Три п’ятирічки втрачених можливостей

14 грудня — п’ятнадцять років з дня проголошення незалежності українського футболу. Дата, яку вболівальницький загал згадує після нагадування преси чи офіційних осіб. Тоді, у середині 90-х, нині покійний перший президент Федерації футболу України Віктор Банников дорікав журналістам, що вони жодним словом не упом’янули про чергову річницю футбольної незалежності.

Зрозуміло, журналістам, як і вболівальникам, більше пам’ятні події на кшталт першого незалежного чемпіонату чи прем’єрного матчу національної збірної України. Через що мало хто згадує зібрання функціонерів, на якому було вирішено питання відокремлення українського футболу від тодішнього союзного. Ця дата футбольної незалежності стала щось на зразок дня референдуму 1 грудня 1991 року, який не так проголосив, як підтвердив волю українського народу до незалежності, днем відзначення якої, як відомо, є 24 серпня. Схожа ситуація і в футболі. І все ж ця дата для футболу важлива. Щонайменше, інформаційний привід для роздумів, можливість озирнутися назад, проаналізувати здобуте і втрачене за 15 років.

Словом, втрачати можливості почали ще задовго до згаданого проголошення футбольної самостійності. Саме тоді, на початку 90-х, відбувався активний розпад Радянського Союзу. Спочатку танки на вулицях Вільнюса, столиці Литви, яка першою проголосила про вихід з Союзу. Потім — Грузія, і далі пішло-поїхало… Зокрема й у футболі. Чемпіонат Радянського Союзу 1990 року, який відбувся за схемою «весна-осінь» (як тепер у Росії) розпочинало 16, а догравало 13 команд.

1990 року київське «Динамо» здобуло свої тринадцяту золоту нагороду. То був найвдаліший момент на цій мажорній ноті завершити присутність українського футболу в скла-ді загальносоюзного. Ад-же вже давно лунали думки та заклики до відокремлення українського футболу. Унікальна можливість розпочати свій чемпіонат з’явилася ще влітку 1990-го, цим самим запровадивши не тільки незалежний чемпіонат, а й відразу ігровий цикл «осінь-весна». А ще сформувати національну збірну (на той час це означало б «перепрофілювання» київського «Динамо», переодягненого у форму збірної СРСР) й заявити її для виступів у відбірковому турнірі чемпіонату Європи-1992. До такого кроку вдалися Литва та Грузія — держави значно менші за футбольним потенціалом від України.

На жаль, нам футбольної незалежності ще довелося чекати фактично два роки. Цей час став періодом втрачених можливостей. Тоді з Москви переконували й просили дограти спочатку один, потім інший союзний чемпіонат. Уявіть собі — українські команди («Динамо», «Дніпро», «Шахтар», «Чорноморець», «Металіст» та запорізький «Металург», який здобув право виступати в елітному дивізіоні з 1991 року) знімаються зі змагань, що тоді залишиться від чемпіонату?! То-дішнє номінально укра-їн-ське футбольно-партійне керівництво не наважилося на такий радикальний крок. Згаяло історичний момент, довірилося обіцянкам-цяцянкам тодішнього керівництва союзного футболу потурбуватися (замовити словечко) про Україну в ФІФА та УЄФА.

Як наслідок, втратили все, що можна втратити. Тобто всі активи українського футболу в складі союзного — свою ж футбольну незалежність розпочали з нуля. Найкращі грав-ці подалися на Захід або до Росії. Остання завдяки зволіканням та безпорадності чиновників тодішньої УРСР одноосібно успадкувала всі позиції та рейтинги колишнього Союзу.

Перший незалежний чемпіонат України вдалося провести тільки навесні 1992-го. Він був скороченим, зіграним в одне коло, аби надалі пристосуватися до європейської схеми «осінь-весна» і вже сезону 1992—1993 років провести повноцінний двоколовий турнір згідно із загальноприйнятими стандартами. Перший матч національна збірна України провела навесні 1992 року. Це був товариський поєдинок проти Угорщини, в якому наші програли 1:3. А перший офіційний поєдинок наша команда змогла провести тільки восени 1994 року, в рамках відбору до Євро-1996. До речі, його розпочали з поразки 0:2, завданоїзбірною Литви, яка на той час значно зміцніла й додала в грі за час своєї футбольної незалежності.

Натомість збірна Росії вже брала участь у чемпіонаті світу 1994-го, а перед цим під прапором СНД — у чемпіонаті Європи 1992-го. Таке нахабне привласнення всіх футбольних активів вже колишнього Союзу допомогло збірній Росії двічі пробитися до фінальних турнірів чемпіонатів Європи та світу. Натомість Україна тільки з шостої спроби 2006 року вперше потрапила на такий представницький форум.

Це вже пізніша історія втрачених можливостей українського футболу. Саме слабкий, точніше — зруйнований, його фундамент на початку 90-х тодішніми футбольними функціонерами призвів до того, що невдовзі владу спочатку в київському «Динамо», а потім і в усьому українському футболі захопили до цього нікому не відомі брати Суркіси. 1993 року Григорій Суркіс учинив переворот і став на чолі легендарного клубу. 1996-го він мітить в крісло президента Федерації футболу України (ФФУ), і тільки втручання тодішнього прем’єра Валерія Пустовойтенка зупинило йо-го у віце-президентах. Натомість Суркіс того ж року створив Професіональну футбольну лігу (ПФЛ), яка перебрала керівництво українським футболом.

Проте довгождані обіцяні успіхи на футбольних полях змушують чекати на себе все довше і довше. Брак належного результату примусив Суркіса запрошувати до співпраці тренерів, авторитет яких зміг протистояти його непомірним невмотивованим амбіціям. Тільки після цього наставало певне ігрове піднесення. Так було 1999 року, коли київське «Динамо» на чолі з Валерієм Лобановським дійшло до півфіналу Ліги чемпіонів. Потім, 2005-го, збірна України під керівництвом Олега Блохіна виграла відбірковий турнір до чемпіонату світу-2006. Два такі відносні успіхи за п’ятнадцятирічну історію незалежного футболу — це мізер для такої футбольної держави, як Україна. З її багатими футбольними традиціями та потенціалом.