ДОЗВОЛЕНО ВСЕ?

Останнім часом у пресі доводиться читати про таємні дійства, які сатаністи влаштовують у прихованих від людських очей місцях. «Навіщо? — запитують наші читачі. — Чи не пов’язано це з пропагандою насильства та сексу, яким грішать телепрограми?»

Культ сатани древні­ший від Христової церкви, й коріння йо­го — в легенді про світлого янгола, що повстав проти Бога, позаздривши Його славі. Однак Люцифер (ін­ше ім’я — Денниця, Ранко­ва Зірка) був позбавлений творчої снаги, тож, самостверджуючись, посіяв у світі зло — облуду, злобу, брех­ню, спокуси, провокації, ненависть. Найталановитіший із Божих помічників, він виродився до носія духу руйнації. Ось як про це на­писано в Ісайї: «Як упав ти з неба, Денниця, син зорі! Розбився об землю — той, хто попихав народами. А промовляв у серці своєму: піднімусь на небо, вище за зірок Божих вознесу престол свій і сяду на горі в сон­мі богів край півночі, зійду на висоти за­хмарні, уподібнюсь Всевишньому. Але ти скинутий в пекло!»

Бунтівний янгол старозаповітніх часів постає як підданець Божої держави, спроможний підніматися на Небо й опу­скатися на Землю, щоб обмовляти лю­дей перед Всевишнім, а Всевишнього — перед людьми. Сатана обертає проти Бога ту силу, яку від нього ж і отримує, але в кінцевому підсумку всупереч влас­ній волі сприяє промислу. Ця ситуація відбилася в мудрій українській приказці: «Людина стріляє, а Господь кулі носить», і за першими явищами завжди йдуть другі, які, буває, їх заперечують, маючи вищий зміст.

Поява Ісуса Христа поляризувала доб­ро і зло: маючи свободу волі, людина тепер повинна свідомо чинити вибір між Богом і його антиподом. Нечиста гра са­тани — це гра того, що внизу, супроти світу Горнього, тимчасового супроти Ві­чного. Протистоїть Люциферу архістратиг Михаїл, зверхник небесного воїнст­ва, покровитель воїнства християнсько­го, що «веде боротьбу не проти плоті і крові, а проти засад, проти властей, про­ти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах».

З утвердженням християнства у сатаністів з’яви­лися свої ритуали. Опівночі вони збираються на «чорні меси», під час яких використовують християнську атрибутику «навпаки». Розкішна ряса на жерці має бути вдягнена навиворіт, свічки — в перекинутих підсвічниках, тексти молитов читаються від кінця до початку, так само промовляються імена Ісуса та Марії, розп’яття вішають вниз головою або ж топчуть ногами, за олтар пра­вить тіло оголеної жінки. Спаливши Біб­лію, учасники «чорної меси» клянуться грішити всіма способами, ніколи не чи­нити добра, всіляко множити страждан­ня, а все це завер­шується сексуальною оргією. Посвячені в сатаністський культ проходять кілька градацій: найвищі за рангом кров’ю підписують клятву відда­ти свою душу в обмін на меч, який га­рантує незмінний життєвий успіх.

«Демон заволодів моїм батьком»

То що таке сатанізм? Насамперед це ненависть до світу, який не вдається здолати ні силою, ні підсту­пом. Ось у яких пристрастях зізнається французький письменник маркіз де Сад, ім’я якого дало назву нестримному пра­гненню до жорстокості — садизму: «Я ненавиджу природу, я хочу розколоти цю планету, порушити рух її орбіти, зупи­нити зоряні системи, зіштовхнути земну кулю в космос. Руйнувати природу, ни­щити все, що їй корисне, одне слово, мені хочеться хулити її в моїх ділах... Мо­жливо, нам вдасться коли-небудь захо­пити сонце, відірвати його від космосу або використати його для того, щоб за­палити цілий світ. Це було б справжнім злочином».

За нагоди зауважимо, що людина ціл­ком спроможна «розколоти планету», і це показали розрахунки вчених під час так званої Карибської кризи, коли до берегів Куби було підтягнуто радянські ракети. На щастя, серед тодішніх політиків лю­дей із амбіціями де Сада не знайшлося...

Сатаністи — не атеїсти: вони не сумні­ваються в існуванні Бога, лиш встанов­люють специфічні з Ним стосунки, й вірять у загроб­не життя. Всім їм притаманна зневага до людей й сприймання масштабних трагедій як своєї великої заслуги перед світовим прогресом. Адольф Гітлер жодного рішення не при­ймав без поради окультистів, його міністр внутрі­шніх справ Гіммлер мав себе за перевтіленого ко­роля Ген­ріха Птахолова й практикував чорну магію. Один з найближчих спо­движників Йосипа Сталіна Лазар Каганович відзна­чав у щоденнику, що «вождь усіх часів і народів» говорив про Бога з якоюсь прихованою повагою і ні­коли не заперечував Його існування. «У його присут­ності людям ставало якось не по собі. Всі шанували його. Я не думаю, щоб він навіював народові любов — він стояв над нею. Це, можливо, звучить дивно, але він обіймав посаду, призначену Богові». «Страшний демон заволодів моїм батьком», — писала Сві­тлана Алілуєва.

Перейняті сатанізмом, досягнувши пев­них політичних висот, ототожнювали себе з космічною силою, яка не відає сумнівів. Адже землетрус не озирається на будівлі, які руйнує, — отак і з історичними подія­ми. «Німецький народ має згинути» — такими були прощальні слова Адольфа Гітлера.

Складник «ідеологічно правильного світогляду» в Радянському Союзі — так званий войовничий атеїзм — не був про­стим безвір’ям. Якщо Бога немає, то наві­що виключати людину з партії за те, що, виконуючи батьківський заповіт, вона ховає покійника із священиком чи хрес­тить дитину? Адже це не більше як умов­ність, і вона нікому не може зашкодити... А виключали! Бо відчуття вищої сили над собою в людині запрограмовано, й це місце не може лишатися порожнім. Сві­тогляд, який культивувався в Радянсь­кому Союзі під прапорами боротьби з релігією, являв собою квазіцеркву, що перейняла від своєї попередниці догма­тизм, сувору вну­тріш­ню ієрархію й пре­тензії на єдиного індикатора істини.

«Кожен стежить за іншим»

Таких, хто свідомо відслужує «чорну месу», серед людської спільноти мало. Зате не бракує тих, хто потрапляє під вплив сатанізму, сам того не усвідомлюючи.

Сатанізм не терпить будь-якого опору, критики, плюралізму думок: носії таких тенденцій підлягають знищенню, якщо не фізич­ному, то моральному. Це явище гли­боко дослідив Достоєвський: у романі «Бі­си», де відображено реальні історичні події.

1870 року у світ вийшла книжка Нечаєва «Революційний катехізис» — посібник для підпільної організації «Народовольці». Її мету було визначено ось так: «Наше завдання — жахлива, абсолютна і безжальна руйнація. Ми повинні об’єд­натися із злочинним світом, єдиними справжніми революціонерами Росії». Людство, на думку Нечаєва, має бути розділене на дві нерівні частини. «Одна десята дістане особисту свободу й не­обмежену владу над іншими. Ці дев’ять десятих мають втратити свою особис­тість і перетворитися на стадо». «Кож­ний член суспільства стежить за іншим і зобов’язаний на нього доносити. Всі — раби й усі рівні у своєму рабстві».

Програму керівництва спробував роз­критикувати один із засновників органі­зації на прізвище Іванов. І був негайно убитий — своїми ж. Іншого шляху розви­тку суспільства, аніж сліпий послух «ра­ба» господареві, терор і страх, сатанізм не знає, хоч здебільшого прикривається високими ідеалами, задля яких, власне, і здійснюється руйнація. Це пастка, в яку ловиться людина на зламах своєї іс­торії, якій здається, що варто лише «роз­чистити місце» від хиб­них ідей, як само собою зросте щось таке, що принесе всім щастя. Але історичний досвід пока­зує, що будь-яка огульна критика без по­зитивної програми не просто не конструк­тивна, а й аморальна, бо нічим добрим не закінчується. За прикладами далеко ходити не треба: згадаймо початок 90-х років, коли під час бурхливих мітингів за­перечувалося все, що здобуто за сі­м­десят років радянської влади — аж до безплатної медицини, освіти й літніх та­борів для дітей. Десятиліття, яке ми пройшли, протверезило: тепер ро­зу­міє­мо, що в світі прагнуть соціальної держа­ви, в якій практикується багато того, від чого ми відмовилися. А демократія — це насамперед відповідальність за власні вчинки й внутрішня дисципліна, яка не потребує зовнішніх обмежень, бо сама себе обмежує, дбаючи про спі­льне благо. Сьома ступінь сатанинської секти — це принцип: «ніщо не істинне й все дозволено». «Дух заперечення всього», — таким є Мефістофель у драматич­ній поемі Гете «Фауст».

Сатанізм — це не тільки вивернута ря­са на жерці, а й вивернуті заповіти любові.

З нелюбові до людини, такої, якою вона є, з фанатичного прагнення ідеалу народилися інквізиція і всі революційні терори. Людська душа безнадійно зіпсо­вана, і в ній немає ресурсів благо­родства, світ не вартий милосердя, і тре­ба швидше замінити його іншим, створеним штучно, підпорядкувавши всіх одному, — такі думки навіює сатана. Під його вплив підпадає політик, який у народі бачить електорат, потрібний для возвеличення його особи; солдат, який збиткується з «дембеля» лишень тому, що він і сам допіру «лизав чоботи дідам», навіть мати, яка не визнає за своєю дитиною права бути особистістю.

«Нам потрібні такі, як Франциск Асизький

Свідомо чи несвідомо служачи антибогу, люди сподіваються на блага, які їм перепадуть. Але батько брехні розплачується зі своїми при­бічниками, бо ж він не визнає жодних обо­в’язків, топчучи всі моральні цінності. То­му революції, вожді яких сповідують принцип «мета виправ­довує засоби», завжди пожирають своїх дітей. Згадай­мо, що з 29 членів і кандидатів у члени ЦК РКП(б) 1918 року тільки чотирьох не страчено, а тих, які здійснювали розкуркулення, невдовзі вислали до Сибіру слі­дом за їхніми жертвами. У нинішньому кримінальному світі точиться велика бо­ротьба, і ніхто в ньому не ризикує так, як злочинці. Їх прибирають їхні ж поплічни­ки, бо такий сатанинський закон.

Отже, колись Люцифер був найздібні­шим з наближених до Бога ян­голів. Але він захотів творити не задля процесу творення, а задля самоствер­дження, перейнявшись гординею. І ви­явилося, що творчою силою він не воло­діє, і все, чого торкається його розум, який не хоче знати нічого, окрім власного свавілля, розсипається й перетворюєть­ся на тлін. І жодна облуда, жодна провокація, жоден прояв жорстокості не забезпечують того, що дається доброю волею та любов’ю. Таке розчарування пережив Володи­мир Ленін, який, йдучи до влади, не гре­бував жодними засобами. «Держава в на­ших руках, — писав він, — а чи діє вона в новій економічній політиці по-нашому? Ні. Цього ми не хочемо визнавати: вона діє не по-нашому. А як вона діє? Машина ви­ривається з рук: ніби сидить людина, яка нею править, а машина їде не туди, куди її спрямовують, а туди, куди спрямовує хтось!» А невдовзі перед смертю зізнався: «Я зробив велику помилку. Мене переслідує відчуття, ніби я загубився в океані з крові незліченних жертв. Але для нас дороги назад немає. Щоб врятувати Росію, нам потрібні такі мужі, як Франциск Асизький».

Але потенційні франциски асизькі полягли під кулями, коли тисячами роз­стрілювали вірних Христової Церкви. А нащадки тих, хто прийшов до влади, зробили все можливе, щоб упала «пер­ша в світі держава робітників і селян». Така логіка всіх явищ, де Божі закони не є рушійною силою розвитку, де нехтується людська природа.