Хто господар на нашій землі?

Сьогодні життя маленької людини нікого не цікавить. Чужинські радники та зайди підкупами, солодкими обіцянками налаштували наших можновладців негайно ліквідувати колгоспи й забрати в народу землю.

Насильством їм би не вдалося зробити цього, то послали супроти нас зеленого хробачка — долар! Перед яким одразу капітулювали. Полонив, зламав він нас, нерозважливих. Подейкують, що за куплені паї долари не рахують, а на терезах важать. Грошовиті ворохобники, не чекаючи ринку землі, накинулися на неї, мов хорти. А що ж буде завтра?

Коли бачу сільського дядька, якому «пощастило» продати землю і покласти до кишені такі-сякі грошенята, мені стає ніяково за нього. Він, замордований, сонний, ще якось бачить себе, але не тих, хто тільки стає на стежку життя. Майбутнім поколінням вже нічого не дістанеться, доведеться їм або йти в найми, або блукати світами у пошуках шматка хліба.

Коли залишимося без землі, то й життя наше не матиме сенсу. Зловісні сили крутитимуть і гнобитимуть нас так, як їм заманеться. Голодом морити нас їм набридло, то заженуть у таку безвихідь, де ми самі пощезнемо. Ще з часів Хазарії було створено програму вигублення нас. Діяла безперебійно. Тож не чухаймо там, де нам не свербить, а подумаймо: яку потужну силу мають наші вороги! Вони не вгамуються, доки не зведуть нас зі світу.

Існування нашої держави багато в чому залежить від сусідів. І тут нам не пофортунило. «Дарунки» сусідства — це просяк­нуті кров’ю сторінки нашої історії. Вони такі болючі, що й гортати їх нестерпно. Важко збагнути, чому в лютій ворожнечі, ненависті та мстивості жили ми поряд віками. І нічого, окрім горя, не розділили між собою. Хто сіяв між нами недовіру і зло? Може, це від сатани, що, притаївшись у наших душах, розпалював вогнище ненависті? Адже ми найбільше пролили крові за правду й волю, але й досі не відчули ні волі, ні правди. Ми живемо на багатій землі, але найбідніші люди в світі. Та й незалежність не принесла нам щастя. Ганебно, безглуздо жили й живемо. Але ж ми не країна рабів, яка обслуговує панівну касту дармоїдів та паразитів.

Сьогодні гострою проблемою, від якої залежить наше існування, є рідна земля, а ми на ній — сперечатися тут марно — найстародавніший народ. Прочистьмо вуха, аби почути голоси праведників, які нині, ризикуючи своїм життям, не бояться казати правду. Маємо більше ста партій, але всі вони разом не зробили для України того, на що спромоглася одна Консервативна. Це не перебільшення, якщо ще взяти до уваги, під яким прицілом і ближньої, і далекобійної артилерії вона перебуває. Ще вчора це була тільки жменька відважних і одержимих людей на чолі з Георгієм Щокіним, нині — це вже велике патріотичне об’єднання, під стягом якого мужні й свідомі люди, мета який врятувати Україну, не дати загинути їй у павутинні чужинської кабали.

Хто нині цього не бачить — той сліпий, а хто не вірить у віщу силу консерваторів — той не думає про Україну, не прагне їй добра…

Говорячи про наше глибоке історичне коріння, зазначу, що лише село зберігало й плекало його. Несправедливо, що в усі часи, як і нині, вважали селян темними, забитими й безкультурними. Тепер, коли цивілізація донищила село за сприянням безхребетних політиків, бачимо, хоч не всі, що ми назавжди позбулися багатьох духовних і культурних цінностей, отієї чистої моралі, яка зберігала повагу до праці, до землі, до природи. Устрій селянського життя з елементами прадавньої віри завжди спонукав людей творити добро, стати ближньому в поміч, зберігати духовні засади, що стримували від розтління, лихих вчинків. Сакральна віра в небо, сонце, зорі приносить високе задоволення, відчуття своєї потрібності в цьому світі.

Певен, щаслива та людина, яка бачить себе частинкою природи. Гнів і зло обминає, не ранить її серця, якщо воно наповнено любов’ю. Помираючи на далекій чужині, наш славний Димитрій Тупало пригадав старезні тополі на батьківському обійсті та розкішні вишневі садки Києва. Те, що він любив і беріг у своїй душі, принесло втіху в останню мить життя.

Нині ж людина не спілкується з природою, не чує її живого подиху. У Києві продажні чинодрали дають згоду на руйнування парків, дитячих майданчиків чи просто затишних екологічних куточків, аби звести там зловісні багатоповерхівки, які тиснуть на душу.

Зроблю екскурс у безутішну історію. Крім темряви, там було й світло, яке не зігріло селянські сподівання, хоча й сяйнуло з самого престолу. У березні 1856 року на зібранні представників дворянства цар Олександр ІІ виголосив промову: «…существующий порядок владения душами не может оставаться неизвестным. Лучше отменить крепостное право сверху, нежели дожидаться того времени, когда оно само собой нач­нет отменяться снизу».

Отож виявляється, нинішня знать зі своїми челядниками хоче повернути кріпосне право, загнати люд у неволю. Людина, в якої забрали право на землю, мимоволі стане кріпаком. Продаж землі, ще за живих хліборобів, — це прямий шлях у нове рабство.

Далі… Хоча кріпосне право й було скасоване, але реформи, закладені в його основу, не спрацювали. Всесильна бюрократія з Держдуми ніби й звільнила селян, але й поміщиків не хотіла скривдити, наполягала на тому, щоб 18 відсотків землі було по­вер­нуто їм. Від оцієї сваволі виникла спекуляція землею, селяни почали розорятися, перетворилися на безробітних, жебраків та волоцюг.

Відчуваєте зв’язок з нашим сьогоденням? Корумпована бандократія, зруйнувавши господарства, зробила з селян люмпенів, пригнічених, заляканих, які знаходять порятунок у неробстві й пиятиці. Таким земля не потрібна, вони її задарма віддадуть. Воля — це не тільки крила літати, а й право повзати, ні про що не думати. Отак примушують нас жити. А новуроші, скупивши землю, стануть поміщиками, панами й будуть жорстоко визискувати безправну людину.

Тоді, від нестерпних умов життя, розпочалися селянські бунти, страйки робітників, що й призвело до революції 1905 року. Невдоволення народних мас пригасив мудрий політик і реформатор П.Столипін. Почали на вигідних умовах діяти селянські банки, багато селян, які обробляли землі на засадах громади, стали самостійно господарювати. Віддали їм у довічне користування десятки мільйонів десятин вільних державних земель.

І життя завирувало. Та ненадовго. Реакційні сили 1913 року вбили Столипіна. А згодом, як знаємо, завирувала більшовицька «революція», брехливим гаслом якої було: «фабрики — робітникам, а земля — селянам!»

Дивишся на оці історичні перипетії і відчуваєш, що тоді й нині замасковані пройдисвіти намагалися обікрасти, поневолити, принизити селянина. Насправді нині колгоспники не продають землю — її просто забирають. А хто володітиме землею — той буде володарем України. Уже маємо третього президента, але жоден з них, відстоюючи ринок землі, не думав про смертельну загрозу, в якій опиниться країна. Може, не такі бовдури Кравчук і Кучма, але в їхніх головах чогось бракувало, бо під дудку Америки розвалили армію, почали оцей рейвах із землею. І Ющенко витинає під оту дудочку, ніби й не бачить, якої завдали шкоди оті безглузді реформи Україні. Передову державу зробили відсталою, злиденною… То який сенс, скажіть мені, розоривши колгоспи, розпайовувати землю, наділяючи нею немічних пенсіонерів? Цим людям була потрібна не земля, а спокій. А хіба вам чи мені до шмиги, щоденно працюючи в полі, підгодовувати нахлібників — власників паїв, їхніх дітей чи родичів, які стали спадкоємцями. Такої системи господарювання ще не було на нашій землі. Працювали на феодала, на поміщика, тільки не на власників паїв, їхніх дітей і родичів…

Тепер, коли земля заросла бур’янами, власники паїв від неї не мають користі, але й обробляти її не хочуть. Тож вихід один — продати. І продають.

Уявімо, що і армію отак розпаювали. Кожному військовому пенсіонеру як не по танку, то по гарматі, ракеті… То що, зросла б наша обороноздатність? Паювання та продаж землі — це початок страшного лиходійства, яке доконає Україну.

Наше тяжке минуле надто перегукується з нашою дійсністю. Ті ж самі проблеми, той самий безпросвіток. Тож будьмо пильні, не робімо більше хибних кроків. Ненажерливі зайди намагаються проковтнути нашу землю і нас з вами. Вони вже проковтнули заводи, фабрики, підприємства, поставали мільярдерами, мільйонерами, а ми — старцями…

Дивно, досі, в таку нерозважливу пору, наші маститі наукові світила — академіки, професори — майже не подають голосів. Чому мовчать? Мабуть, змирилися з оцим безчинством. Походження його давнє. З часів, коли більшовицькі авантюрники вогнем і мечем зруйнували тисячолітній зв’язок між людиною і землею. Оте свавілля триває й досі.

Іван Захарченко