«Він думав лише про Іспанію та її інтереси»

Франсиско Франко Баамонде, чи не найбільш ліберальний диктатор буремного ХХ сторіччя, народився в місті Ель-Ферроль 4 грудня 1892 року, як стверджують, у єврейській родині, на Святої Варвари, покровительки артилерії. Пізніше біографи надавили цьому факту великого значення. Його діди і прадіди по батьківській лінії були або моряками, або службовцями портової адміністрації. А його батько, Ніколас Франко, був скарбником у порту.

Франсиско хотів стати моряком, але за сімейною традицією в морське училище вступив його старший брат Ніколас. А Франсиско, або Пако, як його звали у сім’ї, послали до піхотного училища в Толедо. Найнижчий (155 см) і наймолодший з кадетів, він не дуже то встигав у військових науках: Франко був 251 з 312 учнів.

Коли почалася війна в Іспанському Марокко, честолюбний лейтенант Фра-нко вступає в 1912 році до колоніального війська. У червні 1916 року в бою при Біутці він зазнав тяжкого поранення, а в лютому 1917 року йому вже надали майорське звання — він став наймолодшим майором в іспанській армії.

13 вересня 1923 року генерал Примо де Рівера зі згоди короля здійснив державний переворот: кортеси (парламент), на виборах до якого навесні того ж року перемогу здобули ліберально-реформістські угруповання, були розпущені, введений військовий стан, заборонена діяльність будь-яких політичних партій і будь-який вияв громадської непокори.

Новий диктатор був прихильний до Франко: задовго до вислуги потрібного строку у віці 33 років Франсиско стає бригадним генералом. Проте серед офіцерів Франко не мав авторитету. У 1927 році Примо де Рівера назначив Франко начальником щойно створеної Вищої військової академії генерального штабу в Сарагосі. На цій посаді він і зустрів падіння диктатури у 1931 році.

15 жовтня 1931 року уряд очолив республіканець Мануель Асанья. 9 грудня була затверджена конституція, яка оголошувала Іспанію «демократичною республікою трудящих всіх класів, які підкорялися режиму свободи й справедливості». Асанья, проводячи військову реформу, яка різко скоротила офіцерський корпус, віддав наказ про закриття Вищої військової академії і Франко дістав нове призначення — прийняти командування 5-ю піхотною бригадою в Ла-Коруньї. Ці особисті обставини і вплинули на вибір Франко — яку сторону прийняти у майбутньому протистоянні.

У лютому 1934 року мати Франко вирішила зробити паломництво до Риму. Він супроводжував її до Мадрида. Далі їхати не довелося — Пілар Франко померла, її син затримався у Мадриді. Там йому вдалося справити добре враження на військового міністра радикала Д.Ідальго. Пізніше Ідальго написав: «Франко був відданий до кінця своїй професії і був достатньо обдарований всіма чеснотами професійного військового; він багато працював, ясність його розуму, розуміння і загальна освіченість — все було поставлене служінню армії...» Результат — підвищення у званні: у березні 1934 року Франко став наймолодшим дивізійним генералом — йому тоді виповнився 41 рік. Невдовзі для нього знайшлася і справа.

Вночі 5 жовтня 1934 року на знак протесту проти входження трьох членів СЕДА, відвертих реакціонерів, до складу уряду почався загальний політичний страйк в Астурії, районі шахт з добування металу. Невдовзі страйк переріс у збройне повстання.

Франко виправдав надії міністра: обидва порти Астурії — Хіхон та Авілес стали місцем висадки каральних військ. Астурія була залита кров’ю. Декілька місяців потому Франко дістав нове призначення — начальник генерального штабу. Але і це була далеко не вершина його кар’єри...

Країна потроху оклигувала після шоку від придушення Астурійського повстання. Дедалі голосніше звучали вимоги розпустити кортеси і призначити нові вибори. Потужний народний рух примусив реакційний уряд піти у відставку. На початку січня 1936 року президент розпустив кортеси і призначив вибори на 16 лютого 1936 року. На виборах Народний фронт здобув перемогу.

8 березня 1936 року в будинку біржового маклера Дельгадо зібралися головним чином колишні «африканці». Перед тим Франко, колишній командувач військово-повітряних сил генерал М.Годед і генерал Мола отримали наказ голови нового уряду, який прийшов до влади, покинути Мадрид. Нове призначення Франко, тепер уже колишнього начальника генерального штабу, — Канарські острови. Полковник Валера, який представляв генерала Х. Санхуро, що був у вигнанні, запропонував відразу робити переворот.

Повстання спалахнуло 17 березня після обіду в Марокко. 18 березня воно охопило гарнізони всієї країни. Повстання не лише переросло в громадянську війну, але в тривожній атмосфері передвоєнної Європи відбулася інтернаціоналізація конфлікту, причому зі згоди його учасників. Перший крок зробив республіканський уряд, який послав телеграму з проханням про допомогу прем’єр-міністрові Франції Л.Блюму. Інший, набагато результативніший крок, зробив Франко. Він прилетів в Марокко 19 липня. Але флот залишився вірним Республіці, а отже, повсталі частини не могли переправитися в Іспанію. Тоді Франко звернувся по допомогу до Гітлера.

На початку серпня африканська армія повстан-ців на німецьких літаках і під прикриттям німецьких кораблів була перекинута на Піренейський півострів, а 6 серпня південно-західна група повстанців під командуванням Франко почала марш на Мадрид. Одночасно північна група під командуванням Моли рушила на Касерес, де планувалося об’єднання обох армій. Почалася «велика війна».

Франко, який почувався хазяїном становища, вирішив, що настала його година. 12 вересня на засіданні «Хунти національної оборони», створеної в кінці липня групою повсталих генералів на чолі з Молою, він добився посади головнокомандувача, а потім і звання генералісимуса.

29 вересня, подолавши спротив Моли, Франко отримав мандат не лише на верховну військову владу, але й на громадянську: «Звання генералісимуса під час війни означає й функцію керівника уряду». Але й цього для Франко виявилося мало: 1 жовтня у своєму першому декреті Франко назвав себе «головою уряду».

До того часу на території Іспанії вже точилися кровопролитні бої. 3 вересня загони найближчого соратника Франко полковника Ягуе увійшли в Талаверу. 6 листопада Франко був уже під стінами Мадрида. Здавалося, що республіканці приречені, але Мадрид вистояв. Тоді Франко перейшов до маневреної війни, яка скінчилася навесні 1938 року проривом в напрямку Вінаресу. В Каталонській битві 1938—1939 років франкісти здобули перемогу

Військові перемоги сприяли закріпленню «націоналістичної Іспанії» на міжнародній арені. За свідченнями міністра закордонних справ в Бургосі, резиденції національного уряду Франко, протягом 1937—1938 рр., тобто ще до закінчення війни, воно було визнане де-юре дев’ятьма країнами, серед яких — Німеччина, Італія, Ватикан, Японія, Португалія, Угорщина. Тих, які визнали де-факто, було ще більше — 16. Європа смертельно боялася будь-яких проявів комунізму, чи принаймні чогось, що було на нього дуже схоже і тому була ладна визнати кого завгодно, аби лише не «червоних».

Посол Німеччини генерал Фаупель не приховував, що хотів би бачити націоналістичну Іспанію «політично уніфікованою». 11 квітня 1937 року Фаупель зустрівся з Франко, щоб обговорити кандидатури претендентів на посаду «національного вождя», якого мала обрати фаланга 18 квітня. У відповідь Франко заявив про намір злити фалангу (іспанський різновид фашизму, що отримав організаційне оформлення у 1933 році) з монархістськими групами й особисто очолити цю партію. У повстанській зоні армія була всесильна і Фаупель вимушено погодився, щоб «національним лідером» фаланги став Франко.

Але Франко не став маріонеткою Берліна та Рима. Це стало очевидно у 1940 році, коли Берлін розраховував на його допомогу. 23 жовтня 1940 року на станції Ендай на франко-іспанському кордоні відбулася перша і остання зустріч Франсиско Франко з Гітлером. Іспанський диктатор зумів ухилитися від наполегливих вимог Гітлера брати участь у війні. В Едгарі відбулася практично перша дипломатична поразка Гітлера, який до того тріумфально йшов від перемоги до перемоги, починаючи з Мюнхена.

Пізніше Черчілль зауважив: «Політика генерала Франко протягом усієї війни була виключно корисливою і холоднокровною. Він думав лише про Іспанію та іспанські інтереси. Він навіть не думав ні про яку вдячність Гітлеру та Муссоліні за їхню допомогу. Цей тиран з обмеженими поглядами думав лише про те, щоб не допустити участі свого народу у новій війні».

Колишній міністр часів монархії Габріель Маура, писав у 1944 році: «Хоча ми знаємо від самого каудильйо, що сучасний режим не є тоталітарним, щодо преси і пропаганди застосовуються саме такі методи, які характерні для тоталітарного режиму». Маура мав на увазі, що, як і раніше, іспанські газети не публікували не лише жодної критичної статті про Франко чи його діяльність, але навіть жодного рядка, який міг бути йому чимось неприємний. Як і колись, про Франко можна було писати лише позитив. Сам диктатор з радістю приймав непомірні похвали, але не відомо жодного випадку, коли він хоч раз спробував угамувати хор, який його прославляв.

Перемога держав антигітлерівської коаліції над німецьким фашизмом принесла Мадриду нові тривоги. Але Франко не втрачав віри у можливість участі Іспанії в новоутворюваній світовій спільноті.

Виступаючи навесні 1945 року перед національною радою фаланги, Франко заявив, що в іспанців немає іншої альтернативи, крім вибору між режимом, який він назвав мирною революцією, і комунізмом. Політична система західних держав-переможниць, на думку каудильйо, також не годилася для Іспанії, бо іспанська історія свідчить, що будь-яка спроба імпорту зовнішньої доктрини приречена на невдачу, через свою невідповідність національному характеру і традиціям.

Проте все було намарне: міжнародна спільнота відмовлялася прийняти у свої лави Франко, а отже, і Іспанію.

Коли 9 лютого 1946 року Генеральна Асамблея ООН оголосила «моральний бойкот» Іспанії, Франко з балкона муніципалітету в Сеговії кинув у натовп слова: «Якщо нашу добру волю не зрозуміли і ми не можемо жити, дивлячись на зовнішній світ, ми будемо жити, дивлячись в середину».

Франко не похитнули ні закриті урядом Франції 1 березня 1946 року кордони, ні декларація урядів Великобританії, Франції та США, в якій говорилося: «Відставка Франко має відбутися мирним шляхом, фаланга повинна бути розпущена і створений тимчасовий уряд, при якому іспанський народ зміг би вільно вирішувати, який вид правління він хоче бачити та обрати своїх лі-дерів».

9 грудня 1946 року, коли в ООН почалося обговорення проекту резолюції, що рекомендувала країнам-членам ООН ві-дізвати послів з Мадрида і надалі не приймати Іспанію ні в ООН, ні у спеціалізовані заклади ООН, поки існує режим, Франко з балкона королівського палацу, звертаючись до тих, хто зібрався на площі Орієнте, засудив сам факт обговорення резолюції як втручання у внутрішні справи інших націй. І він знаходив підтримку: над натовпом вивищувалися плакати: «Багатий чи бідний, не забувай, що ти іспанець».

Економічна блокада країни важким тягарем лягла на плечі іспанців. Виступаючи, Франко часто говорив уже не про імперію та велич, як звичайно, а про голод і бідність: зрос-тання соціальної напруженості міг вилитися в загрозу режиму, і це було ще одним мотивом до того, щоб форсувати зусилля щодо виходу Іспанії з ізоляції. Але через Європу вихід був усе одно закритий. Залишалися США.

Бажання встановити «прямі відносини» увінчалися підписанням 26 вересня 1953 року іспано-американської угоди про оборону, економічну допомогу і забезпечення взаємної безпеки. Але вершиною своєї дипломатії Франко вважав візит в Іспанію Д. Ейзенхауера 21 грудня 1959 року. «Я дуже радий тому прийому, який зробив йому народ Мадрида, — сказав Франко. — Це був справжній національний плебісцит і референдум з питань моєї зовнішньої політики».

На той час режим набув майже респектабельного вигляду: після того, як на референдумі 6 липня 1947 року з 17178000 його учасників 14145000 висловилися за монархію, Іспанія стала королівством. 15 грудня 1955 року Іспанія була прийнята в члени ООН. І те й те далося Франко нелегко: ООН тричі відмовлялася визнати Іспанію своїм повноправним членом.

Другим опорним каменем того влаштування, яке Франко бажав залишити Іспанії, була модернізація економіки. Ішлося про «концепцію економічного націоналізму», основи автаркії, зумовленої і зовнішніми обставинами, і перемогою у віковій суперечці «іспаністів» над «європеїстами». 8 листопада 1956 року Франко сказав: «Наші закони застаріли, оскільки багато з них були прийняті в епоху європейської війни, коли ще були живі Гітлер і Муссоліні; потрібно їх модернізувати, зробити гнучкішими».

Він знав, що велика іспанська буржуазія ладна піти на обмеження гарантованих інвестицій та інших форм підтримки з боку держави, на ширшу присутність іноземного капіталу заради відновлення економічних та полі-тичних зв’язків із Заходом.

Найрішучіший крок до модернізації було зроблено у липні 1959 року, коли був підписаний «План економічної стабілізації». Модернізацію, на думку авторів, можна було здійснити через приватизацію великої власності.

Не все, передбачене в планах розвитку, було виконане. Але й те, що вдалося реалізувати, різко змінило обличчя країни: на початку сімдесятих років Іспанія посіла п’яте місце в Західній Європі за обсягом промислового виробництва. Здебільшого ці плани фінансувалися за рахунок прибутків від туризму, які виросли з 385 мільйонів доларів у 1961 році до 2,5 мільярда доларів у 1972 році.

На початку сімдесятих років на зміну ультранаціо-налістичним поглядам, що підігрівалися свого часу самим Франко, прийшли заклики ширше від-крити двері у зовнішній світ. Проте офіційне прохання прийняти Іспанію в ЄЕС, подане у лютому 1971 року, було відхилене.

20 листопада 1975 року Франко помер. У заповіті, що був оголошений по радіо наступного дня після його смерті, було сказано: нехай пробачать мене всі, як і я сам від усього серця пробачаю всіх, хто називав себе моїми ворогами, хоча я ворогів у них не вбачав.

Олексій Жупанський