До питання розвитку державності

Історія розбудови європейських держав показує, що важливим моментом у державному поступі є якість парламенту. Молода держава, як і мала дитина, потребує опіки розумних людей, добропорядних наставників, які не завдадуть шкоди, а будуть радіти її прогресивному розвитку.

Сьогодні світ має дві основні традиції розвитку суспільства — європейську й азійську. Всі інші є комбінацією тих чи інших елементів, зокрема, американська традиція розвитку державності увібрала все розмаїття досягнень європейських держав. Україна, проголошуючи європейські цінності, фактично побудувала азійську форму кланових відносин у верхніх ешелонах влади. На практиці такої діяльності все, що вигідно одному правлячому олігархічному клану, вступає в суперечність з державними інтересами та інтересами інших подібних кланів. В результаті система влади в Україні є нестійкою, а її гілки перебувають у конфронтації. Водночас ця влада не є державотворчою: немає стратегії розвитку України, не видно чітких тактичних кроків державотворення; немає послідовної політичної наступності; держава не опікується святинею свого народу — культурним та духовним відродженням; крок за кроком руйнуються стратегічні інституції, зокрема галузева наука, інститути оборонної та космічної галузі; повільно йде процес легалізації кордонів з сусідами, а більша частина їх протяжності є зовсім прозорою, що призводить до безконтрольного в’їзду численних нелегалів з Азії та недружніх нам осіб на Кримський півострів; політики та урядовці штучно руйнують єдність нації, щоденно протиставляють східних українців західним, що, по суті, є державним злочином і підлягає кримінальному переслідуванню; загалом важко знайти напрям діяльності урядовців, який можна було б назвати державотворчим. Якщо додати до цього делікатність і невпевненість у своїх діях президентської гілки влади, то побачимо явну небезпеку втрати державності загалом. Запровадження пропорційної системи виборів до Верховної Ради призвело до того, що парламент фактично втратив зв’язок з виборцями і, відповідно, право виступати від імені народу. Це я аргументую тим, що практично всі депутати парламенту є постійно діючими партійними делегатами і жодного з них народ не обирає, членів парламенту призначають партійні бонзи або керівники кланів, цілком можливо, що багато з них просто купують собі місця. Це набагато гірша форма парламентаризму, ніж була за комуністичних часів. Тоді хоч вибори й були безальтернативні, зате виборці знали, кого обирають і до кого потім можна буде звернутися. Зараз також обирають безальтернативно, але жирних котів у мішку. Нинішній український парламент нагадує Перший всеросійський з’їзд Рад робітничих депутатів, яких делегували партійні організації підприємств. Різниця в тому, що тоді делегували пролетарів, а тепер — мільйонерів. Я нічого немаю проти мільйонерів. Однак у парламенті мають працювати високоосвічені особи, які доросли до загальнодержавних інтересів, які на конкурсних засадах перемогли на виборчих дільницях і тепер не поступляться ні національними інтересами, ні добробутом трудящих. Громадськість також хвилює якісний і національний склад українського парламенту, який безпосередньо впливає на державотворчі процеси. У складі парламенту п’ятого скликання орієнтовно маємо три національні групи: українці, росіяни і євреї, кожна з цих груп займає третину депутатського корпусу, представників інших національностей — одиниці. Якщо тепер порівняємо національний склад громадян України, де етнічні українці становлять 80%, українці російського походження — 12% і українці єврейського походження — не більш як 3%, то побачимо разючу невідповідність, якої чомусь не бачить Рада Національної безпеки України. Я так думаю, що вона взагалі мало що бачить.

 Це порівняння дає змогу пояснити причини блокування парламентом будь-яких питань, пов’язаних з державотворчими і національними інтересами. Якщо навіть припустити, що вся українська національна група депутатів є достатньо свідомою і відстоює державотворчі процеси, то російська національна група депутатів відстоює зовсім протилежні інтереси: веде боротьбу за панування російської мови, закликає до входження у сферу впливу колишньої колоніальної метрополії, блокує поступ нашої держави у європейські структури, оцінює кожен закон України за його вигідністю північному сусідові. Що ж до третьої, єврейської, групи депутатів, то їхні інтереси тільки у фінансовій площині — як той чи інший закон впливає на наповнення їхньої особистої кишені, до інших питань у них, у кращому випадку, нейтральне ставлення. Тепер ми можемо відповісти, яким чином в Україні розігрується американська і російська карти. Америка і світові єврейські фінансові кола використовують свою, третю, групу депутатів парламенту, Росія використовує другу групу, свою п’яту колону, а українські державні інтереси не можуть реалізуватися, бо перша депутатська група у себе вдома в меншості і загалом є патова ситуація без видимого поступу. Кому потрібна така демократія, коли вона сприймається значною частиною громадян як анархія і яка спричиняє руйнування самої держави. Час від часу такий стан справ призводить до національних загроз, і тоді Президент з Божою допомогою оголошує розпуск парламенту і позачергові вибори. Такий крок розряджає обстановку, та, на жаль, не покращує ситуацію у державі і, відповідно, не покращує життєвий рівень її громадян. Століттями етнічні українці були упосліджені, їх винищували. Посудіть самі: згідно з даними офіційного перепису населення, 1928 року українців було понад 70 мільйонів, вони були найчисленнішою нацією в Радянському Союзі. Але це не сподобалося шовіністичним російським урядовим колам і особисто батькові всіх народів Сталіну, і ось нині маємо українців 46 мільйонів замість 140. Виникає запитання: куди поділися десятки мільйонів етнічних українців? Відповідь проста: десять мільйонів було знищено більшовицьким режимом через організований голодомор; 10 мільйонів загинули у Другій світовій війні в боротьбі з різними окупантами; 5 мільйонів загинули у сибірських таборах і на засланні; 12 мільйонів русифікувалися внаслідок переманювання молодих талановитих людей у Москву та наукові центри, на виробництва у північні райони та Сибір, переселення за комсомольськими путівками у різні кінці СРСР молоді та демобілізованих солдат після закінчення строкової служби, щорічними наборами кращих фізично здорових молодих людей в офіцерські училища, з яких повернулися тільки одиниці, масове і неперервне переселення спеціалістів з прикарпатських газонафтопромислів цілими підприємствами й окремими групами на російські нафтогазопромисли Тюмені та Заполяр’я. Десятки мільйонів українців, які проживають у Брянській, Курській, Білгородській, Воронежській, Ростовській областях, у Ставрополлі та Краснодарському краї, визнавали себе українцями під час перепису населення. Сьогодні всіх цих українців русифіковано у братських обіймах. Якщо врахувати три-чотири покоління їхніх нащадків, то митимемо наших 140 мільйонів громадян, яких необхідно повернути на їхню етнічну Батьківщину, у їхнє природне лоно.

На нинішньому етапі українці у своїй державі не можуть реалізуватися за такого стану справ у парламенті. Якщо врахувати, що українська депутатська група у парламенті є найменш фінансово забезпеченою, то легко здогадатися, що українські інтереси ще довго не братимуться до уваги. Так не може довго тривати. Сьогоднішні настрої у народу такі, що може з’явитися рецидив нетерпимості до інших національностей, які проживають в Україні, а це вже нікому не потрібно. Вихід один — небхідно прийняти закон України, де кожній численній національній групі громадян було б встановлено пропорційну квоту для представлення її у парламенті, а також на всіх рівнях представницької влади на місцях. Такий крок призведе до адекватного державотворчого клімату в парламенті, і зникне причина пошуку винних у блокуванні державотворчих процесів. Один з таких прикладів — блокування демократичних процедур керівництвом парламенту під час введення змін до Конституції України. Правдами і неправдами цей державний муж домігся таких змін до Конституції, які можна було б запроваджувати у державі зі столітніми традиціями державотворення. На додаток керівник парламенту робив усе необхідне, щоб не приводити до присяги членів Конституційного Суду. А через рік, коли з’явився цей суд, Верховна Рада заборонила йому роглядати зміни до Конституції на предмет їхньої законності і легітимності. Хіба тут пахне демократією? Введення цих змін сьогодні призвело до різкого послаблення центральної влади, хаосу при взаємодії гілок влади і загалом до загрози знищення держави. Авторові цих рядків невідомо, чи дії керівника парламенту були несвідомими, чи він усвідомлено використовував свою владу для руйнації системи влади Української держави. На це запитання повинні відповісти СБУ та ГРУ Міністерства оборони України. Громадянам відомо одне: дії пересічного громадянина і найвищих посадових осіб повинні оцінюватися з того, яку користь вони несуть чи якої шкоди вони завдають державній і загальносуспільній справі, незалежно від того, свідомо це робиться чи несвідомо. Якщо дії високопосадовця призводять до дестабілізації у державі, до хаосу державних органів, до зниження обороноздатності, то такою особою має займатися спеціальний прокурор на предмет того, чи не виконує така особа спеціальних завдань недружніх нам спецслужб. А як це можна зробити в умовах всевладдя парламенту, якщо не дати відповідних повноважень голові держави. Практично ніяк. Колективна порука і цілковита безвідповідальність парламенту — нині найбільша загроза для молодої Української держави.

Сьогодні з відомих нам причин ці зміни нелегітимні, але вони діють, на них спирається нинішня влада, і час від часу вони призводять до затяжної політичної кризи. Такий стан справ є вкрай небезпечним. І зовсім не зрозуміло, чому Президент України не звернеться до Конституційного Суду на предмет призупинення дії цих змін до того часу, доки зміни до Конституції не пройдуть повних демократичних процедур легалізації.

Шановні панове політики, якщо ви бажаєте добра своєму народові і державі, то почитайте уважно історію України та причини неоднократної втрати її державності. Ніколи в Україні не було тоталітарної Української держави. Загрозою завжди була слабкість наших гетьманів та державна зрада старшин та можновладців. Не бійтеся дати широкі повноваження Президенту України, нам потрібна відповідальна особа з мандатом від усіх громадян, якого потім можна було б притягти до кримінальної відповідальності як простого громадянина. Якщо Президент зловживатиме владою, то на нього є простий механізм відкликання, імпічмент, і цим механізмом володіє Верховна Рада України. Може, хтось знає, яким чином можна притягти до відповідальності величезний колективний орган, у якого різні інтереси і який завжди безвідповідальний? До того ж цей безвідповідальний орган навіть не обирає народ — його призначають панівні олігархічні клани. Про це, шановні панове, нам потрібно пам’ятати і нагадувати про це своїм нащадкам.