ЗВИТЯГА КАРПАТСЬКИХ ЛИЦАРІВ

Цього березня минає 68 років з початку масової національно-визвольної боротьби українців Закарпаття. Звісно, наддніпрянцям, і навіть галичанам, у чиїй історичній пам’яті живі епічні звитяги Махна, Тютюнника та бійців УПА, події на цьому невеликому клаптику території можуть здаватися занадто вже «локальними» в загальноукраїнському контексті. Проте, аби збагнути всю велич і знаковість визвольного чину гірських січовиків, треба знати реальне становище Карпатського краю в ті часи.

Ще на початку ХХ століття цей регіон міг вважатися чи не найбільш здеукраїнізованим з-поміж решти наших етнічних теренів. Отруєне старанно культивованим угорською владою угрофільством і занесеним 1849 року на царських багнетах москвофільством, Закарпаття не давало практично жодної перспективи українській справі й розвитку національної свідомості. «Нарід, що не має ні землі, ні худоби, чия судьба в руках лихваря; нарід, що залежить від настрою і сваволі свого лихваря; нарід, споєний зумисно і здеморалізований, котрому вже ні священик, ні сільський голова не можуть прийти на поміч, якого кожен урядовець використовує і кривдить; нарід, якому взагалі ніхто в світі не подає руки допомоги, — сей нарід буде поступово падати матеріально і морально щодалі нижче, аж поки не загине», — з прикрістю констатував ще 1896 р. вповноважений угорського кабінету ірландець Едмунд Еган.

Після Першої світової війни версальські гендлярі віддали край Чехословацькій республіці — аби максимально послабити «завинілу» Угорщину. Чеські керманичі з відомим «могильником» австрійського імперіалізму, лібералом Томашем Масариком на чолі радо дозволили Антанті напхати свою країну, мов той мішок, десятком різних народів. Утім, потреба празького уряду в балансуванні між інтересами різних етнічних громад — потреба навіть більша, ніж у колишнього віденського уряду — створила відносно сприятливі умови для українського відродження. Розвиток української освіти сприяв швидкому духовному піднесенню закарпатців, створивши умови для наступних політичних зрушень. З-поміж іншого, це є добрим уроком для наших теперішніх владних «технократів» і космополитів-«прагматиків» щодо того, з чого слід починати будь-яке національно-державне будівництво.

Тим часом у передвоєнній Європі назрівали тектонічні зміни політичного ландшафту. Першою спокутувала свої версальські гріхи саме Прага — під тиском агресивних сусідів «мішок» Масарика тріснув. Претензії на його вміст одночасно заявили Німеччина, Угорщина та Польща. Відновлення власної державності вимагали словаки та українці. 11 жовтня 1938 року Прага змушена була визнати Карпатсько-Українську автономію повноправним суб’єктом федеративної держави поряд із Чехією та Словаччиною. Майже одночасно почалася і збройна боротьба. Зграї мадярських та польських упирів-найманців спустошили села, намагаючись посіяти страх і розпач. Утім, ця шалена протидія лише зміцнила прагнення карпатських українців до самовизначення та державної самостійності, що її очолили провідники Українського Національного Об’єднання (УНО) Августин Волошин та Федір Ревай. У першому ж конституційному законі, прийнятому сеймом Карпатської України 15 березня 1939 р., проголошувалося: «Карпатська Україна є незалежна Держава. … Державна мова Карпатської України є Українська мова. … Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта; … Державним гербом Карпатської України є краєвий герб і тризуб св. Володимира Великого … Державний гімн Карпатської України є «Ще не вмерла Україна…».

Як і слід було очікувати, набагато підступнішим і небезпечнішим за зов­ніш­нього ворога виявився той, що діяв та шкодив зсередини. Мадярсько-москвофільські міністри закарпатського уряду, неспроможні відверто чинити опір тріумфу українських сил, поклали собі за мету якомога більше ослабити внутрішнє та міжнародне становище краю. Саме для цього на передній план висувалися питання, приміром, майбутньої офіційної мови країни чи форсування делімітації кордону зі Словаччиною — за тих умов природним союзником українців проти угорської експансії. Певна річ, робилося це задля того, щоб показати Карпатську Україну нестабільним, «ксенофобським» щодо сусідів утворенням і, таким чином, позбавити її будь-якої підтримки в Європі і світі. Чи не занадто це нагадує дії деяких сучасних «агентів впливу» на печерських пагорбах?

Але якщо садистська розважливість нинішніх високопосадових ворогів українства декого ледь не заколисує, то в часи тодішнього активного перекроювання карти Європи все відбувалося набагато швидше. Тому, крім вирішення різних господарських і адміністративних справ, слід було негайно подбати про посилення обороноздатності країни. Наявні парамілітарні підрозділи було реорганізовано в єдину структуру під назвою «Організація національної оборони «Карпатська Січ». Її командантом обрано Дмитра Климпуша, військовим писарем, а заразом й ідеологом, пропагандистом та керівником політичного вишколу став 26-річний Іван Рогач. Невдовзі наступ проти українського Закарпаття розпочала регулярна угорська армія. Майже два тижні точилися криваві бої у тісняві долин та передгір’їв і ще кілька тижнів тривала партизанська війна карпатських січовиків.

З погляду прагматизму, «реал-політік», цей спротив був суцільним божевіллям. Навіть більшим, ніж, приміром, Другий зимовий похід військ Першої української республіки. Оточена з усіх боків ворогами, гірська цитадель не могла сподіватися на перемогу. Втім, чи про це думали тоді верховинські відчайдухи? Адже привілей таких божевільних — безсмертя. У зв’язку із цим пригадується випадок із життя вже Третьої «Української» республіки. 1995 рік. Після виступу Клінтона (ще не коханця Моніки) біля червоного корпусу Київського університету частина публіки, розбурхана політичними дискусіями, не поспішала розходитися, намагаючись визначити найбільшу міжнародну загрозу для України. Дехто доводив, що це світовий сіонізм. І ось один з учасників дискусії каже: «Ви, безумовно, маєте рацію. Але ж сіоністи зараз надто сильні в усьому світі, хіба ми взмозі їм протистояти?». Справа, зрештою, навіть не в тому, кого у той чи той момент вважати ворогом, а в тому, щоб не ставити собі таких запитань, якщо ворог відомий. Карпатські лицарі таких запитань не ставили.

Які ж уроки дає нам сьогодні їхня звитяга? Насамперед події березня 39-го виразно засвідчують принципову здійсненність швидкого й ефективного національного відродження. Патріотичний ренесанс може відбутися навіть за найнесприятливіших обставин. Менш ніж два десятиліття активної національно-просвітницької та виховної роботи цілком здатні перетворити амор­ф­ну етноспільноту на вогнище патріотизму і жертовності. Тому нині, власне, на другому десятку новітньої незалежності, в часи тотальної апатії та зневіри, приклад Карпатської України має стати джерелом віри й натхнення, справжнім дороговказом для кожного, хто вважає себе українцем.