Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Недолугий фарс?2007 року виповнюється своєрідний ювілей — тридцяті роковини, судового розслідування у справі Івана Дем’янюка. За тривалістю, юридичними помилками, нехтуванням істини та крутійством його можна було б зарахувати до судових курйозів, якби… Багато хто і в Ізраїлі, і в Сполучених Штатах бачили в цій справі суд не над окремою особистістю, а безпосередньо над українством, яке з волі КГБ тісно пов’язали з антисемітизмом, фашизмом та ксенофобією. 60-ті — 70-ті роки минулого століття були позначені, з одного боку, заграванням Радянського Союзу з українською діаспорою, а з другого — поборюванням тієї самої діаспори за незгоду з національною політикою тодішнього СРСР. Щоб знеславити повоєнну українську еміграцію, її найактивніших членів, усілякі прокомуністичні газети виставляли їх як нацистів та військових злочинців. Саме активна участь у житті української громади в Огайо (СПІА) і привернула до Дем’янюка увагу, як тоді казали, «компетентних органів». Фінансований відомо ким просовітський часопис «Ukrainian news» провів власне розслідування, знайшовши в селищі, де мешкав Дем’янюк, аж 70 українських військових злочинців, що, враховуючи прискіпливе ставлення уряду США до емігрантів, виглядало доволі дивним, та з’ясував, що сам Дем’янюк 1943 року вбивав євреїв газом. 1977 року на його особу звернула увагу еміграційна служба США, відправивши до Ізраїлю групу «слідчих» з фотокартками різних українських «нацистів», а там вже сім свідків, «вцілілих під час голокосту», признали в Дем’янюкові Івана Грозного — ката з Треблінки. Цікаво, що, «описуючи» його злодіяння, свідки стверджують, що він був у цьому таборі найстрашнішим і найжорстокішим, проте на двох треблінських процесах та в публікаціях, присвячених табору, ім’я Дем’янюка ні разу не фігурувало. Натомість у книзі про Треблінку, виданій на івриті 1947 року Р.Ауербахом, згадується тільки один кат, українець за походженням, І.Борщ. А вже в перевиданні цієї книжки англійською мовою 1979 року це прізвище вилучено — бо ж почалося переслідування Дем’янюка. Ну а за доказами його причетності до треблінських злочинів «слідчі» звернулися не до німецьких чи польських архівів, а до КГБ. «Докази» КГБ надіслало досить оперативно. Було надано копію посвідчення про підготовку Дем’янюка у навчальному таборі. Щоправда, чекісти, мабуть, забули про німецьку педантичність, неправильно вказавши зріст Дем’янюка і не проставивши термін дії і дату видачі посвідчення. Що, до речі, було цілком прийнятне на теренах СРСР, але не в Німеччині. До того ж з цих копій випливало, що по закінченні навчання 1943 року Дем’янюка було відправлено до Собібору, тому він аж ніяк не міг бути в Треблінці. Проте міністерство юстиції США визнало цю копію свідоцтва дійсною, а всі свідчення значущими. Тут слід ще додати, що під впливом сіоністської спільноти Сполучених Штатів верховний суд США прийняв рішення по «прецеденту Федоренка», тобто сам факт належності до охоронних структур рейху ставав підставою для звинувачення у геноциді проти євреїв. Незалежно від того, що саме охороняв підсудний. Щоправда, це не поширювалося на капо з числа євреїв і на юденрат, тут діяв подвійний стандарт і всі вони автоматично були жертвами нацизму. Ще одним доказом провини Івана Дем’янюка стало видалення ним татуювання з позначенням групи крові. Таке татуювання робилося всім воякам, що служили і в бойових частинах СС, і у «формі СС» — останні складалися з ненімецького елемента і, окрім підпорядкування, жодного стосунку до СС не мали. Охоронцям та іншим не фронтовикам такі татуювання не робили. І це також лишилося поза увагою американської Феміди. Не звернула вона свою увагу і на представлені адвокатами підсудного свідоцтва про те, що в його рідному селі, в Україні, була принаймні ще одна людина на таке саме ім’я та прізвище. Через рік радянська влада все ж таки надала слідству оригінал цього посвідчення. Проведений у Сполучених Штатах хімічний аналіз довів, що в складі фотопаперу документа є окис титану, який як хімікалій почали вживати лише у 1960 роках, а чорнило не німецьке, а радянське. Однак і це не зупинило обвинувачів. Так американський професор Вольфганг Шеффлер, провівши у Ізраїлі експертизу, стверджував, що цей документ справжній. А як інакше — на печатках та на обкладинці стоїть свастика. До речі, пізніше інші експерти ці документи справжніми не визнали, навіть самі євреї. Л.Школьник, кореспондент єврейського щотижневика «Форбс», «зізнався», що підставою для звинувачення американським судом Івана Дем’янюка у злочинах проти людства була деза, підсунута КГБ для тотальної дискредитації всіх українських емігрантів. Враховуючи всі ці «безперечні свідчення провини», американська Феміда звинуватила його у прихованні правди про своє військове минуле та службу охоронцем у концтаборі Треблінка в Польщі й позбавила його американського громадянства. Сам Дем’янюк завжди стверджував, що був до 1942 року вояком Червоної Армії, потрапив до полону і до кінця війни перебував у таборах для військовополонених. Після прибуття до Сполучених Штатів він приховав факт перебування у німецьких концтаборах, позаяк боявся депортації до СРСР, де військовополонені вважалися зрадниками радянської Батьківщини і до них застосовували жорстокі репресії. На початку 1986 року Дем’янюка було депортовано до Ізраїлю, де він постав перед судом і 1988 року його засудили до страти. Однак протести громадськості, двояке ставлення до цієї справи США та очевидні ляпсуси слідства змусили визнати Ізраїль, напевно під американським тиском, що, можливо, вони помилилися, і відпустити у вересні 1993 року І.Дем’янюка на свободу. Він повернувся до Сполучених Штатів, де йому 1995 року повернули громадянство. Проте сіоністи не збиралися залишати цю справу, до того ж десяток «свідків» упізнали у Дем’янюку Івана Грозного, який ледь не власноруч знищив 80 тисяч євреїв. А якщо свідчення були помилковими (а саме на таких свідченнях будувалися всі звинувачення у голокості), у когось може виникнути підозра щодо вірогідності аналогічних процесів, які грунтувалися на свідченнях євреїв. Бо ж саме на цих свідченнях будується вся історія голокосту, без них її немає. Тому 2002 року, на підставі нових документів щодо співпраці Дем’янюка з нацистами, його знову позбавили американського громадянства. Щоправда, цього разу треблінські матеріали і «правдиві свідчення» вже не фігурували. Натомість Дем’янюкові інкримінували службу в охороні таборів Собібор, Майданек і Флоссенбург. Американська влада забажала його депортації до України чи Польщі, щоб його там засудити і відправити до в’язниці. Це викликало просто дикий захват у деяких колах «борців» з нацистськими злочинцями. Так один з оглядачів цієї справи написав — мовляв, дуже добре, що Дем’янюк не латиш чи естонець, бо там би його захищали, а в Україні, не зважаючи ні на що, його обов’язково засудять. Прес-аташе Посольства України в Канаді, де також уважно слідкують за цією справою, заявив, що в світі немає жодної правової бази, щоб, згідно з рішенням суду, відправляти людей туди, де вони народилися, тим більше, що в силу історичних причин Дем’янюк ніколи не був громадянином України. Своєю чергою, Польща немає доказів його провини. Нормально мисляча людина вже давно запитала б: а що діється? Якщо протягом тридцяти років не зуміли довести провину, то, мабуть, її й не було. Чи просто ця справа вкрай необхідна комусь з якихось причин. Причини, до речі, дуже прості: представити Україну та українців перед очима світової спільноти як монстрів і злочинців, яких треба тримати на ланцюгу чи за гратами. А кому, знайти теж не важко. Тільки прокомуністичні, проросійські та проєврейські ЗМІ ще до завершення розслідування і вироку суду вперто називали Дем’янюка катом, злочинцем та вбивцею. А ось ставлення ізраїльтян до цього процесу сповна озвучив тодішній спікер ізраїльського парламенту Дов Бен Мейєр у своїй відповіді на лист-протест голови організації «Американці за права людини в Україні» з приводу поведінки органів юстиції Ізраїлю у справі Дем’янюка: «Я взагалі не хотів вам відповідати, бо ще з часів Богдана Хмельницького у єврейського народу є великі і певні претензії до українського народу... Проте, подумавши, я вирішив — заява, така, як ваша, написана американською громадянкою (хоч і українкою), і тому я не можу залишити її без відповіді... Я раджу вам і вашим друзям щодня, а не тільки в неділю, бувати у церкві і на колінах, доки з них не піде кров, просити вибачення за зроблене вашим народом нашому». Тож кого протягом цих тридцяти років намагалися засудити — людину чи увесь український народ? Натомість український уряд за роки незалежності ніколи не оприлюднював своєї позиції щодо справи цього вихідця з України. Олексій Нелуп |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |