Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«Одне святе у світі — кров людей хоробрих»

Політика схожа на продажну блудницю. Затягши у свої тенета самозакоханих марновірів та їхніх необачних прихильників, вона змушує багатьох забути про гідність, вірність слову і принциповість. Фальшиві посмішки заздрісних недоброзичливців для політика стають повсякденною дійсністю.

Не всі витримують цей сатанинський марафон. Одні, втомившись борсатися (тільки не лицемірити) у багні щоденного очікування «свого часу», відходять, грюкнувши дверима, інших виштовхують «колеги» чи «любі друзі».

Письменник Роман Коваль залишив політику добровільно, цілковито віддавшись іншій, на мою думку, винятково важливій справі — дослідженню історії невідомої Визвольної війни українського народу, поверненню в нашу свідомість імен хоробрих — козаків і старшин Армії УНР, повстанців та партизанів Наддніпрянської України. Вчинок, гідний пошани. Ось уже 10 років він очолює історичний клуб «Холодний Яр»

З чого все почалося, пане Романе? Що спонукало стати вас на шлях боротьби за українську Україну?

– Причина в мене особиста, адже я походжу з родини репресованих. Мій дідусь — Федот Коваль-П’явко з Горенич, що під Києвом, був тричі «розкуркулений»: у нього наприкінці 1920 рр. забрали хату, кузню, коней, корів… І працьовиті люди стали бідняками. Під час Голодомору 1932–1933 років дід Федот загинув. А мого двоюрідного дідуся, Сільвестра Барика, з містечка Куликів, що на Львівщині, вислали 1934 року в Архангельську область. Його, викладача української мови, заарештували у Києві разом з діячами української культури — Глібом Дорошевичем, Іваном Ша-ле, Іваном Малащенком, громадським діячем часів УНР Павлом Манджулою та Яковом Шидловським. Усім їм інкримінували створення націоналістичної української контрреволюційної організації у Переяславі-Хмельницькому. «Особое Совещание» при Колегії ОҐПУ УССР 29 березня 1934 р. за ст. 54-11 УК УРСР засудило їх. У вироку, зокрема, було зазначено, що Сільвестр Степанович Барик «состоял членом Украинской военной организации.... подготавливал вооруженное восстание против советской власти». Все ж мого дідуся, гадаю, засудили «за українську мову». Коли скінчилася «політика українізації», йому наполегливо «радили» перейти на російську мову, а він продовжував скрізь спілкувалися рідною. Це й, на мою думку, стало причиною арешту.

Оця родинна трагедія, напевно, і стала першопричиною мого протесту. Все своє свідоме життя я прагнув сатисфакції. Це можна назвати і бажанням помсти. Ще у 1970-ті я був стихійним «антисовєтчиком» й антикомуністом. Поступово внутрішня мотивація відійшла на другий план. Головним стало добитися сатисфакції за кривди, завдані моєму народові.

Наприкінці 1980-х я познайомився з кількома активістами Українського культурологічного клубу — Сергієм Набокою, Леонідом Мілявським, Світланою Рябошапкою. Вже у лютому 1989 р. я створив осередок НРУ за перебудову в Залізничному районі — хоч з деякими програмними тезами цієї організації (зокрема з визнанням провідної ролі КПСС) категорично не погоджувався. Тоді майже всі розуміли, що то радше тактичний хід, аніж засаднича позиція Руху.

Невдовзі на Установчій конференції Залізничної районної організації Товариства української мови ім. Тараса Шевченка я познайомився з членом проводу УГС Михайлом Горинем, а тоді й з головою Київської організації Української Гельсінської спілки Олесем Шевченком. Врешті стежка привела мене на Олегівську вулицю, 10, де УГС проводила збори. Заяву до спілки написав у грудні 1989 р. під впливом Румунської революції. Рекомендацію мені дав Сергій Набока. А навесні 1990 р. УГС переросла в УРП, членом-засновником якої я став.

Я завжди був активним чоловіком. І тоді працював за кількох: редагував і видавав газети, організовував мітинги, маніфестації, пікетування, конференції, ініціював і писав проекти заяв від імені Проводу УРП (був секретарем з ідеологічних питань), а також дуже багато статей. Дехто з дисидентів почав обурюватися: «Коваль домінує на проводі!». Замість радіти почали тривожитися за свою долю лідерів…

Мені було тоді 30 років. До літа 1990 року я працював дільничним терапевтом у поліклініці на вул. Єреванській у Києві. Якось, перебираючи в регістратурі амбулаторні картки, знайшов картку Івана Світличного. Поет, як виявилося, жив на вулиці Уманській, яку обслуговувала наша поліклініка. Я вирішив взяти над ним опіку як лікар, хоч він мешкав не на моїй дільниці, а на сусідній. У квартирі Світличного, точніше на її порозі, я познайомився з Дмитром Стусом і Зеновієм Красівським.

Прізвище «Стус» тоді було на вустах, а от прізвище «Красівський» мені ні про що не промовляло. А чоловік цей світився приязню і добротою… Зустріч ця стала для мене дуже важливою. Саме Зеновій Красівський став для мене зразком шляхетного і непоступливого українця.

Пригадую, їхали ми машиною. Красівський за кермом, я — на передньому сидінні, Євген Пронюк — на задньому. Зав’язалася жвава політична дискусія. І хоча ми з Пронюком були членами однієї партії — Української республіканської, — все ж ніяк не могли дійти згоди — що б не обговорювали, все висловлювали діаметрально протилежні думки. А ось аргументи Красівського моє серце сприймало легко. Так само і пан Зенко погоджувався зі мною. Обернувшись до Пронюка, я сказав: Пане Євгене, таке враження, що я не з вами, а з паном Зеновієм в одній партії».

Що ж дивуватися, що я згодом став членом Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України», заснованого політв’язнями-бандерівцями, зокрема Красівським. З ним ми невдовзі заснували газету «Нескорена нація»… З ДСУ я був пов’язаний одинадцять років.

Ви стільки років були головою ДСУ, і раптом вирішили залишити політичну діяльність. Що спонукало до цього?

– По-перше, нашу партію за режиму Кучми «прикрили» — заборонили рішенням Верховного Суду. Ставлення Кучми до ДСУ зафіксовано на «плівках майора Мельниченка». Кучма охарактеризував нас як «кончених націоналістов». Якщо перекласти з блатної мови, то, на думку президента, члени ДСУ були непоступливими українськими патріотами. Тому проти нас багато років завзято боролася Служба безпеки України. Мій телефон впродовж багатьох років прослуховувався, пошта перлюструвалася, членів організацій намагалися завербувати, перешкоди чинилися повсюди і щодня. Знаємо ми і прізвище людини, яка організовувала цю ганебну роботу. До речі, він отримав за успіхи в боротьбі з ДСУ і «Тризубом» ім. Степана Бандери підвищення і зараз перебуває «на заслуженому відпочин­ку». Врешті у травні 2003 року нас закрили рішенням Верховного суду. Це було несправедливо. ДСУ була партією чесних людей, борців за українську Україну, а «українська» держава поставила нас поза законом. З другого боку, я нарешті отримав можливість віддатися дослідницькій роботі, чого прагнув усі ті роки.

Яка доля колишніх однопартійців?

— Більшість з них залишилися вірними ідеї нації. Заборона діяльності ДСУ не могла скасувати їхню любов до Батьківщини. Вони долучилися до праці інших патріотичних організацій: ВО «Свобода», «Тризубу» ім. Степана Бандери, УРП «Собор», напевно, УКП і, звісно, до Історичного клубу «Холодний Яр».

Недавно, ви відзначали десятиліття діяльності клубу. Що зроблено за цей час?

— Про нашу роботу можна багато говорити. Але я обмежуся: випущено у світ десятки книг, сотні радіопередач, оприлюднено тисячі невідомих документів нашої Визвольної боротьби, проведено з дві сотні вечорів пам’яті, меморіальних заходів, презентацій нових книг, знайдено і впорядковано десять могил учасників Визвольної війни та членів їхніх родин, замордованих окупантами… Про могили скажу ширше, бо хочу, щоб наша ініціатива була підтримана. Отже, ми, друзі з «Тризубу» та інші організації, а також рідні повстанців упорядкували могили головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака та холодноярців Прохора Івановича Деркача, Гаврилка-«Полтавця» і Петра Токовенка на кладовищі с. Мельники Чигиринського району Черкаської області; отамана Галаки (Івана Васильчикова) на кладовищі с. Пилипча Чернігівської області; Марка Шляхового, отамана 2-ї Київської повстанської селянської дивізії, на кладовищі с. Глеваха під Києвом; отамана Івана Черпака-Штурби та його товаришів в урочищі Пупків біля с. Глибоке Бориспільського району Київської області; кількох сотень мобілізованих до Армії УНР юнаків з Бердичівщини і Літинщини, безжально порубаних примаковцями 25 березня 1919 року у Літині Вінницької області; орловецьких дівчат Якилини Євменівни Пелюхно, Ярини Андріївни Плигач і Ольги Архипівни Осадчої, зарубаних будьонівцями на Недашківській греблі в лісі між Млієвом і Орловцем Городищенського району Черкаської області; Чорного Ворона (Миколи Шкляра) та козаків його відділу — від 200 до 300 чоловік — в урочищі Чорний Ворон під с. Розумівка Олександрівського р-ну Кіровоградської обл.; козаків отамана Орлика (Федора Артеменка) в лісі неподалік Клавдієвого Київської області; Євгенії та Миколки Бондаренків — дружини і півторарічного сина цибулівського отамана Миколи Кібця-Бондаренка, яких закатували більшовики восени 1920 року, — могилка їхня виросла біля кладовища вже неіснуючого села Чорноліска, де вони мешкали. Не забуваємо ми навідуватися і до могил січових стрільців під Мотовилівкою та на кладовищі села Дідівщина Фастівського району, які відновили члени Братства вояків ОУН-УПА та інші добродії. Ви знаєте, пане Олесю, які два слова найчастіше зустрічаються у творчості Тараса Шевченка?

Слава і могили…

— Ось про це і йдеться. Справою Історичного клубу «Холодний Яр» і стало донести до сучасного покоління українців, що вони є нащадками не рабів, а лицарів. Пригадуєте, Юрій Липа колись сказав: «Одне святе є в світі — кров людей хоробрих, Одні живуть могили — вірних Батьківщині»… Ця думка також лягла в основу нашого світобачення.

Ви колись розповідали мені про зустріч з дочкою Юрія Липи Мартою. Нагадайте, будь-ласка…

— Це було у Львові на початку 1990-х. Після мо­го виступу на конференції українських націоналістів Марта підійшла до мене і зізналася, що вже кілька років стежить за моєю публіцистикою. «Я погоджуюся з усім, що ви пишете, — сказала вона. — Але ж від такої правди опускаються руки». Мені дуже допомогла та коротка розмова. Я зрозумів, що українцям потрібна правда, яка мобілізує, а не деморалізує…

Скільки ви особисто написали і впорядкували книг?

— Перші мої книги вийшли у самвидаві. Наступні вже набули офіційного статусу, тобто вже мали ББК та ISBN. Всього понад 30 книг.

Я розумію, що кожна видана вами книжка є близькою й дорогою. Тим не менше, чи можете пригадати, яка або які найдорожчі. І якщо є такі, то чому?

 — Найтяжчим для мене було перевидання спогадів колишнього отамана Гальчевського. Вони зберігалися у формі рукопису. Потрібна була розшифровка, зокрема через нашарування діалектів, незрозумілих нинішньому читачеві термінів. Довелося перерити чимало слов-ників, навіть звертався до мешканців інших регіонів України, аби вони пояснили значення слів і словосполучень. Але я вірю, що затрачені зусилля не пропали даремно. А найпри-єм-нішою, такою, яка подарувала безліч позитивних емоцій, я назвав би працю над книжкою «Отамани Гайдамацького краю. Тридцять три біографії». Я духовно єднався з цими людьми. Знаєш, повертати народові із забуття імена героїв, це щось незвичайне. Я навіть не знаю, як назвати той душевний стан, який виник у мене в той період.

Колись у книзі «Філософія українства» ви писали, що українські історики «повинні бути адвокатами Вітчизни, її захисниками», погоджувалися з думкою Лева Біласа, що «пасивний об’єктивізм історика-спостерігача був би морально безвідповідальним».

— Я і тепер стою на цьому. А до безсторонніх і «неупереджених» істориків ставлюся критично. Для них трагедія українського народу є лише підставою для дисертації, здобуття наукового ступеня. І більше нічого. Їм рани нашого народу не болять. Не сприймаю байдужого переповідання кривавої історії нашої Батьківщини. До того ж науковці часто використовують евфемізми, «науково» приховуючи національне поневолення українського народу… Я трагедію свого народу пропускаю крізь власне серце. Для мене козаки і старшини Армії УНР, отамани — рідні люди. Взагалі, повертати народові із забуття імена захисників нашої Вітчизни — почесно. Важко визначити ду-хов-ний стан, що виникає під час написання книг про Визвольну війну нашого народу. Перемогам нашого козацтва радієш, а поразки болем відлунюють у серці. Для мене внутрішня проблема полягає у тому, що всі герої моїх книг закінчують життя трагічно: одні гинуть, інші емігрують, а треті, хоч як це прикро визнавати, стають зрадниками... Спокійно читати такі книги неможливо. І коли я бачу, що читач переживає і у нього так само стоять сльози в очах, я тихо радію, бо знаю, що це мій брат, або це моя сестра, що вони всім серцем сприймають трагедію нашого народу.

Що порадите на прощання читачам нашої газети?

— Пізнавайте глибоко історію рідного народу. Лише тоді зрозумієте, хто є нашим справжнім ворогом. Відтак набагато легше буде орієнтуватися в сучасній хитромудрій політиці і збагнути, хто брехун, хто повія, а до голосу кого варто дослухатися.

Дякую за розмову.

— І вам дякую.

Розмову вів
Олесь Вахній

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com