Бузинові забарвлення літературних збочень

Ще з минулого століття розпочалася дискредитація кольорів. Так з 1917-го ідеологічно нейтральний червоний колір почав асоціюватися з відомою політичною силою, а потім вже й цілим режимом, що його намагалися поширити по всьому світу.

Занепад однією пошесті посприяв розвитку іншої. До цього (принай-мні на тих теренах, де політично домінував червоний) голубий та рожевий кольори з ідеологічно-мо-ральних міркувань сприймалися нейтрально. Допоки їх не дискредитували ті, кого з якогось дива вважають світовими «месіями» у сенсі свободи та демократії.

Віднедавна вітчизняні «месії» надумали й собі дискредитувати якийсь колір. Видається замало у них фантазії та можливостей, щоб дискредитувати якийсь колір у глобальному форматі. Не біда, можна дискредитувати певний відтінок кольорової гами в якійсь окремо взятій галузі. Скажімо, бузиновий — у літературі.

Здавалося, навіщо порпатися в історії нетямущому в ній писаці, якщо нині живуть і діють просто унікальні персонажі… Здавалося, пиши про них, оцінюй «звершення», досліджуй біографії. Останнє видається особливо цікавим. Тим більше, що в такому разі немає потреби залазити в хащі часто-густо неповних, випадково вцілілих історичних документів та літописів. Натомість можна підняти в історичному вимірі свіжі, аж гарячі, історійки, поговорити з реальними очевидцями, свідками, потерпілими…

Зрозуміло, таке завдання не для слабкодухих. Значно простіше й спокійніше за власну шкуру висловлювати претензії (густо пересипаючи їх примітивними образами та прокльонами) до гетьмана Мазепи, князя Володимира, Котигорошка, Баби Яги… Тобто до тих, хто не дасть по шиї і до суду не потягне.

Особисто знаю та чув про багатьох літераторів та істориків, у яких відрізняється від загальноприйнятого, скажімо, оцінка творчості Тараса Шевченка чи трактування історичної ролі Івана Мазепи або Володимира Великого. Проте ці «інакомислячі» спокійно без нарваного пафосу висловлюють свої думки, не корчать з себе якогось одіозно-невдоволеного цабе. У згаданому випадку підхід такий — їхні міркування та висловлювання, як-то кажуть, не для середніх мізків. Що ж до писанини бузинового вурдалаки, то тут все навпаки: взято ідеологічний напрямок на рівень нижче середнього.

У цьому передусім треба звинувачувати не так автора, як замовників цього літературно-історичного невігластва. Тут чітко простежується ідеологічна лінія (хоч і примітивна, але саме цим особливо згубна). Зводиться вона до того, аби переконати пересічний загал, що у всі часи нашу історію творили бандити, вбивці, аферисти, крадії, недоумки, збоченці… Тож нічого дивного та незвичного у тому, що вони її продовжують творити тепер — надалі силкуються переконувати ідеологи-замовники збоченого бузиномарення, сподіваючись на власне увіковічення в нашій історії. Проте загальновідомо, що історія спочатку повторюється як трагедія, а потім як фарс. А висловлюючись простіше, як казав Мурзік Васильович: «Вам так не буде!» («Казка про Ріпку» Леся Подерв’янського).

Дивна виходить ситуація. Свого часу Віктор Ющенко у формі соціальної реклами (грець з тим, що передвиборної) невтомно нам повторював, чиї ми нащадки, закликаючи нас про це повсякчас пам’ятати. Усе це добре, але цього замало. Необхідно доповнити наше законодавство, аби ця генетична народна пам’ять не обмежувалася пустопорожніми закликами передвиборного штибу. Тобто таким чином можна бу-ло б подавати за образу честі та гідності не тільки найближчих родичів, а всього свого роду, без обмежень. Підтвердив свою належність до роду Тараса Шевченка, Максима Залізняка, Богдана Хмельницького чи Володимира Великого — маєш право як нащадок захищати в суді від наклепів та образ з усіма наслідками, що з цього випливають для того, хто образив: адміністративними, фінансовими, кримінальними.

Словом, представникам нинішньої влади (можновладцями їх язик не повертається назвати) вже є керівництво до дії. Принаймні можуть вдатися до запровадження запропонованого вище нововведення як аргументу на торгах з політичними опонентами. Нехай розпочинають, потім знайдеться кому довести цю справу до завершення. Уявіть-но, як потішаться українці, коли «історичні діячі» отримають той чи інший термін з конфіскацією за недолугу писанину пригодованої ними літературної недоречності.