Для України живи!

«Життя втратило свою красу, безнадійність і апатія огорнули рідне місто. На вулицях Станіслава спостерігалося щораз більше нових пришельців зі сходу: косоокі монгольські обличчя з широкими вилицями, присадкуваті опасисті московки з яскраво підмальованими губами, ясно фарбованим волоссям, що поводилися самовпевнено, з нахабною крикливістю. Частіше зустрічалися п’яниці. Місто поволі почало затрачати свій первісний вигляд, свою духовну притаманність, ознаку належності до західної культури».

Це рядки з книги спогадів Оксани Лепехи-Луцької. Ошатне, гарне видання під назвою «Спогади. Статті, рецензії, публіцистика» вийшло друком у Тернополі у видавництві «ЛІЛЕЯ» 2005 року. Авторка зізнається в ньому: «Це скромний доробок мого життя на схилі віку…» А історик Юрій Гаєцький у вступному слові наголошує, що це мемуари, здебільшого підсилені документами, які, своєю чергою, підсилюють цінність спогадів автора. На жаль, особисто мені довелося ознайомитися з книгою не так давно. Чому на жаль? Та тому, що пані Оксану Луцьку знаю з 1999 року. Але навіть не підозрював, що народилася вона ще 14 листопада 1914 року. Не знав і про те, що пані Оксана була активним членом ОУН, політичним в’язнем польських, більшовицьких та німецьких в’язниць. Знайомство наше було і є заочним. А жінку, тим паче в листах, не гоже запитувати про її вік. Тож був певен, що спілкуюся з людиною якщо і не дуже молодою, то, принаймні, середнього віку. Бо з листів до мене промовляла енергійна, весела жінка, патріотка Рідного Краю, яка з волі обставин перебуває далеко від рідної землі. Однак ця ситуація не заважає їй жити її болями і радощами, цікавитися усім , що відбувається в рідній стороні. Тому про те, що пані Оксана дуже не хоче, аби життя в Україні втратило свою красу, щоби безнадійність та апатія огорнули українців, я знав ще до прочитання її книги-спогадів. І мені боляче усвідомлювати, що саме таку ситуацію ми, по суті, зараз маємо в Україні. Однак треба наголосити, що жодної провини Оксани Луцької, і таких як вона, в цьому нема. Навпаки, це їхня велика заслуга, що ми маємо хоча б таку Україну.

Але вдруге кажу «на жаль» — у нас знову попереду боротьба. І в ній нам знадобиться досвід життя й боротьби такої непересічної людини, як Оксана Луцька. Її книгу спогадів варто було б прочитати нашій недолугій політичній еліті. Отим «достойникам», які процвиндрили народну довіру, профукали той авторитет, який здобули не через свої чесноти, а завдяки здвигу народному. Здвигу українців, які вже знемоглися чекати чину від лідерів, що насправді так і залишилися лише лідерчуками.

Я народився і виріс у приполярній Інті в середовищі українців, які за любов до Батьківщини відбули покарання в більшовицьких таборах. І в тій осоружній для них холодній Інті я почувався більше українцем, ніж зараз у Смілі, що на Черкащині. Я знав про те, що мої батьки і люди, з якими вони спілкувалися, боролися за свободу своєї землі зі зброєю в руках. Але й після відбуття покарання більшість з них не припиняла ту боротьбу. Щоправда, вже без зброї. Я знаю, що вони зробили для здобуття Україною незалежності. А тепер знаю і те, що робили для утвердження України в світі, для захисту її честі побратими і посестри моїх батьків за океаном. І справжні українці стали для мене одним цілим. Бо хоч би де вони були, ніколи не поривають духовного зв’язку з рідною землею, її народом. Тож для мене набагато ближчою є пані Оксана Луцька і її оточення в Америці, ніж дехто з моїх землячків, які так і залишилися хохлами. На п’ятнадцятому році незалежності вони можуть віддати свій голос за комуністів, які й далі роблять усе, щоб Україна втратила свій первісний вигляд, свою духовну притаманність, щоб вона втратила ознаку належності до західної культури. Їм би прочитати про прихід більшовиків у Станіслав, про катування українців садистами. Та цього не варто й сподіватися від людей з комуністичним більмом на оці.

Але як би було добре, якби книгу пані Оксани Луцької прочитала молодь. Ось для неї було б дуже цікаво дізнатися про пластовий вишкіл, що його пройшла авторка, і який теж навчав її бути вірною Богові й Україні.

А для анемічного сучасного «Союзу українок» зразком мав би стати український жіночий конгрес 1934 року в Станіславі, з такою любов’ю згаданий авторкою. Його організатори зібрали не пару десятків активістів, а 10 000 учасниць. І працювали вони жертовно й безкорисливо, не нарікаючи на неувагу з боку влади. Бо та «увага» тільки заважала їм у їхній роботі і боротьбі. Розповідати про «Спогади» Оксани Лепехи-Луцької непросто. Книга, яка має лише 300 сторінок, містить надзвичайно багато цікавої, пізнавальної і корисної інформації. Це, по суті, енциклопедія емігрантського життя. Її хочеться перечитувати. Її треба читати, щоб ще раз переконатися: ми не гірші за інших. І це додає наснаги й оптимізму. Адже бачиш, що українці таки можуть бути мудрими, організованими, зібраними, самодостатніми, навіть жертовними. Українці можуть бути силою!

Але українці — завжди українці. Тож, незважаючи на те, що книгу писала борець, що йдеться в ній про конкретні речі, вона все одно лірична. У ній присутній народний гумор, багато чудових світлин. І в цьому теж її привабливість. А розповідь авторки про подорож рідною землею після тривалої розлуки — взагалі справжня поезія в прозі. Додамо до згаданого релігійно-громадську публіцистику, матеріали про Патріархат УККЦ, Союз українців-католиків Америки «Провидіння», Комітет Об’єднання Українсько-Американських Організацій в Нью-Йорку тощо — скрізь присутня пані Оксана Луцька. Мимоволі ловиш себе на думці: скільки то може зробити людина, коли вона переконана, коли має мету. Я схиляю перед Вами голову, пані Оксано. Я знав Вас лише як щиру українку, турботливу матір, щедру, цікаву людину. А тепер знаю ще й як громадського діяча. Те, що Ви зробили, подиву гідне. І заслуговує на пошану й повагу держави. Сподіваюся на це.

Чи багато наших сучасників скажуть так, як Ви: «Воєнна хуртовина Другої світової війни вигнала мене з рідного гнізда — далеко від Рідного Краю — на чужину, де дальші роки свого життя присвятила громадській праці в українських організаціях міста Нью-Йорку (США). Та праця давала мені внутрішнє задоволення і почуття гордости бути членом далекої, але серцем близької Батьківщини — України». Коли Україна стане близькою серцю переважній більшості не лише українців, а й української еліти, ми читатимемо Вашу книгу, пані Оксано, як історичні спогади. А зараз мусимо її сприймати як план дій, як досвід, який ще використовувати і використовувати. Бо реалії сумні: українці в еміграції вже і на власній землі…