Тривожний шабаш українофобів

Пишу цю статтю по свіжих слідах зловісної та лихої події, що сталася 17 листопада 2006 року в так званій Верховній Раді так званої Третьої української республіки.

Президентський законопроект щодо Голодомору 1933 року, всуціль політкоректний та відверто травоїдний, від якого за версту чути просвітянсько-рухівські плачі «професійних українців», пішов на дно. Жодного революційного імперативу не було в тому законопроекті, жодна оунівсько-гайдамацька фраза із потойбічної «воюючої» України на кшталт «не забудемо, не пробачимо» не пролунала в тому законопроекті. Проте і такої телячої політ­коректності вистачило б, аби розлютити до нестями тих, із-за спини яких визирає хитрий писок Антихриста.

Ще з радянських часів було прийнято говорити про владний трикутник на печерських пагорбах (ЦК КПУ/ Адміністрація Президента — Кабінет Міністрів України — Верховна Рада України) як про лихе місце, як про локацію темних потойбічних сил, яка затьмарює своїм пекельним повівом і німецький Брокер, і дракулівські пагорки угорсько-румунської Тран­сільванії і, звичайно ж, примушує збліднути автентичну та старосвітську Лису гору. У межах цього відь­мацько-офіційного трикутника перебувають ще й Національний банк з не менш Національною спіл­кою письменників України, і якщо пильніше придивитися до масонсько-чорнокнижних виправ головного сейфу країни, сумнівів у сатанинській природі згаданої місцевості не залишиться. Перехід від Другої до Третьої україн­ської республіки не вплинув як позитивний чинник на цю Лису гору. Саме тут Україну було по­збавлено ядерної зброї, саме тут віддавали накази відрубувати голови та влаштовувати автокатастрофи, саме тут провокатори збурювали революційних романтиків на самовбивчий штурм у березні 2003-го... Одне слово, багато чортівні на відносно невеличкій території між президентським палацом, урядовою штаб-квартирою та парламентом. У тих самих кущах та провулках, де вдень чемно ховаються спецзагони силових відомств, вночі злягаються упирі з відьмами, тож прадавній проект (ще за часів помаранчевої лжереволюції ) окропити урядові будівлі свяченою водою залишається актуальним. Адже не настільки вже важко уявити кажанів-кровососів під скляним куполом ВР та відьом, що гарцюють верхи на клерках понад пласкими дахами Кабміну та Президентської адміністрації — неживе світло, неначе позичене з третьосортного голлівуд­ського фільму жахів освітлює вночі усі будівлі київсько-печерського «бермудського трикутника». Отож свячена вода, срібні кулі та осикові кіл­ки згодяться. Ще й як.

Безперечно, можна безкінечно довго дивуватися ідеалізму (чи то пак імітації ідеалізму), з яким президент Третьої республіки відправляв згаданий законопроект на розгляд тим, у кого від слова «Україна» у кращому разі починається алергія. Парламентські вибори помаранчевими програно. Вашингтон пітримував і підтримує донецький уряд, який вправно працює на розкол України. Отже, чинити спротив донецько-лівацьким реваншистам стає дедалі важче.

Ось ще один ляпас отримали помаранчеві — цього разу у вигляді злостивого та цинічного глуму над найбільшою трагедією в українській історії. У парламенті сидять ситі або дуже ситі люди. Люди без коріння. Слова «нація» та «голодомор» їм просто незрозумілі. Їхні щокасті обличчя не вміщаються у простір телекамери. Їхні сідниці вилазять із депутатських крісел. Визначення «геноцид української нації» ці власники великих капіталів пропонували переробити на такий аморфний вислів: «голодомор, від якого постраждав український народ». Ой, панове товстосуми, все було значно страшніше. Україн­ському народові відмовляли у праві на місце під сонцем. Комусь був дуже потрібний життєвий про­стір задля пекельного досліду. І саме ми, українці, мали б виступити жертовними тваринами для цього антихристового ритуалу. Про­те наші вороги не все прорахували. Спроба знищити українців спричинила потужний опір. Без голодомору не було б УПА. Без УПА не було б суттєвих послаблень жорсткого тоталітарного зашморгу в 1960 та 1990 роки.

Нині ми спостерігаємо негучну, і тому підступну, спробу повторити геноцид 1930-х, щоправда, вже в неоліберальних шатах. Відмова Верховної Ради визнати Голодомор геноцидом української нації та провокаційна постанова київського Апеляційного суду щодо недоцільності дублювання закордонних фільмів українською мовою — це початок згаданої неоліберальної зачистки. Це початок реалізації проекту «Україна без українців».

Хоч як дивно, але те, що сталося 17 листопада 2006 року в приміщенні пекельної Верховної Ради (не згіршу за стару дерев’яну церкву в гоголівському «Вії»), має позитивний бік. Від серпня 2006 року в Україні тривала (спровокована так званим універсалом національної єд­ності) предивна спроба примирити тих, хто геть не здатний до ганебного співіснування зі своїми ворогами. Спадкоємців гетьманату та горньої республіки вперто переконували в тому, що червоні вурдалаки та малинові відьмаки є їхніми спів­вітчизниками. Все це робилося — буцімто — задля єдності України. 17 листопада полуда впала з очей. Ми побачили страхітливий лик і національного, і класового ворога водночас — звіра з безодні. Національного примирення не буде. Буде інше — гідне відзначення чергової річ­ниці Голодомору, радикальніше за безбарвний помаранчевий законопроект. Паралельна Україна, «воююча» Україна, розлютована буржуазно-ревізіоністською зневагою чужинців, скаже своє нелукаве слово. Інакше просто не може бути.