Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Уроки Крутів

Нещодавно, скориставшись журналістським посвідченням, мав нагоду відвідати не розрекламовану, але щедро оплачену якимсь заокеанським фондом конференцію. Півтора десятка невідомих мені (а широкому загалові тим більше) політологів, вислухавши двадцятихвилинну доповідь посла США, заходилися переконувати один-одного в необхідності якомога швидшого вступу України до НАТО.

До сліз образливо за Батьківщину. Люди з науковими званнями, «не знайшовши себе» в нинішніх нерадісних реаліях, подалися на заробітки до тих, хто ще вчора відмовляв українців від кроків, спрямованих на вихід із СССР. (Згадати б хоча виступ попереднього президента США під час його відвідин на початку 90-х України.) Американські грантодавці, певно, залишилися задоволеними. Відзнятий ними матеріал з часом використають з метою пропаганди, й непосвячені в рецепти нинішньої політичної кухні, вочевидь, щиро увірують в те, що для інших є черговим, одним з багатьох, «проектом». Долі народів, країн, врешті-решт, конкретних людей, доповідачі (як і замовники того ганебного дійства) до уваги не брали. Ми всі занадто дрібні в цьому суєтному й грішному світі, аби з нами рахувалися. Один з доповідачів, цинічно посміхаючись у бік телекамери, заявив що одним з обов’язків НАТО, є «всебічне протистояння амбіціям держав, які не відбулися». Зупиніться на хвилинку і вдумайтеся: «держави, які не відбулися». Ось так — одні в щось щиро вірять, чогось прагнуть, за це жертвують життям, а інші, поділивши світ на «великій шахівниці», набралися нахабства вирішувати долі цілих народів.

Часи московсько-більшовицької окупації належать минулому, але п’ятнадцять років формальної незалежності, ні на крок не наблизили нас до незалежності реальної. Трагічна практика свідчить: за нас все вирішують без нашої участі. Звичайно, опоненти закинуть мені — мовля, міліція нині не б’є за синьо-жовтий або червоно-чорний прапор, ми маємо нагоду вільно збиратися й вшановувати гідних пошани. Воно то так, але придивіться уважніше до нинішніх реалій. Присутність на будь-якому патріотичному зібранні осіб з маленькими відеокамерами, з тупими виразами облич стало обов’язковим атрибутом. Чому і для чого вони так старанно фіксують присутніх і все, що відбувається? На проплачених масовках прогресивних соціалістів, лібералів, комуністів та гомосексуалістів ці люди не з’являються. Висновок один: влада, як і в часи комуністичного тоталітаризму, ненавидить непідконтрольних їй патріотів. Показова україномовність президента не є свідченням його щирої любові до батьківської землі. Те, що він віддав доньку до англомовної школи, — ще одне тому свідчення.    Мені не до вподоби нинішня вседозволеність й формальна зрійняйлівка. Погляньте в офі­ційний календар святкувань. Чи знайдете ви в тому календарі дати величі українського війська? А їх було чимало.

Сповнений брехні та лицемірів час укотре дає нам змогу пересвідчитися в існуванні злоякісної пухлини в нашому суспільстві, ім’я якої — професійні українці. Прикро і боляче, але група самозакоханих брехунів вкотре привласнює право речника народу. Народна мудрість вчить: вода камінь точить. Несанкціоновані владою молебні й урочисті ходи, марші, мітинги, встановлення меморіальних плит і дубових хрестів, врешті-решт, змусили її (нехай і задля самореклами) долучитися до участі в заходах. Впевнений, що не з власної волі нинішній президент торік узяв участь в урочистому відкритті пам’ятного знаку на місці бою.

Прослуховуючи та переглядаючи теле- та радіопередачі, помітив прикру закономірність: згадуючи про окупантів, тих, з ким юнаки стали до бою, послуговуються терміном «більшовики». Щось аморфне й безлике йшло в Україну вбивати й плюндрувати. Розумію, що масонські кола для комуністів відвели незавидну роль цапа-відбувайла. Але послуговуватися запропонованими, або й навіть безальтернативно нав’язаними, ними термінами рішуче відмовляюся. Ворог мав конкретне ім’я і належав до конкретного народу. Рядові виконавці — це тамбовські, пітерські й московські «мужики». Вина москвинів у тім, що, сповідуючи колективізм (спочатку «общіну», а потім — «колхоз»), вони слухняно побрели вслід, а потім і попереду гаркавих комісарів. Речі треба називати своїми іменами. 1918 року Україну було піддано чужоземній експансії. Нинішні негаразди — наслідок багатолітньої бездержавності українців, свідчення безпринципності нинішньої владної верхівки. Запобігання перед з автохтонами, урівняними в правах з нащадками окупантів, є актом цинічної зневаги перед пам’ятю полеглих.

Мінорним і водночас трагічно-показовим акордом цинічності нинішньої влади стала постанова Апеляційного суду Києва від 29 січня. На позов активіста УКП Володимира Богайчука про вимогу зобов’язати мера Києва послуговуватися державною мовою під час виконання ним посадових обов’язків суд відповів відмовою. Плюнули на конституційну вимогу Черновецький та суд.

Нині чимало легенд і навіть відвертих побрехеньок про події в січні 1918 року поблизу Крут. На щастя, оприлюднено спогади учасників, які дають змогу відтворити ті події хоча б в уяві. Але жертовність юнаків, їхня непримиренність до насилля, зобов’язують нас не замовчувати несправедливість. Ми не були недолугими варварами й безглуздими нігілістами. Руйнуючи сатанинську систему, втілювали в життя Божі Заповіді й національні цінності. Нам є що протиставити хамству. Ми здобули чимало, але попереду ще довгий шлях до вдосконалення. І чин полеглих під Крутами — чіткий для нас дороговказ.

Олесь Вахній
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com