Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Моторошний бізнес-1947

Одразу ж після виходу у світ статті «То чи був голодомор 1947-го?» у редакцію подзвонила Маркелова (Олефіренко) Надія Іванівна. Жінка, якій 1947 року було трохи більше десяти років, захотіла уточнити деякі деталі. Розмова відбулася. І не одна.

Виявилося, стаття вирвала з пам’яті важкі спогади. Її сім’я тоді жила в районному центрі Оле­ксан­дрівка Кіровоградської області. Вона була старшою дочкою — перша мамина помічниця. Мама — росіянка, батько — українець. Навесні 1947 року вона із сестрами і подружками пішла на кукурудзяне поле колгоспу «Іскра» пошукати торішніх зернят. Дітей було винагороджено підіпрілим качанчиком, зерна якого ще можна було підсмажити.

Не встигли діти натішитися, як на них накинувся об’їзний — так у радянські часи називали кол­госп­них сторожів. Зазвичай це були цілком здорові чоловіки, що не особливо прагнули до важкої фізичної праці на полях нарівні з усіма. У багатьох місцях об’їзні утворювали своєрідну касту колгоспних дармоїдів, які знущалися з людей. Їх побоювалися навіть голови, позаяк ті були донощиками. Задля справедливості, треба сказати, що не всі об’їзні були такими. Деяких обирали на зборах, і вони нічим себе не заплямували.

Під’їхавши до дітей, об’їзний побачив у руках Наді кукурудзяний качанчик. «Хто ти така, щоб брати з поля народне добро?» Недолюдок з усієї сили вдарив батогом дівчинку по спині. Той страшний біль, що немов розірвав тіло на дві частини, Надія Іванівна пам’ятає й донині.            Розпитавши, хто я, звідки родом і звідки знаю Олександрівку, і те, що робилося в селищі тоді, 1947 року, Надія Іванівна несподівано запитала: «А звідки Ви дізналися про людоїда?». «З розповідей старших, мене часто попереджали, щоб я не йшов з двору, інакше потраплю в холодець. Або мене покладе в мішок погана чужа тітка».

Виявилося, мати Надії Іванівни і всі сусідки також боялися, щоб з їхніх дітей не наробили холодцю. Люди і діти щезали часто, і завжди безслідно. Небезпека в Олександрів­ці в цьому сенсі була реальнішою, ніж у навколишніх селах. Батьки страшенно боялися за своїх дітей, тому гуляти в городах забороняли. Особливо небезпечним місцем вважалися грядки кукурудзи і пишні гарбузи.

Дітей групами посилали в сосновий ліс збирати хвою і шишки на паливо. Для цього треба було перетнути залізницю біля станції. Набравши палива, діти всаджувалися на мішки під стінами станції і розважалися, дивлячись на потяги, що проходять повз них. Сусідка Вастурмишка постійно стояла під стіною зі своїми тарілками і блюдцями. Все було ретельно накрито, щоб пил від потягів, що проходять, не падав на «продукти». Підходили люди.

Потім дівчинка бачила, як у сусідчин двір 1947 року нагрянули співробітники НКВД і заарештували непривітну бабу Вастур­мишку. У кінці їхнього городу починався город тієї баби, тому Олефіренки та інші сусіди бачили обшук і арешт. По дворах ходили люди з НКВД. Вони оглядали городи і споруди, перевіряли колодязі, знаходячи в них кістки людей!

В одному дворі в районі вулиці Свердлова був глибокий колодязь, з якого брали воду сусіди. Там у відро потрапила біла кісточка. З колодязя витягли цілу купу кісток чоловіків, жінок і дітей. Походження недорогих котлеток і холодцю прояснилося швидко. Результати пошуків засекретили, злочинну групу заарештували і засудили, але не до розстрілу. Тоді за вбивство людини давали три роки.

Люди почали шепотітися, що в халупі Вастурмишки вбивали людей, переробляли їх м’ясо на котлетки і продавали на залізничній станції або базарі. Чи тільки там? Кістки із рештками м’яса виварювали, і там же продавали холодець. Кажуть, недорогі котлетки брали й офіціанти вагонів-ресторанів — для продажу курортникам та іншим фінансово спроможним пасажирам потягів, що прямували на курорти. Таким був підпільно-відкритий «бізнес-1947».

Тут доречно запитати: «Чому торгівля котлетками і холодцем тривала так довго? Голод, зникають люди, а напівзлиденна бабця все продає і продає котлетки, немов у неї в розпорядженні свиноферма колгоспу «Іскра»? Тупість працівників міліції? Ні, ті працювали оперативно. Був і політичний розшук! І працював він з точністю годинникового механізму. Наприклад, на зборах колгоспників у селі Любомирка голова проголосив гасло: «Ленін — у наших серцях!» А жартівник Тіт продовжив: «А Сталін — у печінках!» Наступного дня група співробітників НКВД погнала Тіта вперед, на довгі 25 років.

Хто ж прикривав злочинну групу? Чи не було тут помсти, адже приблизно за 12 км від Олександрівки Холодний Яр? Хто насправді керував районом? Запитань багато, і відповісти на них можна тільки на підставі архівних даних. Баба Вастурмишка як була убогою, так нею і залишилася. Був тупуватий «різник». Був якийсь центр управління, куди стікалися великі суми грошей від торгівлі. Це об’єктивні чинники будь-якої злочинної групи.

У Черкаській області після війни діяла банда колишнього лейтенанта Бенди. Один хлопчина був у ній «шестіркою». Він никав і примічав, що і до чого. «Шестірку» попередили, щоб він ніколи не намагався поласувати холодцем, який продавала товста тітка. «Який же він був, той холодець?». «Якщо зі свинячого м’яса, то він з нальотом білого жиру, а той був жовтуватий і прозорий, немов з курятини». Після грошової реформи в кущах «никай» виявив чемодан з грошима. Отже, і за Сталіна «бізнес» процвітав.

1953 року в порожній халупі знову з’явилася баба Вастурмишка. «Демократ» Берія відпустив людоїда на свободу. І Бенда повернувся до своєї банди, відвідав і «шестірку», який пристав «у прийми» до вдови фронтовика з двома дітьми. А жартівник Тіт не повернувся. Сьогодні дещо інші демократи проклинають Жукова і його генералів, а також Хрущова, які знищили «такого реформатора!».

1954 року знову був поганий урожай. Але тоді ніхто не голодував, хліб можна було купити. Були черги в магазинах, була велика тривога, але ніхто з голоду не страждав. Наді ж довелося виїхати на заробітки, мати одна вже не могла утримувати сім’ю.

16-річна дівчинка виїхала до Києва. З’являтися в місті без прописки було просто небезпечно, могли відправити до табору як дармоїдку. Але знайшлися добрі люди, знайшовся й куточок, і невеликий заробіток кур’єра — посильної — прибиральниці. Особливо добре Надія Іванівна пам’ятає запах хліба на Хрещатику. Там стояв кіоск, у якому без жодної черги можна було купити навіть білу булочку! Запах зводив з розуму!

Йшли роки, старанна і кмітлива Надя одержала прописку і законну роботу в палітурній майстровій артілі імені Землячки. Потім артіль стала фабрикою «Разнобитпром», потім ще якось там, зокрема «Київфото». Вона розповідала подругам і співробітникам про голод. Про сусідку-людоїдку розповідати всім боялася — це був дуже страшний секрет.

Начальник цеху Бень Леонід Романович, ще молодий керівник 1941 року народження, часто вигукував: «Який голод? Що ти вигадуєш? Припини!» А майстер Лазар Мойсейович тільки мовчав, це була зовсім інша людина. Потім Леонід Романович почав «виховний процес», і став за розповіді знімати премію. Це були дуже чутливі удари, адже в Олександрівці у матері заробітку не було взагалі.

Леонід Романович, звичайно, не голодував. Але мерзотник він був винятковий. Під виглядом боротьби «з наклепом на соціалістичний лад» Бень привласнював ті жалюгідні копійки, які виділялися на преміювання робітниці. Поскаржитися Надія не могла — їй би швидко довели б у краю, де Макар телят пасе, що голоду в 1946 —1947 роках не було.

«Виховання норовистої» тривало довгі роки. Бень багато разів попереджав, щоб Надія Іванівна не була «чорноротою». Одного разу заволав: «Припини! Інакше виклику машину з «Павлівки», і ти ніколи звідти не вийдеш!»

Надія Іванівна вийшла заміж за росіянина, народила доньку і сина. Сім’я з чотирьох людей тулилася в кімнатці, площею 13,61 кв.м. Нескінченно довго стояла в квартирній черзі. Нарешті, знайома жінка із заводоуправління по секрету сказала, що на ім’я Надії Іванівни виписано ордер на квартиру, і його необхідно одержати завтра після обіду.

Надія Іванівна вбралася і пішла відпрошуватися з роботи у начальника цеху. Нехитра душа, вона на радощах втратила пильність — розповіла, що піде одержувати ордер на квартиру. «Хто тобі її дає?!» — заволав він. Надія Іванівна обернулася і пішла в райвиконком Шевченківського району.

Просиділа до кінця дня, а на прийом до голови райвиконкому її все не викликали. Той почав збиратися додому. У коридорі сиділа тільки Надія Іванівна. Вона заявила: «Без ордера на квартиру не піду! Можете мене вбити!»

Прийшов міліціонер брати під охорону приміщення райвиконкому. Він почав виганяти Надію Іванівну. Жінка не йшла. Довелося голові райвиконкому викликати свого заступника «по ідеології», словом, нештатного співробітника. Вони про щось поговорили в кабінеті, і голова райвиконкому віддав ордер «чорноротої»!

Неважко здогадатися, що відбувалося, коли Надія Іванівна добиралася до райвиконкому і сиділа в коридорі в очікуванні прийому. Звичайно ж, начальник цеху Бень дзвонив у КДБ, кипівши від обурення і праведного гніву, вимагав припинити неподобство. Вони всі і завжди вважали цю установу своєю вотчиною.

Мерзотнику, звісно, було наплювати на все, що розповідала Надія Іванівна про голод. Він зробив спробу скористатися чудовим приводом боротьби з «чужим елементом» і нагородити квартирою Надії Іванівни когось зі своїх одноплемінників. І не одер­жала б «чорнорота» квартири, якби не виявилася прозорливою і наполегливою.

А тим часом рвонув Чор­нобиль. У перших рядах ліквідаторів опинився і чоловік Надії Іванівни, колись уральський хлопчина Маркелов. Через чотири роки після роботи на реакторі його не стало. А потім, у самий розпал «перебудови», не стало й ідейного — великий борець за чистоту марксистсько-ленінських поглядів швидко змився за межі радянського раю. Виявилося, що в Німеччині у нього розбита сім’я, убита нестерпним горем розлуки, з якою так хочеться возз’єднатися, а тут його так гноблять! І Бень Леонід Романович перетворився на Беня Лейба Ізраїлевича. Не на Лейбу по-українськи, а саме на Лейба від «Лейб». Начальник цеху, полум’яний комуніст, швиденько зібрався і зник у західному напрямку, в гостинній Німеччині. Напевно, він сильно побоювався заслуженої помсти «чорноротої» Надії Іванівни! Там він, нещасний борець за радянський лад, загнувся на добірних німецьких харчах, став діабетиком і осліп. З’явився в Києві — хотів безплатно підлікуватися в «Інституті мікрохірургії ока». Але «Бог все бачить із-за хмари!»

А що Надія Іванівна? Добре пам’ятає страшний біль від удару батогом. А ось ім’я недолюдка з батогом забула! Іноді сниться несамовитий запах хліба.

Лейба Ізраїлевича Беня називали «французом», бо СБУ зробило заяву, що вестиме нещадну боротьбу з усіма, хто наважиться нагнітати обстановку навколо нещасного єврейського народу, бо це призведе до масових безладів. Але ж навколо «французів» все спокійно, і масові безлади через них не передбачаються!

Були й інші місця, де торгували «котлетками» і «холодцем». Надія Іванівна знає далеко не все про те, що робилося в околицях вулиці Свердлова, недалеко від колгоспу «Іскра». Це тема газети «Комуніст» та інших «інтернаціональних» ЗМІ. Саме борці за світле майбутнє повинні розповісти темному народу, яким щасливим та світлим було його минуле.

Володимир Репало
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com