції. Найчисленнішим був Пріорат Сіону в Орлеані (Франція), у ХІІ столітті його санкціонував король Луї VII.

Дехто дотримується думки, що доки Пріорат Сіону і Орден лицарів-тамплієрів були однією організацією, Тамплієри були публічною ширмою Пріорату — його військовою і діловою структурою. Вважається, що метою Пріорату Сіону було відродження династії Меровінгів, чиє генеалогічне древо усе ще існує і сягає Дагобера II, а можливо, й Ісуса з Назарета.

Таємниця Пріорату Сіону було розкрито так: 1885 року 33-річного священика Франсуа Беранже Соньєра призначили в Ренн-ле-Шато. Село лежало на східному підніжжі Піренеїв. У доісторичні часи ці землі кельтські племена, що їх населяли, вважали священними. На початку ХІІІ століття під час Альбігойського походу, що викорінив Катарів, село захопила церква. У 1360-х роках ці землі спустошила чума.

Тут за часів Соньєра жило близько 200 осіб. Лише за кілька миль на південний схід від села стриміли руїни середньовічної фортеці, яка свого часу була центром Рицарів-тамплієрів, а за милю на схід — руїни помістя Бертрана де Бланшфора, четвертого гросмейстера Тамплієрів.

Його церкву було побудовано 1059 року на честь Марії Магдалени. Під церквою були вестготські руїни, датовані ще VІ століттям. Через шість років Соньєр вирішив дати лад старій церкві. Коли він відсунув кам’яний вівтар, що лежав на двох вестготських колонах, то знайшов чотири пергаменти в запечатаних дерев’яних футлярах.

У двох пергаментах були генеалогічні древа. Одне датоване 1244 роком, тим самим роком, коли скарб — золото, срібло і монети — катарів востаннє бачили в Монсегурі, що за півдня їзди конем від Ренн-ле-Шато. Інший був датований 1644 роком.

Інші два пергаменти належали Антуану Бігу, особистому священику родини Бланшфора, їх було написано в 1780-х роках. В одному з пергаментів були слова, написані разом, і букви, вставлені між словами. Можливо, це був якийсь код.

Соньєр продовжував реставрацію і незабаром знайшов різьблену плиту, датовану VІІ і VІІІ століттями. Відповідно до деяких джерел, під плитою лежали людські останки. На церковному цвинтарі були надгробки, датовані VІІ і VІІ століттями. На одному з них напис: «Марія, маркіза д’отпул де Бланшфор». То, вочевидь, був шифр: якщо поміняти місцями деякі букви на надгробку маркізи, то можна було прочитати — «Королю Дагоберту II і Сіону належать ці скарби, і він тут похований». Це послання повторювалося в шифрах пергаментів, виявлених Соньєром. У кожнім з них були дивні помилки. Тіло Ісуса заносили в гробницю вночі, а не вдень, як це було за церковними канонами. На одному з орнаментів було зображено дитину, загорнену в шотландський плед. Через п’ять років після початку ремонту церкви раптом бідний священик почав витрачати великі суми грошей. Він побудував високу вежу, з якої було видно сусідню гору, і назвав її Вежою Магдалени.

Ремонт церкви завершили, але дивним чином: над головним входом був напис — «ЦЕ МІСЦЕ ЖАХЛИВЕ»; посередині стояла огидна статуя Асмодея, так званого охоронця таємниць; стіни було традиційно прикрашено зображеннями кальваріїв (приблизно 14 зображень хресного шляху Ісуса), але ці зображення відрізнялися від інших, досі бачених.

Окрім цього дивного багатства, що просто-таки звалилося на Соньєра, до нього почали приїжджати високоповажні гості, зокрема ерцгерцог Йоганн Сальватор фон Габсбург, двоюрідний брат австрійського імператора Франца Йосипа.

17 січня 1917 року в Соньєра стався напад. Йому викликали священика для передсмертної сповіді й соборування. Священик відмовився здійснювати соборування й одразу поспішив залишити вмираючого. Він був чимось дуже вражений. За легендою, священик після цього ніколи вже не усміхався. Через п’ять днів після нападу Соньєр помер. Його економка і помічниця Марія сказала, що знає страшну таємницю, яку відкриє тільки перед смертю. Але в неї також 1953 року стався напад. Вона втратила дар мови і не змогла повідомити цю велику таємницю.

Під час Другої світової війни німецькі війська проводили розкопки в районі Ренн-ле-Шато. Про причини їх, як і про результати, нічого невідомо.

Свідченням існування Пріорату Сіону є хартія, видана Ордену королем Луї VII. Є також папська булла, що підтверджує володіння Ордену. Ймовірно, вони існували до 1940 року — до німецького бомбардування Орлеана.

Багато дослідників зазначали, що історія Європи стала б нам зрозумілішою, якби ми взяли до уваги існування Пріорату Сіону і його таємниці про Христа. Тоді б відкрилися й інші таємничі події, такі як спроба церкви знищити катарів, придушити лицарів-тамплієрів, убивство короля Меровінгів Дагобера II. Прагнення церкви знищити генеалогічну гілку Ісуса свідчить про існування безпосередньої загрози владі церкви.

Дехто з гросмейстерів у списку Пріорату Сіону — видатні люди, інші — огорнуті таємницею. Після знайдення списків потрібна була тривала і кропітка робота, аби виявити деяких лідерів Пріорату. Коли дослідження було завершено, то з’ясувалося, що всі імена не тільки реально-історично, а й між більшістю з них існує зв’язок.

Ось список гросмейстерів Пріорату Сіону, у порядку, записаному в Секретних Досьє. Роки їхнього можливого правління також зазначено в біографічних даних:

Жан де Гісор (1188 — 1220). Народився 1133 року, помер 1220 року, був багатим землевласником і васалом короля Англії. Перший незалежний правитель Пріорату Сіону після «зрубаного в’яза». Нащадок династії Меровінгів, теоретично нащадок Ісуса.

Марі де Сен-Клер (1220 — 1266). Про цю жінку відомо мало, тільки те, що вона була спадкоємицею Генрі де Сен-Клера, барона Россліну в Шотландії, що брав участь у Першому хрестовому поході. У Росслині є Росслинська каплиця, побудована в 1400-х роках, де виявлено багато масонських і розенкрейцерівських позначень. Можливо, вона була другою дружиною Жана де Гісора, але підтверджень цьому не знайдено. Мати Марі — Ізабелла Левіс.

Гійом де Гісор (1266 — 1307). Народився 1219 року, внук Жана де Гісора, який, як вважається, перетворив Пріорат Сіону на «закрите масонство». Запис, датований 1244 роком, свідчить, що він був рицарем і, ймовірно, брав участь у Шостому хрестовому поході, у Єгипті, оскільки офіційно був прийнятий в Орден Корабля і Подвійного Півмісяця (для ветеранів цього походу) Луї IX.

Едуард де Бар (1307 — 1336). Народився 1302 року. За документами Пріорату, став гросмейстером ще в п’ять років. Внук короля Англії Едуарда I і племінник Едуарда II. Його донька вийшла заміж за представника родини Лорен. У шестирічному віці Едуард брав участь у бої з герцогом Лоренським. Його захопили і тримали в полоні шість років, звільнили, коли йому виповнилося дванадцять років. Загинув 1336 року, коли втонув корабель. Той факт, що Едуард став гросмейстером у такому ранньому віці, свідчить про те, що гросмейстерів обирали радше з огляду на їхній родовід, а не за іншими якимись характеристиками.

Жанна де Бар (1336 — 1351). Старша сестра Едуарда, народилася 1295 року, внучка Едуарда I, племінниця Едуарда II. Вийшла заміж за графа Воррена 1310 року, розлучилася з ним 1315 року, після відлучення чоловіка від церкви за перелюбство. Хоч вона й жила під час війни між Англією і Францією (Столітня війна), проте підтримувала дружні відносини з обома сторонами, регулярно відвідувала обидві країни. Вмерла в Лондоні 1361 року.

Жан де Сен-Клер (1351 — 1366). Про нього відомо дуже мало, тільки те, що він народився приблизно 1329 року, його дід був одружений з тіткою Жанни де Бар.

Бланш д’Еверо (1366 — 1398). Народилася 1332 року, була також відома як Бланш де Наварр, донька короля Наваррського. 1349 року вийшла заміж за Філіпа VI, короля Франції. 1359 року стала графинею Гісорською. Померла в Гісорі 1398 року.

Ніколя Фламель (1398 — 1418). Знаменитий алхімік, перший гросмейстер Пріорату Сіону, який не мав високого родоводу. Народився близько 1330 року, був паризьким переписувачем раритетних книг. Окрім алхімії, виявляв цікавість до герметики і кабалістики. Фламель писав, що книгою, яка змінила все його життя, стала прочитана ним у 13 років «Священна книга юдея Авраама» — князя, священика, левіта, астролога і філософа юдейського роду, який Бог у гніві своєму розсіяв серед галлів. Фламель читав цю книгу протягом наступних 21 року. 1382 року в Ліоні він познайомився з євреєм, який пояснив йому ті місця книги, які здавалися йому загадкою. 17 січня 1382 року, того самого дня, коли в Соньєра трапився напад, Фламель нібито стверджував, що він уперше перетворив олово на золото. (Хоча багато дослідників книги з довгою назвою жодних свідчень перетворення олова в золото там не знайшли.) Є підозра, що Фламель розпустив ці чутки про перетворення олова на золото, аби пояснити причину тодішнього свого збагачення. Перед смертю 1418 року він володів тридцятьма будинками в Парижі, заснував чотирнадцять лікарень, побудував десять церков і каплиць у Парижі, і стільки ж у Болоньї.

Рене д’Анжу (1418 — 1480). Народився 1408 року, отримав прізвисько Добрий король Рене, був батьком Маргарити Д’анжу, яка вийшла заміж за англійського короля Генрі VI, важливу фігуру у Війні Троянд. Можливо, він був пов’язаний з Жанною Д’арк. Якийсь час у нього працював Христофор Колумб. Є думка, що Рене мав стосунок до Священного Граалю. Він був одним з учасників зародження Ренесансу.

Список гросмейстерів Пріорату загалом бачиться правдивим. Більшість імен так чи інакше пов’язані з попередніми й наступними іменами у списку. За винятком Рене Д’анжу і Ніколя Фламеля. Якщо між цими двома персоналіями і був якийсь зв’язок, то він не зафіксований в історії.

У Рене Д’анжу протягом його життя було багато титулів: король Угорщини, Неаполя, Сицилії, Арагони, Валенсії, Майорки і Сардинії; герцог Калабрії, Анжу і Лорена; граф Бара, Провансу, П’ємонту і Гіси.

Рене Д’анжу, ймовірно, став гросмейстером Пріорату Сіону в десятирічному віці. Саме тоді його було офіційно посвячено в Орден білих шукачів, про який нічого не відомо, навіть того, чи має він якийсь стосунок до Пріорату. Він також був протягом усього свого життя членом Ордену вірності й Ордену півмісяця, заснованих ним самим. Орден півмісяця викликав немилість Папи.

Рене прославився своїми театральними постановками «Па д’арм» при дворі Тараскон. У цих виставах актори грали в масках, їхні змови були заздалегідь приречені на провал, на турнірах лицарі імітували боротьбу один з одним.

Саме Рене Д’Анжу придумав Хрест Лорена — символічний хрест, що його перетинали дві горизонтальні лінії. Цей символ перейняв французький рух опору під час нацистської окупації країни в Другу світову війну.