Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Степан Бандера: міф і реальність

Уперше в житті червоно-чорний прапор бандерівської ОУН мені довелося побачити в Києві під час перепоховання Василя Стуса та його побратимів. Ще за УРСР. Сльотавим і хмарним днем грізні барви цього прапору нагадували про щось величне і грізне. Невеличкий гурт молодих патріотів підняв понад юрмою той прапор з неквапливою шляхетною приреченістю. Був, звичайно, і певний переляк тих, кого тепер називають націонал-лібералами. Вони вимагали негайно прибрати «екстремістський» стяг. Був і своєрідний психологічний ступор серед міліціонерів та чекістів у цивільному. На відміну від націонал-лібералів ці люди просто не очікували такої блискавичної реінкарнації ворога. Ворога, якого, здавалося, перемогли раз і назавжди.

Після 1991 року, коли жовто-блакитний прапор нахабно «приватизувала» новітня буржуазна республіка і коли почав формуватися новий дискурс українського спротиву, червоно-чорний прапор перетворився на прапор українських «нових правих». Наразі не час просторікувати про сумний фатум українських консервативних революціонерів. Лише зазначимо, що для них, як і для членів бандерівської ОУН — справжньої бандерівської ОУН, а не її численних імітацій — притаманним є своєрідний культ смерті. Нині так мало в Україні людей, здатних на такий чин.

Згадуючи про червоно-чорний прапор, не можна обминути і самої бандерівської ОУН, і, звичайно ж, особи самого провідника цієї організації. Кров та грунт, хрест і меч — сакральні символи українського спротиву не можна осягти без спомину про тих, хто віддав власне життя за Україну. Також ми не зможемо не згадати і дуже цікавої тенденції «таврування» нашими ворогами геть усіх українських революціонерів прі-звищем того чи іншого керманича повстанського руху. За Речі Посполитої усіх нелояльних українців називали «наливайками» через Северина Наливайка та його шляхетсько-лицарську революцію, в Московії нас називали «мазепинцями», в радянський час українські революціонери були «петлюрівцями». Але від 1940 років «петлюрівців» заступлять «бандерівці» або ж просто «бандери». Так називали і називають зараз усіх, хто любить Україну. Навіть тих травоїдних псевдопатріотів, які вважають, що Україна — це типова та геть не амбітна східноєвропейська дрібнота, ототожнюють з тими, хто гинув на Західній Україні під час війни проти Антихриста.

 Відстань між двома світовими війнами позначилася загальноєвропей-ською активізацією того руху, який ми називатимемо консервативно-революційним. Звичайно ж, цей процес не обминув і України. Її роздерли на чотири окупаційні зони, найбільшою з яких була УРСР. Процес спротиву чужин-ським адміністраціям — процес дуже часто стихійний, власне селянський — чудово поєднувався з місцевими аналогами «Фаланги» та «Залізної гвар-дії». На південних, центральних та східних землях, які опинилися під червоними, активно діяло петлюрівське та гетьманське підпілля, і хоча сучасне панство не дуже полюбляє про це писати, але вогонь повстанської боротьби тривав у підсовітській Україні ледь не до Голодомору 1933 року. На заході, де наші землі подерибанили румуни, поляки та чехи, діяла Організація Українських Націоналістів, яка щонайповніше відповідала класичному консервативно-революційному архетипу. Таким організаціям були притаманні сувора ієрархічність структури, культ смерті та позірне ігнорування реальності. Українські націоналісти не хотіли сприймати реальний світ, у якому не було місця для України. Тому не дивно, що на певному етапі їхніми спільниками стали німецькі націонал-соціалісти, яких так само не влаштовував міжвоєнний європейський світ, хоча і з інших причин. Наші вороги в сучасній Україні звинувачують ОУН, зокрема Степана Бандеру, за співпрацю з третім рейхом. Ми не говоритимемо про певні позитивні сторони німецького консервативно-революційного проекту, не згадуватимемо про те, що й СРСР між 1939 та 1941 роками фактично перебував у союзницьких відносинах з режимом Гітлера, — лише нагадаємо, що на тлі того жахливого розгрому, який у той час переживала Центральна та Східна Україна, особливо перебирати союзниками не доводилося.

Степан Бандера очолив революційну фракцію ОУН після вбивства легендарного революційного коменданта Євгена Коновальця. Саме тоді в орга-нізації відбувся розкол. Бандера став на чолі тих, кого на відміну від мельниківців не можна було зарахувати до політичних прагматиків. Йтиметься радше про революціонерів — шибайголів, які прагли всього і негайно. Для спільників Степана Бандери, як і для петлюрівців, незалежна Україна була трохи більше, аніж просто державне утворення. Йшлося про відновлення Раю на Землі. Українського Раю на Українській Землі. Ще Тарас Шевченко створив прегарний поетичний міф про «Втрачений Рай», про чарівну козацьку Україну, зникнення якої означало загальносвітову катастрофу. Припинити загибель Божого світу і відновити лад на противагу хаосу — такою була головна мета українських консервативних революціонерів, які пійшли за Бандерою та Шухевичем. Їх мало обходили і геополітика, і політичні інтриги на рівні німецької військової розвідки. 30 червня 1941 року було проголошено незалежну Українську державу у Львові, після чого були і полон в німецькому концтаборі, і не дуже успішні намагання порозумітися з американцями, які вже дивилися на червоно-чорну партизанську війну пізніх 1940 років єврейськими очима. Був гіркий хліб еміграції і врешті-решт була смерть від руки зрадника. Можливо, для певних істориків цікавим буде той факт, що вбивство Степана Бандери сталося вже за часів Хрущова, коли в Україні ось-ось мала розпочатися сльотава політична відлига, а збройний спротив у західних областях було остаточно зламано. Проте керівництво СРСР вбачало у Бандері неабияку загрозу для власного існування. І не безпідставно — вбивство провідника революційної фракції ОУН стало початком «чорної легенди» українського спротиву. Саме політичний рух, нею обумовлений, спричинився до повного розпаду СРСР. У 1960-ті та 1980-ті роки, коли відлиги змінювалися морозами, а політичні концтабори попри ці зміни кремлівського клімату все одно були заповнені українцями, ім’я Степана Бандери вимовляли пошепки, з потаємною надією — до того ж не лише західніше Збруча. Радянські кіностудії штампували антибандерівські фільми, але вони, хоч як дивно, працювали на «чорну легенду». Воююча червоно-чорна Україна поставала ворожою реальністю, але ту ворожу реальність було сповнено залізним лицарським духом, тим крижаним гіперборейським світлом, якого так бракувало в міщанській санаторній зоні пізнього СРСР. Уже наприкінці 1980-х з’являтимуться червоно-чорні прапори на львівських та київських вулицях. «Чорну легенду» таким чином буде остаточно довершено. Вона підніметься на вищий щабель — на щабель консервативно-революційного міфу.

Звичайно ж, окрім головного персонажа міфу, окрім українського Зігфріда, був і справжній Степан Бандера, син греко-католицького священика із селища Старий Угринів. Дивлячись на світлину цієї людини, ми не бачимо тих залізних рис воїна світла, які є, скажімо у Коновальця або Шухевича. Лишилося не дуже багато спогадів про нього, але сучасники згадують розсудливу та спокійну людину. Така досить-таки флегматична людина могла б мирно і тихо робити кар’єру агронома у другій Речі Посполитій, але для цього треба було б відмовитися від свого українського роду. Така відмова була гіршою за смерть. До того ж землею вже ходив Антихрист. Та божевільна майстерня нечистого, той чорний Ізенгард, у якому доводиться нам жити, тоді ще тільки-тільки жахливо і невблаганно проступав крізь імлу, хоча його вже тоді піддавали прокльонам і Дмитро Донцов, і Юліус Евола. Патріархальний, звичаєвий уклад Старого Гриніва, мабуть, вже тоді неабияк відрізнявся від буржуазного і розбещеного львів-ського життя — інакше не було б стільки подиву та огиди в очах молодого студента Львівської полі-техніки, не було б стільки впертого бажання кропити увесь світ свяченою водою.

Здавалося, 1991 року настав кінець історії, «чорну легенду» можна здати до історичного архіву. У серпні 1991 року Київ захлинався від хмільного угару перемоги, вже забувалося, що безкровних перемог історія не знає і не шанує. Представник окупаційної адміністрації став першим президентом, хоча за націонал-революційною логікою на нього чекала, щонайменше, гільйотина на Софійській площі. Переляк перших років незалежності швидко минувся. Еліта Другої української республіки та кримінальна буржуазія дуже швидко пристосувалися до збочених правил суспільної гри в Третій українській республіці. Замість націонал-соціалістичного царства пресвітера Іоанна ми отримали задушливо герметичний світ. Критика новопосталого державного утворення та спроба спротиву або не сприймалися, або придушувалися. Нас просили не розхитувати човен, хоча то була невільницька галера. Ядерне роззброєння, неоліберальна економіка, непритаманний українцям споживацький спосіб існування, часткова окупація українського Півдня російськими військами, тріумф дегенеративного мистецтва та новітня хвиля репресій проти українських патріотів — такими були перші п’ятнадцять років існування начебто незалежної держави. Український консервативно-революційний рух піддали ревізії. Комусь дуже хотілося, щоб ми плутали ОУН не тільки з Гельсінською групою, а й з «Міжнародною амністією». Але наші небіжчики не могли не прийти нам на поміч. Наприкінці 1990-х, коли чаша наповнилася вщерть, майже розчавлена українська сила почала відчайдушну і самовбивчу підготовку нової революції. Під час нетривалої смути 2001-го та 2002-го, під час помаранчевої спроби змінити державний устрій червоно-чорні прапори революційної ОУН і портрети її керманича стали не менш звичайними речами, аніж важкі армійські черевики та пляшки з напалмом. Ми маємо потужного та злого ворога, якому допомагає антихрист. Ми спостерігаємо повзучий неохазарський наступ на все українське. Але не варто впадати у розпач. Наші мертві герої з нами. Серед них і Степан Бандера. Нехай знахабнілі зайди паплюжать святе ім’я Тараса Шевченка, нехай влаштовують дегенеративні шоу на річницю Голодомору або нищать пам’ятники солдатам та офіцерам УПА — розплата не забариться. Адже ми не самі у своїй боротьбі. З нами Степан Бандера.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com