Видиво дивне нової пори

З підготовки до Нового року починається низка чарівних зимових свят, ко-ли можна відпустити туго нап’яту струну повсякденних клопотів. У святки — від Різдва до Водохрещів — належить ходити в гості або ж приймати гостей, веселитися, насолоджуватися любов’ю до всього сущого і, звісно, робити одне одному дарунки. У святки щасливий дитячий сміх лине над цілою планетою, стаючи камертоном, на який налаштовуються дорослі.

А так було не завжди. У старовинних похованнях марно шукати іграшки: до дітей колись ставилися як до дорослих, сприймаючи дитячу наївність та безпорадність як хворобу росту, яку лікує час. Дитині належало щонайшвидше наздогнати дорослого, дорослий же про своє дитинство забував.

Усе змінилося після того, як, згідно з переказами, зимової ночі якийсь внутрішній поштовх вивів з теплих осель трьох людей з різних кінців земної кулі. Перед ними розливала своє світло раніше небачена зірка. Вона рухалася небом, немовби кличучи за собою. І троє мудреців, які звикли у високості шукати озна-ки прийдешнього, поклали до своїх дорожніх торбинок золоту пластинку — символ земної влади, ладан — символ влади небесної й мирру — пахощі, без яких не обходилося погребіння.

Наймолодшого з тих людей звали Каспар, він був семітом. Середу-льшого — Валтасар, його чорна шкіра вилискувала під світлом, що лилося згори. А сині очі й напівсиве біляве волосся Мельхіора свідчили, що він походить з таємничої Скіфії.

Ми не знаємо, як вони знайшли одне одного, але це сталося. Ми не знаємо, як вони здолали шлях до Віфлієма, але вони таки поклали свої дари до ніг немовля-ти, якого народила Діва. І перед ними, як писав великий поет XX століття Борис Пастернак:

...Видивом дивним нової пори
Постало все те, що пізніше настало:
Всі думи, всі мрії, все світло згори,
Прийдешнє усіх галерей і музеїв,
Діла характерників, пустощі феї,
Ялинки різдвяні і сни дітвори,
Свічок новорічних пригашений трепет,
Вся розкіш барвиста, весь блиск сухозлітки.
...Все зліше і зліше дув вітер із степу...

Світ переінакшився не одразу, але саме Каспар, Валтасар і Мельхіор закла-ли звичай під час святок ототожнювати кожну дитину з маленьким Ісусом Хри-стом, образ якого оживає і в душах дорослих.

Тепер, коли над світом висить примара зіткнення цивілізацій, постає болю-че питання: люди, що нам ділити? Колір шкіри, риси обличчя, звичаї, вподо-бання — це тільки одежа наших душ... Хіба Ісус Христос не випив во-ди з рук самаритянки? Хіба не Магомет учив мати за брата того, хто назве себе християнином?

Приблизно дві тисячі років тому троє різномовних, різновікових, різношкірих людей об’єдналися задля вищої місії — щоб світ став кращим. І вони досягли свого, ступивши туди, чому немає ані кінця, ані початку. В безсмертя.