Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Технологія узурпації влади«Ти забив нам м’яча! Чекай адекватної відповіді — тобі мститиму не тільки я, а й мої діти!» — оприлюднив погрози на свою адресу народний депутат Верховної Ради України п’ятьох скликань, позапартійний, міністр юстиції України у трьох урядах, віце-президент Парламентської Асамблеї Ради Європи, а нині виключений за те ж саме, за що й отримав погрози, з фракції Нашої України в Верховній Раді Сергій Головатий. Використовуючи риторику сторони, яка погрожувала, зазначимо, що в очікуванні початку цього «матчу» суспільство перебувало вже тривалий час. Напруження то зростало, то спадало. Проте якщо одна з команд наполегливо готувалася, інша — сприймала погрози за відверту балаканину і насміхалася, споглядаючи зверху вниз на слабшого суперника. Неправильно сказати, що вона, сильніша, зовсім не вдавалася до дій, адже загалом почувалася непереконливо, за пихатістю проступала натура слабка, а за зарозумілістю — недалекоглядність. Задля впевненості час від часу вона давала стусанів слабшій, часто-густо рефлексувала і вигадувала все нові й нові правила гри. Матеріальне забезпечення і тренерський склад, зазвичай, визначає життєздатність будь-якої команди. Стратегія і тактика за певних обставин можуть, якщо не повністю, то хоч частково, перекрити неспроможність чи кволість гравців і дати команді, навіть слабкій, шанс. Доки команда зарозумілих хизувалася, м’яч було введено до гри. Він швидко опинився у форварда. Подача на штрафну… І там від гравця, з яким навмисне ніхто не рахувався, закотився у ворота. Самолюбування закінчується шоком і, здається, долю матчу вже вирішено — гру зроблено, технологія і завзятість взяли верх. Переважна частина зі щойно пихатих гравців неспроможна оговтатися. Однак неочікувано лунає рятівне, що ключовий гравець, від якого відскочив м’яч у ворота, перебував поза грою. Відтак вирішальним постає питання: «Чи куплено суддівство?« Отже, як на нас, то пан Головатий не «м’яча забив», він усю гру зламав. Хоч би якою вишуканою була комбінація , технологія, привнесена з іншої країни, де грають в інакший футбол і де національною грою вважають баскетбол, приречена. Нинішня ситуація — випробовування на патріотизм, відданість ідеалам побудови єдиної, величної, соборної, незалежної України. Це момент одкровення: хто є хто в політиці. Чи, точніше сказати, хто є ким для країни, для нації. Нині всі пропонують підходи і шукають виходу із ситуації, проте ніхто не намагається заглибитися у питання: за яких обставин Віктор Ющенко, Президент України, виважений (нерішучий) політик вдався до таких радикальних і сумнівних дій. Жалюгідними є спроби пояснити такий вчинок поспіхом і емоційністю, як і підштовхуваннями з боку Юлії Тимошенко чи Віктора Балоги, такими ж слабкими є намагання підтвердити дії Президента боротьбою зі «спробою ревізії волевиявлення громадян». Дозволимо собі припущення, що не обійшлося і без певного психологічного впливу. Якої він форми набув — залишимо за дужками. Водночас наголосимо на наявності такої загрози і непередбачуваності наслідків для країни, суспільства і світової спільноти загалом. Питання безпеки Європи і рівноваги у світі сьогодні вирішується саме в Україні. Помаранчева революція. Майдан був водночас технологією і духовним піднесенням, практичним впровадженням кольорових революцій і щирим запалом широких мас. Зовнішні і внутрішні причини стали передумовою революційних перетворень у суспільному житті України. Помаранчева революція, зумовлена різким зростанням геополітичного протистояння у світі, сама стала одним із прискорювачів такого загострення. Прямі наслідки цього — нинішні події в Україні. Сьогодні в особі України весь демократичний світ зіштовхнувся з принципово новим викликом — відпрацюванням методології посткольорових технологій. В Україні нівелюється верховенство права, створюється прецедент загрози парламентаризму і демократії взагалі. З початком весни всі без винятку наголошували про загострення політичної ситуації у суспільстві. Проте напруженого очікування революційних перетворень не відчувалося. Застережень про те, «що в Україні є реальна загроза неконституційних дій з боку вищих органів державної влади, словом — державного перевороту», зарозуміла, пихата владна коаліція не сприймала. А план зміни суспільного стану в країні, започаткований уже давно, набирав дедалі чіткіших обрисів. Стратегія підміни духовних цінностей матеріальними спокусами переломлювалася у штучно створюваних корупційних скандалах і необгрунтованих звинуваченнях. Насаджувалися ворожнеча, соціальна апатія і байдужість, відбулося перенацілення на пошук «відьом», стимулювалася жертовна любов до ідола, якого колективному розуму «запропонували» ще тоді, під час Помаранчевої революції, як єдиний його правильний вибір. План враховував, що й досі країна спокутуватиме результати постреволюційного синдрому, зомбування населення, маніпулювання суспільною свідомістю, і завдання полягатиме лише в тому, аби звести ситуацію після появи Указу Президента «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» до з’ясування стосунків між політиками і політичними угрупованнями, а згодом бізнес-групами. Загальне завдання, що вирішувалося — це локалізація протистояння і подрібнення осередків спротиву з подальшою їхньою ліквідацією. Технологи розходилися лише в тому, чи слід залучати маси, і для зондування ситуації народився такий собі проект псевдоруху «Громадянська самооборона», до якого було залучено Юрія Луценка. Зійшлися на тому, що помітною є заполітизованість мас за вельми низької активності, яка за умов відчуження громадян від реальної політики може загрожувати некерованим бунтом. Отже, лякати масами можна, залучати їх до активних дій — ні, наразі — ні, якщо справи підуть за основним планом. Звідси разове використання — залучення мас до Майдану — картинка для Заходу легітимації народом заяв опозиції. Цьому передували скоординовані дії. Про наявність центру стратегічного планування і керування спеціальною операцією чимало свідчень — від масових акцій протесту до оприлюднення численних зорганізованих звернень громадян до президента з вимогою «про розпуск парламенту, що спотворив волевиявлення громадян», — зрозуміло, сплановані дії. Можна хронологічно структурувати все, що відбувається, визначити ключових гравців, спробувати зрозуміти головний задум, план його втілення і план прикриття, наявні прогнозовані і випадкові відхилення від запланованого тощо. Це завдання аналітиків певних спецслужб. Ми ж лише робимо «легкі штрихи» на підтвердження своїх припущень. Показово, що навіть Юлія Тимошенко — лише інструмент у чужій грі, проте обізнаний, на відміну від того ж таки Луценка чи Кириленка. Отже, не вона вирішує, що і коли робити. Тривалий час заклики опозиції про наявність підстав для дострокового припинення повноважень Верховної Ради не мали підтримки у Президента. Скажімо відверто: юридичних підстав час від часу було достатньо для його радикальних дій. Проте можливості не були використано. Згодом опозицією широко поширюється інформація про сумнівні підстави для таких дій, які акумулюються довкола посилу про «нехтування волевиявленням громадян» і «формування більшості не на основі фракцій, що суперечить Конституції». Знову революційне піднесення, щоправда, лише у лідерів від опозиції — вони збирають Майдан. Пригадаймо: надихнувшись у революційному пориві, Юлія Володимирівна у супроводі Юрія Луценка і В’ячеслава Кириленка прямує назустріч Віктору Андрійовичу, а потім постфактум — брифінг і засмучена лідерка опозиції, яка повертається до переліку вже втрачених юридичних підстав для розпуску Верховної Ради. Тоді її, збентежену, нарешті, виводять — Юрій Віталійович кивком голови вказує Славі, що пора закінчувати і забирати її із собою. Констатуємо фаховий підхід стратегів. Адже враховано все, майже все. Невміння думати і передбачати, пиха і прагнення коаліціянтів задля особистої втіхи зафіксувати своє безроздільне панівне становище, що, до речі, властиве всьому українському політику му, незалежно від кольору. Свідченням професійного розрахунку є той психологічний ступор, який відбився на обличчях народних обранців від коаліції після оголошення Указу Президента «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради». Цікавим моментом у дослідженні є факт від’їзду головної опозиціонерки напередодні вибухового розвитку ситуації в Україні до Франції. Ви скажете, що цей візит планувався ще взимку і підписання славнозвісного указу Ющенка застало Юлію Тимошенко несподівано, адже за наявності інформації, яка беззаперечно підтверджувала наміри Віктора Ющенка, мандрівку можна було б і відмінити, хіба що Юлії Тимошенко потрібно було попри все встигнути провести певні зустрічі у Парижі ще до часу «Ч». Цьому є непряме підтвердження — вона тільки-но створила свій Комітет національного порятунку, призначивши його перше засідання на п’ятницю, і вирушила до Парижа! Хтось завірив її. Цей дехто і визначив терміни, скерував… У Франції, як і у США, вона мала зустрічі, де спілкування відбулося у формі «неформальної дружньої бесіди». Графік був щільним. Зустрічалася з міністром бюджету Жаном-Франсуа Копе. Про що йшлося, журналісти не дізналися — забракло часу в Копе. Наступна зустріч Тимошенко — у Сенаті, де на неї очікував Крістіан Понселе. Далі — міністр закордонних справ Філіпп Дуст-Блазі і лідер президентських перегонів Ніколя Саркозі, який напередодні полишив посаду міністра внутрішніх справ, аби присвятити себе президентським перегонам. Завершило публічну частину зустрічі — зібрання в бібліотеці Сорбони, де Юлії Володимирівні було вручено нагороду «За політичну сміливість» від засновника і редактора французького журналу «Міжнародна політика» Патріка Вайсмана. Саме Вайсману приписують заслугу з організації цього візиту. Санкціонований витік інформації із Секретаріату Президента про наявність вже готового до підпису документа — Указу — став сигналом для Юлії Володимирівні, що час пішов… Вона повертається до України — отже, настала пора втілювати задеклароване. З промови пані Ю. під час наспіх організованої прес-конференції «на трьох» на Майдані, що відбулася вночі після оприлюднення Президентом його Указу, добре видно, що деякі деталі події так і залишилися утаємниченими для неї і її соратників. На перший погляд, здається, що мозковим центром є Секретаріат Президента, підсилений до початку означених подій додатковими посадами заступників глави, а з набуттям неочікуваного розвитку ситуації — і ще однією посадою заступника під пана Безсмертного. У Секретаріаті готувався славнозвісний Указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» й Указ «Про внесення змін до Указу Президента «Про порядок оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності», було відновлено випуск «Офіційного вісника Президента України» і долучено його до списку видань, які мають право на офіційне оприлюднення законодавчих актів. Звідси надходять вказівки, тут відбувається взаємопогодження щодо часу і місця заходів опозиції, відбувається загальне керування нею. Однак, як на нас, там навряд чи є фахівці, спроможні займатися такого рівня стратегічним плануванням і вдаватися до протиправних дій на кшталт психологічного тиску (назвемо це так) на Президента. Валентин Лисенко |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |