Юлія Тимошенко: Жанна Д’арк чи Баба Яга?

Кожному знайомі чарівні казки, корінням поринаючи у доісторичну епоху, головному герою яких протистоїть жіночій демон слов’янських казок Баба-Яга. Дослідники стверджують, що Баба-Яга у казках зберегла ряд рис верховної скифо-сарматської богині Сонця і вогню Табіті.

Згідно скифо-сарматським і боспорським древнегрецьким текстам велика богиня називається, зокрема, як Табе/Тапе (та, що топить), Рада/Лада і Ага/Ака (Баба-Яга, «вогонь», «вогнище»), Сора/Сола («зо­ря»). Існують припущення, що термін «ступа Баби-Яги», на якій вона здійснює свої казкові польоти, — це котел скіфсько-сарматських часів…

Деякі вчені схиляються, що образ неолітичної богині зародився ще у палеоліті. Вона уособлює собою Добро і Зло, народження і смерть. Звідси первинний образ богині вкрай генералізований. Він усюди має схожі риси: вона Мати і в той же час зла, жорстока, кровожерлива. Однак вона не є цілеспрямовано злою, а просто не розрізняє добро і зло, нерозумна, подібна тварині чи сліпій стихії природи.

Уявлення про неолітичну богиню знайшли свій відбиток у образі Медузи-Горгони, у чудовиську Амамат, що зжирала душі грішників. Аби догодити богині, їй приносили жертви: на її честь вбивали дітей, зчиняли самогубства, катували себе і один одного. У світлі цього не дивно, що однією з істот, що являли собою богиню, був скорпіон. Жіночі фігури чи символи в оточенні скорпіонів ми можемо побачити на неолітичній кераміці з Ірану. У древньому Єгипті скорпіон слугував символом жіночих божеств — Ісіди, Хатхор, Серкет. У древності і в середні віки скор­піон був символом похоті — тому, що богиня вважалася такою; в той же час скорпіон пов’язувався з водою, хоча він заселяв переважно сухі райони, — тому, що богиня вважалася подателькою води. Подекуди древні вважали, хто п’є з джерела, що витікає з місця, котре розташовано поблизу її святилища, стане безумним. Мабуть, тому в старину у всіх народів психічно хворих вважали «позначеними богом». Обряди культу богині супроводжувалися буйством, несамовитими танцями, надривним виском. Ритуальні танці виконувалися під гуркіт барабанів, шум цимбалів...

Образ політичного лідера завжди є зосередженням міфу рудимен­тар­ного, причому тематично. Він ірраціональний за суттю і раціональний за формою, і є таким, яким створює людина в своїй уяві і політик про себе. Найбільш вправна серед інших безумовно Юлія Володимирівна, як та акторка, що має зухвальство прикидатися без залишку. До того ж у неї, як ні в кого зі знайомих облич, розвинута інтуїція, якщо розуміти таку як нахабність використання попереднього досвіду миттєво і здебільшого доречно.

Міф Юлії Тимошенко.

Від нього тхне академічною літературно-поетичною стилізацією сказань про богів Олімпу. Причина доволі ясна, адже сучасний політичний міф несамостійний не тільки з причин неможливості існування у відриві від «міфологічної основи», а у відповідності з необхідністю опори його на суспільний авторитет тієї чи іншої практики, де безперечний пріоритет належить засобам масової комунікації (ЗМК). Саме ЗМК доносять до міфоспоживача результати соцопитувань, експертні думки фахівців з тієї чи іншої області знань і просто авторитетних людей.

Юлія Володимирівна Тимошенко — феномен харизматичності, міф опозиціонарності — та, що у своїй жадобі влади доклала значних зусиль до деміфологізації «Помаранчевої революції». І справа тут нехай і в нищівній, проте виправданій, критиці своїх-несвоїх помаранчевих «любих друзів», пліч-о-пліч з якими стояла на сцені майдану, а, мабуть, в поступовій зраді всіх і вся і навіть себе.

Опозиціонерка від природи, вірніше, внаслідок своєї психологічної конституції, коли атрибутом відношення до дійсності є опозиціонарна орієнтація як передумова будь-якої діяльності, спрямованість на зміни, незалежно від ступеня співпадання існуючої дійсності з соціально-політичною ситуацією, а у відповідності з інтересом до політики, як засобу реалізації особистого «Я». Майже класична картина, коли порушення внутрішньої рівноваги, внутрі­шньо­особистісні конфлікти проявляються у неї в її уявленні фактом порушення особистих інтересів, порушенням зовнішньої рівноваги відносин із соціальним середовищем, а також у розумінні порушення макро-соціальних групових відношень. Це породжує когнітивний і емоційний дисонанс, відчуття дискомфорту, які, за її відчуттям, треба здолати активними діями наступово-агресивного плану. Відповідно, мотивується вона, головним чином, самою боротьбою, протидією, яку треба збороти, здолати, змести зі свого шляху. Їй необхідний супротив як такий. Вона схильна орієнтуватися на прорив ситуації, їй чужий еволюційний хід подій. Наша героїня може діяти вельми тактовно і вдавати дружність, проте її поведінка завжди скерована на здобування контролю і влади над іншими. Її афективна спрямованість: жадання, збудженість, агресивність, влас­ність, сексуальність.

Епохальна строкатість політичної участі і бізнес-кар’єри не могли не відбитися на особистому житті, симпатіях і уподобаннях. Глибоко пережиті образи залишили свій незгладимий слід у душі Юлії. Принизливе положення, в якому вона опинялася не один раз, провину за що покладає на інших, сформували крайню ворожість і спрямованість на активну протидію всьому, що протирічить її цінносним критеріям і установкам. Повіривши у свою обраність, вона обрала шлях помсти усім знаковим фігурам свого минулого і теперішнього. Як експлуатуючий тип, Юля готова домагатися бажаємого винахідливістю чи обманом, намаганням приваблювати і зваблювати, захоплювати своїми особистими якостями. Звідси незбалансованість природності і штуч­ності, театральність демонстративної відвертості, як підтвердження нещирості. Демонстративність поведінки — це прояв прагнення і водночас боязнь душевної близькості.

Тимчасові бажання забутися. У повсякденному житті вони складним чином співіснують з реалізацією потреби в автономії, превалюванням втечі від будь-якого обмеження, що проявляється у прагненні вивільнитися від опіки, режиму, порядку, регламентації — з одного боку, і в нестриманості й егоцентричності — з іншого. Прагнення свободи від обмежень передбачає і звільнення від обов’язків, в тому числі, і перед собою. Тоді домінування стає одномоментним, а досягнення — спонтанним. Звідси невдоволення не тільки результатом, а й буйство емоцій у процесі досягнення мети. У такій ситуації сама мета нівелюється, адже домінування невиразне, що викривляє наявний результат і провокує невдоволення. Самоствердження і задоволення особистих амбіцій стає недосяжним, що живить потребу в агресії, перш за все, по відношенню до інших. Відтак надмірна вимогливість до оточуючих, проблеми терпимості і толерантності, концентрація уваги не на вирішенні проблеми, а на пошуку винних. Все це відбивається на внутрішньокорпоративних, внутрішньопартійних інтересах, обумовлює проблеми кадрового резерву.

Юлію Тимошенко виріз­няє тенденційність і неприхований волюнтаризм, нестриманість, намагання впливати на потреби не тільки підлеглих, а й усього оточення в цілому. Їй властиві застосування різноманітних психологічних вивертів і психологічного тиску на оточуючих, жага маніпулювання. Вона завжди і всюди намагається зберегти контроль як над собою, так і над ситуацією.

Аналітик. Мислить системно. Тяжіє до узагальнення, але любить точність, обгрунтованість. В той же час її розум діє стрибкоподібно, на перший погляд складно відслідкувати її реакції і спрогнозувати дії. Така особистість зумовлена наявністю двох субособистостей. Так, вона, здавалось би, вирізняється методичністю, яка більш відповідає цілепокладанню, і виявляє бажання діяти послідовно, слідувати у відповідності до плану, але на практиці це лише залишається загальною канвою. Адже прилив ентузіазму чи яскрава емоція невдоволення, імпульсивність і спонтанність аж ніяк не чужі Юлії, навпаки, нею визнаються, проте протистояти яким вона не в силах. Зачасти відчуття передбачення поступається намаганню покладатися на власні сили і волю. Вишуканий розум Юлі може виявляти неабиякі якості альтернативного (багатоваріантного) мислення, але також неабияку впертість, діяти всупереч логіці і доцільності, на користь амбіцій.

Вона прагне постійної уваги, потребує захоплення, здивування, шанування, співчуття, у противному разі — неприйняття чи навіть ненависті, але тільки не байдужості.

Останній штрих до портрету: природна обдарованість і численна кількість помилок — це Юлія Тимошенко; кмітливість і що разова хибність — це Юлія Тимошенко; жадоба володарювання — в цьому Юлія Тимошенко…

Глибинні речі поточних подій… Мабуть, спочатку, я зкрамольничаю, коли скажу, що в основі будь-якого конфлікту, в тому числі і політичного, лежить конфлікт особистостей, навіть більше — внурішньоособистійні конфлікти того чи іншого політика, його приховані й уявні потреби, усвідомлені і неусвідомлені уподобання тощо.

У площині цього слід розглядати складні відносини, з одного боку, Тимошенко і Ющенка й вмілу гру на цьому Віктора Балоги, з іншого, — природне неприйняття Януковича Юлією Володимирівною, а також певну схожість поведінкових реакцій лідерки БЮТ і Луценка, окрім придатності останнього до імітації, безпосередньо на чому розроблено модель керування поведінки нашої героїні.

У нотатках, напередодні, ми торкнулися особистості Юрія Луценка. Зараз, ведучи мову про Юлію Володимирівну, не можемо не торкнутися питання зіткнення цих особистостей, адже проект «Зірка Давида» від початку розглядався як опанування електорального поля Юлії Володимирівни, зокрема, і підкорення і витіснення на задвірки політикуму вельми незалежної і амбітної самої лідерки блоку свого імені, взагалі.

Ідея маргіналізації інтегруванням, спочатку переважно люмпенізованого електорату, адже останнім часом інтелігентна публіка почала сторонитися і навіть сахатися Юлії Володимирівни (маються на увазі не екзальтовані душі, а ті, що вважають своїм особистим тавром критичність осмисленого думання), а потім і самої леді Ю., виникла не на пустому місці. Йому передували вивчення психотипу споживача і особливостей позиціювання бренду БЮТ. Полегшила завдання сама Юлія Володимирівна. Ви не могли не помітити, що не так давно бренд Юлії Володимирівни зазнав ряду перетворень — вона часто-густо почала переконувати, зманюючи, присипляючи, улещуючи і ніби благаючи, тим самим відійшла від більш знайомого, прийнятного і зрозумілого образу — і тим самим поступилася, надавши можливості більш нахабному демагогу від політики ступити не тільки на своє електоратне поле, а й активно підгорнути його. Зрозуміло, що така «добра порада» співпала з тер­міном виходу Юрія Луценка у світ політики з проектом «Народна Самооборона». Чому саме таку стратегію було обрано Віктором Балогою і К⁰, слід лише здогадуватися, як і про те, хто так ненав’язливо запропонував Юлії Володимирівні трішки підкорегувати міфоімідж…

Однак, це вже інша історія…

Валентин Лисенко,
політолог