ЧИ ВИННІ «ГОГОЛІВСЬКІ» ОДНОСТРОЇ?

«Усі ми — з гоголівської шинелі», — прорік знічев’я класик і... змушує й нині чухати вже не гусячим пером, а комп’ютерною мишкою потилицю, коли вмощуєшся спочатку на канапі, щоб почитати сучасних неокласиків чи так званих «хітових» письменників, відтак — прямуєш до столу, щоб викласти на дисплеї власні враження від побачених зна-йомих літер. І не лише від них, а й речень, абзаців і цілих сюжетів! Де межа й той тонкий пунктир на мапі літературного процесу, що відокремлює спадковість і слідування традиціям від елементарного плагіату? І де початки отого нахабства, з яким лізуть у перші ряди красного слівця саме ті, котрим, як на мене, треба бути трохи скромнішим і не надто виокремлюватися в середовищі й так останнім часом скомпрометованої письменницької маси? Але почну з сусідів, щоб довести, що пуповину ми досі не розірвали й мало чим відрізняємося від тамтешньої азіатчини.

Донедавна на просторах Євразії популярним був ансамбль «Білий орел» з Бутусовим, Людвинським, Жечковим та іншими у складі, коронним номером усіх виступів якого був хіт «Как упоительны в России вечера...» Зали буквально вибухали, коли звучав уже той перший рядок із пісні. Зізнаюсь, і авторові цих рядків щось щемне підкочувалося до горла під час трансляцій виступу ро-сійського ансамблю... Допоки не взяв у руки томик славного полтавчанина Миколи Гоголя і не прочитав також перші рядки його знаменитої «Сорочинської ярмарки»: «Как упоителен, как розкошен летний день в Малороссии!» Лише заміна України на Росію, вечора — на день і категорії множини на — однину відрізнило рядки з твору генія від пісеньки спритних хлопців, зате забезпечило через генетику вже віднайденого образу колосальну популярність, а відтак — і чималенькі прибутки. Але що з них візьмеш? Адже відомо, як інший їхній класик тамтешні порядки охарактеризував, нагадавши, що «умом Россию не понять, ее аршином не измерить». Тож повернемося на власні терени, чи то пак — рідні Парнаси, де речі не менш цікаві...

Однак, відчуваю, мені наперед заперечать, мовляв, збіг віднайдених словотворів, образів відбувається іноді паралельно, або ж використовується в творах інших класиків для підсилення дієвості й впливу на читачів. Приміром, гуморески Остапа Вишні теж не виокремлюються оригінальністю, коли взяти його цитати про ярмарок і того ж Миколи Гоголя. Порівняймо гоголів-ське: «Галас, сварка, мукання, мекання, ревіння... Воли, мішки, сіно, цигани, горшки, баби, пряники, шапки, — все яскраве, строкате...». І в О.Вишні в «Ярмарку»: «...куди око дістає, дорогою вози потяглися... І кіньми, і коровами... І гарби, і вози, і козенята... З кучами, з сіном, з соломою. А на возах і кури, і вівця скручена, і теля мекає, підвестись намагаючись... А за возами і стригунці, і бузівки, і корівки з прив’язаними до хвоста телятками»... «Захряс майдан... гарбами, возами, бідами, кіньми, коровами, вівцями, волами, телятами, горшками, мисками, курми, вовною, лантухами..., яйцями, запасками, плахтами, пирогами, салом, м’ясом, ковбасою, ... свинями, крамарями, циганами, баришниками, людьми, дітьми і сліпцями». Запозичення? Чи все ж зробимо скидку на значимість постаті, що «паралельно» мислила на століття пізніше? Думаю, вчинимо інакше: пробачимо радянському класикові, бо, може, й не лише за подібні, а й за інші «грішки» таки відбехав десять літ у таборах за Уральським хребтом.

 Михайлові Булгакову пощастило більше: його лише трохи «замовчували» за Хрущова й Брежнєва, але ні за твори, ні за ненависть до незалежної УНР волею не поплатився. А закинути є і йому що. Ось хоча б політ на щітці для підлоги («оригінальний» поворот! — Ю.Б.) головної героїні роману «Майстер і Маргарита» на острів перед «Великим балом у Сатани». Чим, приміром, цей булгаковський прийом різниться від транспортування Хоми Брута місячної ночі з відьмою за спиною до «Вія» чи коваля Вакули з чортом — до Катерини Другої по черевички? Теж виріс із гоголівської шинелі? Чи «Фауста» Гете?.. Та нехай, ми ж домовилися — їхні вчинки не піддаються раціональному аналізові. Нам би зі своїми нащадками Миколи Васильовича розібратися...

Отож візьмемо бодай книжку «Рекреації» нині дуже пошанованого й модного писателя, а віднедавна й перекладача Ю.Андруховича. Матюки й їм подібні словесні перли не чіпаємо, навіть з огляду на те, що нині цей твір — обов’язковий для вивчення в Національному університеті імені творця української мови Тараса Григоровича Шевченка, деяких інших вищих навчальних закладах, де готують журналістів, учителів-мовників. Знаю це достеменно, бо рекомендацію почитати твір отримав саме від студентів Інституту журналістики КНУ. І ось що там надибав (цитую за виданням: Івано-Франківськ: «Лілея-НВ», 1997 ):

«З боку колишньої вулиці Сакраменток сунула грандіозна процесія перебиранців...

То були Ангели Божі, Цигани, Маври, Козаки, Ведмеді, Спудеї, Чорти, Відьми, Русалки, Пророки, Отці Василіани в чорному, Жиди, Пігмеї, Повії, Улани, Легіонери, Пастушки, Ягнята, ...Божевільні, Прокажені, ... Вбивці, Волоцюги, Кобзарі, Металісти, Самураї, Дармограї, Сердюки, Олійники, Мамелюки, Яничари, Манкурти, Ветерани, Афганці, Багатодітні Сім’ї, Сарацини, Євреї, Негри, Патриції в тогах, Хвойди, Писарі, Брехуни,... Дебіли, Козаки-Запорожці, Піхота, Музики, Магометани, Маланки, Маланці, ... Блудниці, Гуцули, Троянці, Сармати, Етруски, Гіппі, ... Гетьмани, Ченці,... Хапуги, Пияки, Лікарі, Ледарі, Араби, Кацапи, Опришки,... Шльондри, Козолупи,... Проститутки,...Лірники, Сирники, ...Шльохи, Профури,... Татари, Бубабісти...» А у О.Вишні читаємо: «Коні... Кобили... Стригуни... Пекло...». І, як належить, обов’язкові — «цигани»; лише крамарі й баришники сором’язливо змінюються на «жидів, євреїв». Або як у М. Гоголя: «Ей бы хотелось туда, где полотняными ятками нарядно развешаны красные ленты, серги, оловянные , медные кресты и дукаты... ее смешило до крайности, и как циган и мужик били один другого по рукам...; как пьяный жид давал бабе киселя; как поссорившиеся перекупки перекидывались бранью и раками; как москаль, поглаживая рукою свою козлиную бороду, другою...».

Та що там у Миколи Васильовича! Візьмемо бодай того ж М.Булгакова, якого ми щойно запідозрили й трохи скривдили, особливо ту його сцену, коли Маргарита разом з Коров’євим і Котом Бегемотом та іншими персонажами на сатанинському збіговиську приймає парад гостей, кожного з яких не лише представляють, а й поціновують за минуле: «... — Господин Жак с супругой... Убежденный фаль-ши-монетчик, государственный изменник, но очень недурной алхимик...

— Граф Роберт, — шепнул Маргарите Коровьев, — … был любовником королевы и отравил свою жену…

… — госпожа Тофана. Была чрезвычайно популярна среди молодых, прелестных неаполитанок, а также жительниц Палермо…, которым надоели их мужья».

Згадали? А тепер порівняйте з цитованими мною рядками з «Рекреацій»: «...на другому поверсі ...покоєм походжали бездоганно виховані чоловіки й жінки у вечірніх строях.

... — Професор гімназії Гараздецький...

... — Амальтея Гараздецька, — і показала дещо заячі передні зуби.

— Граф дель Кампо, авіатор.

... — Натан Гозендуфт, шкіри і кості, — назвався молодик і подав Юркові свою візитівку.

... — Тепер прошу звернути увагу на осіб, котрі саме розглядають акваріум ліворуч від нас... Той ставний пан з великим черевом є комендант цісарсько-королівської по-ліції фон Зайонц. Досить прикрий тип і великий шахрай, коли йдеться про карти. Пані, яка так віддано зазирає йому в очі і яку він час од часу десь там пощипує, ... теперішня йо-го коханка Леокадія Фогель... Під ручку її тримає пан адвокат Імре Фогель, її чоловік і великий блазень. ... Тамта вельми показна дівуля з гачкуватим носиком і розпусним язичком — моя гімназіяльна колежанка панна Божена Чортик, яку вже давно безвислідово зваблює мій татусь. А коло неї — постійний її кавалєр Бальдур де Гогенгоге, барон, стопроцентний ідіот...» І тому подібне, що не може не викликати асоціацій з булгаковських описів, хіба що мені можуть закинути, мовляв, Маргарита літала на щітці, Вакула — на чортові, а персонаж «Рекреацій» дістався «невимовно старого будинку» сучасним лімузином. Ну то й що? Треба ж якось «освіжити» канву, що вже кілька століть завдяки Гете, Гоголю, Булгакову та іншим просто набила оскому читачам багатьох поколінь і континентів. Чи, зрештою, й від себе щось додати...

Звичайно, за пряме запозичення, як у таких випадках кажуть, — «слово в слово», не схопиш. Більше того, навикнуті взагалі скажуть, що вся світова література останніх тисячоліть, особливо — белетристично-любовного напрямку, це — переспів Біблії, й нічого оригінального. Згоден. Але... Але ж не до такого ступеню, панове писателі, літератори й просто графомани! Тим паче, що й згаданий мною вище колорит це й спра-вді — квіточки, порівняно з тим, що діється в сучасному пісенно-естрадному світі.

 Ще не так давно особи-сто ставав на захист авторських прав прекрасного поета і прозаїка Віктора Баранова, в якого один пройдисвіт із Джанкоя в Криму прагнув привласнити право на знамениті вже слова пісні на музику Р.Кукурузи «Я запитую в себе, питаю у вас, у людей...». Тоді в газеті «Молодь України» нам вдалося викрити злодія й припечатати до ганебного стовпа. Але й понині права В.Баранова постійно порушуються, особливо на радіо й телебаченні під час трансляції пісні, коли називається лише автор музики, а творця блискучих рядків просто забувають згадати!

 І це не все. Як жорстоко свого часу розправився тоталітарний біль-шовицький режим з укра-їн-ським генієм Володимиром Івасюком, знищивши поета і композитора фі-зично й заборонивши виконувати його твори. Але своєрідна практика збиткування над пам’яттю творця «Червоної рути» й інших шедеврів не припиняється. 29.VІІ.2006 р. радіоканал «Культура» устами ведучої прорік на всю Неньку-Україну: «А тепер звучить пісня Тараса Чубая «Я піду в далекі гори»... І цим виконавцем блюзнірство не закінчилося: уже взагалі без будь-якої згадки про автора пісня зазвучала у виконанні гурту «Плач Єремії».

 І це не межа. Той же пройдисвіт із Джанкоя свого часу зробив спробу «прихватити» й пісню «Мій край» Миколи Мозгового, поки ми, газетярі, знову не втрутилися в справу й не посадили того типа на місце. Та хіба лише цим фактом обмежується проблема? Ще один такий «співавтор» мешкає в Ялті, якого навіть підтримав «співаючий» ректор, надрукувавши неправду у «власній» «Енциклопедії» сучасної естради. Але нагадаємо, що в нього був ще «крутіший» конкурент — екс-президент Азербайджану Гейдар Алієвич Алієв. Ма-ло не до власної кончини той цілковито був переконаний, що «Мій край» — народна пісня його рідної країни! І лише тактовне нагадування його міністра культури, народного артиста Азербайджану Полада Бюль-Бюль Огли, що автор шедевру — його український побратим Микола Мозговий, навернули колишнього генерала КДБ на шлях істини.

Але де нам набрати високопосадовців й просто нормальних редакторів видавництв, журналів, авторів концертних, радіо- та телепрограм, аби не спотворювали класику, аби не крали слова й не привласнювали музику або ж — аранжування, як це свого часу сталося у Мо-скві з нашою колишньою землячкою Тетяною Овсієнко? Чи історія з лауреатом уже багатьох міжнародних конкурсів Наталкою Валевською, пісню якої привласнила одна буковинка й чимало заробила на цьому, називаючи чужий твір своїм? І не отримала, як і більшість таких нечесних співвітчизників, ніякісінького покарання. Але ж в цивілізованих країнах не лише дослівний плагіат, й крадені сюжет і навіть канва чи просто авторська ідея (!) караються законом. Ці норми з 1972 року діють і в нас. Ними треба керуватися й не забувати, що рано чи пізно доведеться розплачуватися, як це свого часу сталося з нашим вітчизняним аудіо-піратством, через яке нас просто не впускали навіть до сіней цивілізованого співтовариства. Чи не потерпатимуть згодом, уклепавшись, і окремі вище означені особи, адже прагнуть перекладів на інші мови, гастролей закордонними теренами тощо? І чи допоможе таким писакам і співакам тоді дитяче белькотіння, на кшталт, що винні у всьому — гоголівські однострої?