Президент посіває… орденами

Девальвація державних нагород є, можливо, не головною, але вельми промовистою ознакою незворотної кризи владного ре­жиму.

Ось кілька цікавих даних з дослідження сучасного російського історика Олега Смислова: найпо­чес­нішим орденом Російської імперії був Георгіївський хрест у двох версіях — офіцерський та солдатський. Так ось:

— За 18 років існування офіцерського Георгія орден Першого ступеня одержали всього 25 чоловік. Орден Другого ступеня за той самий час — 125 офіцерів. Кавалерами знаку Третього ступеня стали 645 кадрових військових. Найнижчу — Четверту — ступінь за ті ж півтора століття здобули три з половиною тисячі офіцерів.

— Повних кавалерів офіцерського Георгія було всього четверо — генерал-фельдмаршали Кутузов, Барклай-де-Толлі, Паскевич та Дібіч.

— Солдатський Георгій проіснував рівно 110 років — з 1807-го до 1917 року. З 1856-го мав, як і офіцерський, 4 ступені.

— До 1913 року золотого Першого ступеня сол­датського хреста одержали лише 1825 солдатів та унтер-офіцерів. Відзнаку Другого ступеня — 4 320, Третього ступеня — 23 605 і Четвертого — 205 336 відважних.

Вся історія Російської імперії — це, по суті, історія війн, під час яких російські бойові прапори майоріли від Єлисейських полів до сопок Маньчжурії і берегів Японського моря. Але, як бачите, влада не дуже розкидалася високими нагородами, навіть для людей справді героїчних.

Та ось 1914 року Росія встряла у Першу світову війну — і трон Романових захитався. Ось тоді замість термінового ремонту заходилися підпирати ніжки цього трону. Орденами.

— Хоч як дивно, але навіть за цієї ситуації особливо розкидатися офіцерським Георгієм не наважилися. За три роки війни жодного офіцерського Георгія Першого і Другого ступеня не було вручено. Тільки Третій і Четвер­тий. Та й то удостоєних було лише кілька вищих офіцерів: Денікін, Корнілов, Духонін, Калєдін.

— Що ж до солдатського Георгія, то тут ситуація була кардинально іншою. За три роки (1914 — 1917) роздано 30 тисяч хрестів Першого ступеня, а Четвертого — БІЛЬШЕ МІЛЬЙОНА. 1916 року на таку масову продукцію вже бракувало золота і срібла, тому вирішили надалі клепати «найвищу відзнаку» з латунних сплавів!

Тож не дивно, що 1917 року переважна більшість кавалерів солдатського Георгія з насолодою зривала не тільки царських орлів з погонів, а й девальвовані ордени з власних грудей.

А тепер кілька слів на цю саму тему з історії вже Червоної, юдо-більшовицької, імперії. У ній, як відомо, державною нагородою номер один вважався орден Леніна, заснований у квітні 1930 року. І ось промовиста динаміка зростання кількості «удостоєних»:

— До 1941 року вручено близько 6,5 тисячі орденів Леніна.

— З 1941-го до 1945 року — понад 41 000 нагороджених, що загалом природно — війна. З них 12 000 — Героїв Радянського Союзу, які, за статутом, обов’язково одержували цей орден.

— З 1945-го до 1981 року — кавалерами Ордена Леніна стали понад 400 000 чоловік! Порівняйте — 41 000 за війну і мало не півмільйона за часто-густо вельми сумнівні «трудові звершення». Напрошується висновок: знову виникла потреба ремонтувати «меблі».

— Що ж до статистики нагород за останні десять років радянського режиму, то згаданий нами сучасний історик Олег Смислов її не наводить, зазначивши лише, що процес девальвації державних нагород, який розпочався ще наприкінці 50-х років, набув обвального і незворотного характеру.

Слава Богу, в незалежній Україні ще живе достатня кількість мудрих людей, які добре пам’ятають ті гидотні радянські часи, коли навіть золота зірка Героя Радянського Союзу чи Героя соціалістичної праці перетворилася на обов’язкову декоративну прикрасу вищого ешелону партноменклатури. Можна було безпомилково вгадати ранг нагородженого: одна зірка — секретар обкому, дві зірки — перший секретар Республіканської парторганізації або ж член Політбюро ЦК КПРС, три і більше — Генсек.

У результаті повторилася історія 1917 року. Підпірки з орденів — річ ненадійна.

Маленьке зауваження на полях: 1994 року на чорному ринку за орден Бойового Червоного Прапора давали 10 доларів, Трудового Червоного Прапора — 7 доларів, Червоної Зірки — 4 долари.

А тепер від історичної фактології — до суворих реалій української сучасності.

Система державних нагород незалежної України складалася не просто, але принаймні за двох Леонідів — Кравчука і Кучми — престиж орденів був достатньо високим. Навіть той факт, що чи не першим повним кавалером ордена «За заслуги» всіх трьох ступенів став з п’яної руки Кучми ресторанний лабух Ян Табачник, розцінювався громадою радше як анекдот.

І все було б добре, любо, тихо… Аж тут до справи взявся Віктор Андрійович Ющенко.

У перші дні після інавгурації він пообіцяв нагороджувати справді гідних, навести лад у системі представлень. Довів! До ручки! Точніше — до ручки, на якій виразно читається: «Зляпано в СРСР».

Для початку з’ясувалося, що нашим державним нагородам з точки зору безсмертного пострадянського чиновника гріш ціна в базарний день. Легендарна баба Параска, героїня Майдану, відзначена орденом Княгині Ольги, мусила не раз і не два приїздити до Києва, оббивати тут високі пороги, аби одержати підтвердження свого права на «плюс 100 гривень» до її мінімальної пенсії. Гуляйте, бабцю, танцюйте і співайте — на 480 гривень на місяць! А якби ми жили не в бутафорській напівдержаві-напівколонії, а в справді незалежній, то ці чиновники, які стару жінку ганяли від порога до порога, мусили б їй ту пенсію в зубах принести до порога. І не 480 гривень.

Але славетна баба Параска свою нагороду, принаймні, чесно здобула. А ось стосовно інших «героїв Майдану», які цьому ж Майдану швиденько ножа в спину встромили, то тут варто звернутися до конкретики.

Ми уважно погортали сторінки президентського сайту (president.org.ua) і в рубриці «Офіційні пові­домлення» уважно відстежили укази про нагородження всього за три неповних місяці — листопад та грудень 2006-го і перші тижні січня 2007 року. Цікава картина! Леонід Ілліч, це який Брежнєв, спить спокійно: його справа в надійних руках.

Перше, що впадає у вічі — це повернення до практики масових нагороджень. І то не лише до «табельних» днів, а й до так званих «професійних свят», яких у нашому календарі вже більше, ніж вихідних днів. Принцип — стовідсотково більшовицький. Великому начальникові й орден найбільший, а хто копає, вигрібає і тягає, хто сіє, косить і знову-таки тягає на власному горбу, — обійдеться медалькою.

Спостереження друге — знову діє система під назвою «паровозик». Це коли до людей, справді гідних нагороди чи звання, підпрягають номенклатурників, яким насправді місце не серед відзначених, а серед засуджених. Свіженький приклад: перелік лауреатів Державної премії України в галузі науки і техніки. Авторський колектив підручників з Кримінального права. Одним з перших фігурує проректор Харківської юридичної академії Володимир Сташис. Ми вже писали, що цей ділок від науки є автором єдиної власної монографії, написаної майже 50 років тому на тему боротьби зі спекуляцією в СРСР. Подальша діяльність — інтриги, підступ і вірне служіння всім вищим за нього — від товариша Щербицького до, знову ж таки, товариша Ніколаєнка. Ну, як не дати такому жванчику державну премію?

Тепер щодо орденів. Найвищим у нас, здається, є орден Ярослава Мудрого. Переглядаємо список найсвіжіших кавалерів. Леонід Кравчук. Це без коментарів. Юрій Луценко… колишній «польовий командир», остання кличка — «ментівський термінатор».

Два братики-Кіндратики, які ідею Майдану здали, продали і перезаклали — Роман Безсмертний з Петром Порошенком. Але, але, але… чомусь «лише» ордени «За заслуги». Обра-а-азили!

Ректор Національного авіаційного університету Віталій Бабак, найсвіжіший кавалер ордена «За заслуги». Невідомо, чи вписали до представлення такий зворушливий факт з його ректорського повсякдення: восени минулого року правоохоронні органи Ук­раїни накрили в тому університеті бордель — і то не якийсь там старорежимний, а інтернетний, який виходить на Сполучені Штати і ще деякі країни. Обслуга — студентки ВНЗ. Як ви розумієте — спортсменки, відмінниці, красуні… Оплата — ПОХВИЛИННА. Набагато більша, ніж у нещасного старенького професора, якому совість не дозволяє бра­ти хабарі з тих віртуальних бордельєрок.

Ще один — колишній громадянин України, нині громадянин Ізраїлю М.Фіш­бейн. Аби не втомлювати читачів переліком його заслуг, радимо зазирнути на сайт Vaadua.org. Саме там можна знайти повне зібрання його «високопатріотичних» думок про Україну, українців, нашу незалежність і наших справжніх героїв. Щоб не забути — власника сайту і керівника ВААДу Йосипа Зісельса наш президент-інтернаціоналіст теж нагородив орденом. Либонь, за невтомні заклики до нищівної боротьби з українським націоналізмом. Саме так реб Зісельс та інші професійні юдеї називають справжній український патріотизм, любов до своєї землі, свого народу, віри, історії, культури.

Маленький сеанс державного мазохізму — орден «За заслуги» московському телешоумену Олександру Маслякову. За які заслуги? Це колись радянський КВН наважувався на помірковану критику тодішнього ладу, а нинішня «фабрика кмітливих» — путінське знаряддя. Навіть олігофрен помітить: жодна команда не втрапить до попереднього відбіркового туру, якщо не вдасться до блюзнірського знущання «над хахламі».

Одне слово, проаналізувати нагородну державотворчість Віктора Ющенка навіть за короткий період — жодного інтернет-ресурсу забракне. Там ще писати і писати. І про те, що сьогодні без партквитка «регіоналів», як колись без членства в КПРС, в герої України не втрапиш, і про абсолютно сюрреалістичну, щоб не сказати параноїдальну, систему так званих «посмертних» відзначень, і ще багато про що…

Ми зачепили тільки одну проблему — спекуляція орденами, що призводить до їхньої девальвації. Але ж Віктор Андрійович продукує у великій кількості ще й роздачу державних премій та державних стипендій, надання почесних звань діячам різних галузей — від меліорації до журналістики. Він не шкодує військових звань, спеціальних звань і дипломатичних рангів. Який розмах блюзнірства! Яка зрада національних інтересів! Потягне на серію не те що коментарів, а монографій, за які, звичайно, від нинішнього гаранта нагороди не діждешся. Але істина дорожча.

А висновок — той, з якого ми почали наш коментар. Президент України з рекордною швидкістю втрачає підтримку, яку мав ще два роки тому. Але замість зміцнити своє становище з позиції української національної ідеї він підпирає ніжки свого крісла. Орденами. В неймовірній кількості. Себто — йде тим самим шляхом, що й останні Романови й останні ген­секи.

Як казав Ленін про правильність курсу, яким ідуть товариші? Він, до речі, був категоричним противником перетворення орденів на спосіб зміцнення влади. Але товариші його не послухали. І пішли… від царя до Генсека, від Генсека до все ще Президента.

За матеріалами інтернет-сайту
«Акценти»