Географічна конфігурація і політична композиція ШОС

На початку ХХІ століття на зміну парадигмі, що існувала в 90-ті роки, прийшли нові проблеми глобального і геополітичного характеру, що розмили лінії, які розділяють внутрішню і зовнішню безпеку різних держав. Реакція на погрози почала являти собою об’єднання дипломатичних, економічних, військових і розвідувальних зусиль.

Так одинадцять років тому в списку міжнародних організацій з’явилася «Шанхайська п’ятірка», що трансформувалася надалі в Шанхайську організацію співпраці (ШОС). Спочатку її мало хто сприймав серйозно, передусім через те, що проблеми, які стояли перед нею, оцінювалися багатьма як дискретні, такі, що мають і локальне, і тимчасове значення. Проте за час функціонування організації суттєво розширився її порядок денний, а замість територіально-прикордонних проблем і питань взаємної безпеки, що колись було головним змістом шанхайського процесу, постали питання глобального і геополітичного характеру.

Аналіз процесу еволюції ШОС свідчить про те, що спочатку задум її створення мав, крім іншого, геополітичний характер. Розглянемо детально два виміри ШОС: географічну конфігурацію і політичну композицію. У її структуру входять дві світові держави — Китай і Росія — і чотири малі, порівняно з ними, країни Центральної Азії. Це шість нерівних, з погляду їхнього політичного, економічного, військового, демографічного, соціального потенціалу, держав. Це свого роду організація 2+4 або 1+1+4. Ділити цифру 4 (центральноазійські держави) безглуздо, оскільки асиметрія в політичній композиції лише посилиться. Але головне, на що вказує інший вимір Організації — власне географічний чинник. Центральноазійський вектор є одним з основних в новому політичному процесі під назвою ШОС.

Нині спостерігачі розглядають кілька сценаріїв розвитку ШОС. Перший — формування якогось антизахідного альянсу, щось на кшталт АНТИНАТО. Треба зазначити, що розмови про це посилилися після Х засідання глав держав — членів ШОС 5 липня 2005 року в Астане, коли головним підсумком міжнародної події, що мав геополітичний резонанс, стала декларація ШОС, де було висунуто вимоги про визначення конкретних термінів закінчення військової присутності міжнародних антитерористичних сил, дислокованих на американських базах у Киргизстані і Узбекистані, у зв’язку із завершенням активної фази антитерористичної операції в Афганістані проти залишків сил руху «Талібан». Ця декларація, що стосується нової ролі ШОС як своєрідної регіональної противаги, передусім на шляху геополітичних інтересів США в Центральноазійському регіоні, викликала різні думки і оцінки експертів. Більшість коментаторів розцінили заяву не інакше як антиамериканський ультиматум спроби деяких політиків протягти через документи ШОС філософію холодної війни і біполярного світу.

Проте надалі позиції сторін стали різними. Через деякий час Бішкек фактично дезавуював свою участь в антиамериканській заяві ШОС. Ташкент не тільки обмежився усною декларацією, як це зробив Бішкек, а й змусив США закрити базу в Ханабаде. Що ж до Казахстану, на території якого немає баз США, то він продемонстрував приклад політики «дистанціювання», з одного боку, підтримавши антиамериканський демарш, а з другого — не зробив ніяких реальних кроків у бік погіршення відносин з США (або НАТО).

Звичайно, антизахідна установка могла б зіграти на руку тим політичним силам на Заході, які продовжують розглядати РФ і КНР як своїх традиційних і перманентних суперників. Проте, на наш погляд, цей сценарій не може бути привабливим, насамперед з погляду довгострокових інтересів її держав-членів, не кажучи про те, що Москва і Пекін об’єктивно зацікавлені в розвитку співпраці із Заходом.

На думку інших експертів, суть другого сценарію розвитку ШОС зводиться до створення на основі «шестірки» іншої організації, інтегрованої із західними структурами на базі ідей відкритого регіоналізму, з широким складом країн-спостерігачів і прямих учасників.

Загальновідомо, що всяке розширення складу структури призведе до політико-організаційного ускладнення. Відкритий регіоналізм — непрозора, а тому й неадекватна концепція, оскільки вона може розмивати основи, нівелювати суть і послаблювати місію організації. Розширення ШОС в змозі наблизити її до моделі СВМДА, що не відбулася (Нарада із взаємодії і заходах довіри в Азії). Висновок: будь-яке співтовариство має нижню і верхню межі доцільності.

Є й інші думки щодо перспектив розвитку ШОС. Наприклад, є наступний сценарій. Це сумісна опіка Центральної Азії, патронаж над нею Росії і Китаю. Є ціла низка індикаторів політичного процесу в рамках ШОС, які вказують на такий хід розвитку подій. Досить відверто про це висловлювався російський аналітик Д.Трофимов, який вважає, що запорукою стійкості ШОС є «загальна зацікавленість Росії і КНР у використанні багатобічного формату для активізації двосторонніх російсько-китайських відносин». Понад те, на його думку, «в російсько-китайській зв’язці» організації закладено чималий потенціал і в сенсі вирішення російських стратегічних завдань у Центральній Азії». Рекомендації Д. Трофимова цілком логічні з погляду традиційної геополітики: «Сьогодні зусилля Росії і Китаю направлено насамперед на швидке перетворення ШОС на багатопрофільний діалоговий механізм, що дає змогу максимально ефективно реалізувати деякі загальні російсько-китайські зовнішньополітичні завдання в рамках центральноазійського геополітичного простору, що розширюється». Чи не вказує така стратегія на модель сумісного патронажу двох держав над Центральною Азією?

Зрозуміло, що центральноазійські учасники ШОС (Казахстан, Узбекистан, Киргизстан і Таджикистан) зовсім не зацікавлені в тому, щоб ЦА перетворилася на арену протистояння великих держав, в не хочуть бути пішаками в чужій політичній грі. Вони розраховують на те, щоб ШОС стала структурою, яка допомогла б їм вирішити практичні проблеми безпеки і питання економічного розвитку. Тому всіляко прагнутимуть розвитку іншого сценарію, а саме, щоб ШОС послужив механізмом взаємного балансування Росії і Китаю в Центральній Азії, до того ж з участю в цій грі країн регіону. Цікаві у зв’язку з цим міркування Д.Калієвої про те, що участь Китаю в ШОС «не тільки підвищує військово-політичні можливості об’єднання, а й дає змогу центральноазійським учасникам використовувати його як інструмент для створення балансу між Росією і Китаєм, інтереси яких представлені в регіоні».

Так чи ні, але «два головні колеса гарби» ШОС, за висловом узбецького президента Карімова, — Росія і Китай, поза сумнівом, ведуть свою геополітичну гру, в якій кожна із сторін намагається отримати з багатобічної співпраці власну вигоду. Так інтереси КНР у ШОС визначаються цілою низкою чинників. Очевидно, Пекін хоче зберегти ЦА як стабільний у стратегічному сенсі тилу. Крім того, деякі країни регіону Китай розглядає як вельми серйозних потенційних постачальників енергоресурсів і як своїх партнерів в інших економічних галузях. Пекін виходить з того, що безпека держав регіону і СУАР взаємозв’язані і нестабільність в ЦА позначиться на безпеці північно-західного Китаю. Отож Китай прагне спільно з країнами ЦА і Росією створити механізми, які гарантували б регіональну безпеку в колективних рамках. Це, очевидно, і є основним завданням ШОС з погляду Пекіна. І головне для Китаю: щоб ЦА не була під контролем якої-небудь однієї держави або групи держав, передусім тих, з якими в Китаю складні геополітичні і стратегічні відносини. Але китайська стратегія в ЦА не цілком самостійна і детермінована позиціями таких держав, як Росія і Сполучені Штати. Звичайно, Пекін робить усілякі спроби зі зміцнення «китайського складника» в ШОС, при цьому намагається розвіяти підозри, які виникають у його сусідів з ЦА щодо його намірів, просуваючи свій імідж як «нової наддержави без агресивних намірів». Тим самим Китай намагається встановити щось на кшталт «м’якої гегемонії».

З другого боку, в Пекіні помічено, що останніми роками Росія зробила кроки для повернення до Центральної Азії і повернення свого військово-політичного й економічного впливу. Для китайських стратегів не секрет, що Росія розраховує шляхом створення нової економічної організації поглибити господарську інтеграцію всередині СНД і паралельно з цим нарощувати політичний вплив.

Інший важливий учасник — Росія, для якої Китай останнім часом має надто важливе геополітичне значення. Незважаючи на те, що серед російських військових експертів немає єдності щодо ступеня і глибини військово-стратегічної співпраці, все ж таки масштаби співпраці в 2005 — 2006 рр. сягли безпрецедентного значення. Дві держави здійснили низку сумісних великомасштабних військово-тактичних і військово-стратегічних учень, прийняли Сумісну декларацію про міжнародний порядок в ХХІ столітті і в рамках ШОС зробили сумісний демарш проти присутності США в ЦА, а також висунули грандіозний проект трансазійського газопроводу.

Водночас Москва, схоже, все ж таки непокоїться щодо поступового посилення впливу КНР в ЦА і залежності регіону, що зростає, від Китаю. Усілякі спроби Пекіна перетворити ШОС як політичну організацію на економічний союз під егідою Китаю наштовхуються на нерозуміння в Росії. Наприклад, наприкінці жовтня 2005 року в Москві під час чергового засідання Ради розділів урядів ШОС Пекін зробив спробу змінити парадигму розвитку ШОС у бік посилення економіч­ного співробітництва. Прем’єр Держради КНР Вень Дзябао заявив про готовність його країни виділити іншим країнам ШОС довгостроковий кредит у розмірі 900 млн доларів для реалізації спільних економічних проектів розвитку. За задумом китайців, освоєння кредиту мало б сприяти поглибленню співпраці в рамках ШОС і реалізації її довгострокової — створення регіональної вільної торговельно-економічної зони. Проте пропозиція не викликала ентузіазму.

Позиції Росії і Китаю збігаються практично у всіх гострих питаннях міжнародного становища, це дає змогу двом державам координувати свої дії на міжнародній арені, не беручи на себе жорстких союзницьких зобов’язань, не втягуючись у системний антагонізм і конфронтацію з іншими глобальними силовими центрами.

Звісно, Росія переживає складні почуття з приводу нарощування Китаєм його політичної і еконо­міч­ної присутності в ЦА. І саме тому робить серйозні зусилля з відновлення свого впливу в Центральній Азії (так Росія добилася злиття ОЦАС і Євразес, фактично поставивши під контроль інтеграційні процеси в регіоні). Безперечно, конкуренція проросійських і китайських інтересів існує, але економіка вже давно довела, що без конкуренції неможливий розвиток. ШОС стає переговорним майданчиком, де держави зможуть знаходити взаємовигідні рішення. Вона нині має всі шанси стати однією з нечисленних міжнародних організацій нового типу, які встановлюють параметри співпраці в міжнародних відносинах, що змінилися. В аналізі цієї діяльності абсолютно неприйнятні старі шаблони блокового мислення. Адже їй іманентно властиве прагнення розширити сфери впливу. Можна припустити, що в міру внутрішнього розвитку і дедалі більшої кристалізації власної політичної та ідеологічної ідентичності це прагнення трансформуватиметься в чіткий політичний курс.

При успішному розвитку ШОС могла б вивести країни-учасниці на такий рівень стратегічного партнерства, яке грунтується на довгостроковості, постійності загальних стратегічних інтересів, розвитку співпраці практично у всіх основних сферах, на єдності або близькості інтересів безпеки сторін, на близькості їхніх позицій з основних питань міжнародних відносин. Принаймні досвід участі в цій організації може і повинен вивести країни Центральної Азії на такий тип відносин. Так би мовити, «школа» ШОС дає цим державам уроки політичної мудрості і гарту.

За матеріалами сайту «Время Востока»