Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ДУЧЕ - основоположник фашизму

Невгамовна жага влади була життєвою домінантою Муссоліні. Його власна мораль, а моральним він вважав лише те, що сприяло його успіху, як щитом закривала його від зовніш­нього світу. Він постійно почувався самотнім, але самотність його не пригнічувала: вона була віссю, навколо якої оберталося все інше життя.

Блискучий актор і позер, Муссоліні обрав для себе широке амплуа: запеклий революціонер і впертий консерватор, великий дуче і «свій хлопець», пристрасний коханець і благочестивий сім’янин. Проте за всіма цими масками — досвідчений політикан і демагог, який умів стравити між собою противників і вдало грати на людських слабкостях.

Він щиро вважав, що сильна особиста влада необхідна для керування масою, бо маса — це отара овець, доки вона не орга­нізована. На думку Муссоліні, фашизм мав перетворити цю отару в слухняний інструмент побудови суспільства загального благоденства. Тому маса повинна любити і водночас боятися диктатора. Улюбленою формою спіл­кування з масою були для нього публічні виступи. Систематично він з’являвся на балконі палацу «Венеція» у центрі Риму перед заповненою площею, яка вміщувала 30 тисяч людей. Натовп вибухав хвилею захвату. Дуче повільно підіймав руку — і натовп завмирав, жадібно ловлячи кожне слово вождя.

Муссоліні народився 29 липня 1883 року в маленькому селі Довія в провінції Емілія-Роман’я. Його батько був ковалем, мати — сільською вчителькою. Як і всяка дрібнобуржуазна сім’я, Муссоліні жили небагато, але й не бідували. Вони змогли оплатити навчання сина, якого за бійки систематично відраховували зі школи. Отримавши середню освіту, Муссоліні деякий час намагався викладати в молодших класах, провадив розпусне життя і заробив венеричне захворювання, від якого так і не зміг остаточно вилікуватися.

Проте його діяльна натура шукала іншого застосування, а честолюбна вдача штовхала на авантюри, і Муссоліні подався до Швейцарії. Там він перебивався дрібними заробіт­ками, був каменярем, чорноробом і гарсоном, жив у звичних для емігрантів тісних комірчинах. Водночас він займався профспілковою діяльністю, виступав на робочих зібраннях, познайомився з багатьма соціалістами і вступив у Соціалістичну па­р­тію. Особливо важливим для нього виявилося знайомство з професійною революціонеркою Анже­лікою Балабановою. Вони багато спілкувалися, сперечалися про марксизм, перекладали з ні­мецької та французької роботи К.Каутського та П.Кропоткіна. Муссоліні познайомився з теоріями К.Маркса, О.Бла­нка, А.Шопенгауера і Ф.Ніцше, проте якоїсь цілісної системи поглядів у нього так і не склалося. Його світогляд тієї пори являв собою «революційний коктейль», замішаний на бажанні висунутися в лідери робітничого руху. Найнадійнішим шляхом для завоювання популярності була революційна публіцистика, і Муссоліні заходився писати на антиклерикальні та антимонархічні теми. Він виявився талановитим журналістом — писав швидко, напористо і зрозуміло читачам.

1904 року Муссоліні по­вернувся до Італії, відслужив в армії, а потім перебрався до рідної провінції, де одразу ж зробив дві справи: одружився з селянкою Ракеле і створив власну газету «Кла­сова боротьба».

1912 рік виявився ви­рішальним у революційній кар’єрі дуче (вождем його почали називати ще 1907 року, коли він потрапив до в’язниці за організацію громадських заворушень). Його жорстока боротьба проти реформістів всередині ІСП забезпечила йому немало прихильників, і невдовзі керівники партії запропонували Муссоліні очолити «Аванті!» — центральну газету партії. У 29 років Муссоліні, ще мало кому відомий рік тому, отримав одну з найвідповідальніших посад у пар­тійному керівництві. Його винахідливість і безпринципність, необмежена самозакоханість і цинізм проявилися на сторінках газети, наклад якої всього за півтора року виріс з 20 до 100 тисяч примірників.

І тут розпочалася Перша світова війна. Спочатку дуче був непримиримим антимілітаристом і вітав нейтралітет, оголошений Італією. Але поступово тон виступів Муссоліні набував дедалі во­йовничішого характеру. Його не полишала впевненість у тому, що війна дестабілізує стан речей у країні, полегшить соціальний переворот і захоплення влади.

Муссоліні вів безпро­грашну гру. Його виключили з лав ІСП за ренегатство, проте на той момент у нього вже було все необхідне, зокрема й кошти для створення власної газети, яку було названо — «Народ Італії». Вона розгорнула бучну діяльність за участь Італії у війні. У травні 1915 року Італія оголосила війну Австро-Угорщині. Дуче мобілізували на фронт і він провів там півтора року. Отримав поранення (випадкове, від вибуху навчальної гранати), потрапив у госпіталь і демобілізувався у званні старшого капрала. Муссоліні описував фронтові будні у щоденнику, сторінки з якого регулярно публікували в його газеті. До моменту демобілізації його вже добре знали як людину, що пройшла горнило війни і яка добре розуміла потреби фронтовиків.

У березні 1919 року Муссоліні створив перший «бойовий союз» («фашіо ді комбаті менто»), в який увій­шли в основному колишні фронтовики. А через деякий час такі союзи з’явилися по всій Італії.

Восени 1922 року фашисти мобілізували сили і влаштували «Похід на Рим». Їхні колони рушили на Вічне місто, а Муссоліні вимагав собі посаду прем’єр-міністра. Військовий гарнізон Рима міг розігнати горлопанів, проте для цього королю і його найближчому оточенню потрібно було виявити політичну рішучість. Цього не сталося, Муссоліні призначили прем’єр-міністром і він одразу ж став вимагати спеціальний потяг для переїзду з Мілана до столиці. Того ж дня до Рима без єдиного пострілу увійшов натовп чорносорочечників (чорна сорочка — частина фашистської форми). Так в Італії відбувся фашистський переворот, з іронією названий в народі «революцією у спальному вагоні».

Переїхавши до Рима, Муссоліні залишив сім’ю в Мілані і кілька років провадив розгульне життя. Це не заважало йому займатися державними справами, тим більше, що безперервні зустрічі з жінками відбувалися в робочий час чи то в обідню перерву. Його поведінка й манери були далекі від аристократичних. Муссоліні демонстративно зневажав світські манери, навіть на офіційних церемоніях не завжди дотримувався правил етикету, оскільки не знав їх добре, та й не хотів знати. Зате він швидко набув звички зверхньо поводитися з підлеглими.

Наприкінці 20-х років минулого століття в Італії встановилася тоталітарна фашистська диктатура: всі опозиційні партії та об’єд­нання було розпущено або розгромлено, а противників режиму заарештовано або вислано. Для переслідування і покарання дисидентів Муссоліні створив спеціальну таємну поліцію (ОВРА) під своїм особистим контролем та спеціальний трибунал. За роки диктатури цей репресивний орган засудив більш як 4 600 антифашистів. Розправу над політичними супротивникам дуче вважав справою цілком природною. Він казав, що свобода слова існувала лише в уяві філософів, а народ, мовляв, просить у нього не свободу, а хліб. Муссоліні справді намагався задовольнити соціальні потреби трудящих. Він створив таку широку і багатопланову систему соціального забезпечення, якої в ті роки не мала жодна капіталістична країна. На відміну від більшості диктаторів, дуче добре розумів, що одним лише насиллям неможливо створити міцний підмурівок для свого панування, що потрібно було більше — згода людей з існуючими порядками, відмова від протидії владі.

В Італії тих часів скрізь можна було побачити зображення людини з великим гідроцефальним черепом, випнутою вперед нижньою щелепою і рішучим вольовим поглядом. На честь дуче складали поеми та пісні, знімали кінофільми, створювали монументальні скульптури, малювали картини і друкували листівки. Безкінечні дифірамби лунали на масових мітингах та офіційних церемоніях, по радіо і зі сторінок газет, яким категорично заборонялося дру­кувати будь-яку інформацію про Муссоліні без дозволу цензури. Вони не мали можливості навіть поздоровити його з днем народження, оскільки вік диктатора був державною таємницею: він повинен був залишатися вічно молодим і служити символом нев’янучої юності режиму.

Щоб створити «новий моральний та фізичний тип італійця», режим Муссоліні почав масштабно втілювати у суспільство сміховинні, а подекуди й ідіот­ські норми поведінки та спілкування. Серед фа­шис­тів було заборонено рукостискання, жінкам заборонялося носити штани, для пішоходів встановлювався односторонній рух по лівому боці вулиці. Фа­шисти накинулися на «буржуазну звичку» пити чай, намагалися витравити з мови ввічливу форму звертання «Lei», яка нібито не відповідає «мужньому стилю фашистського життя». Цей стиль закріплювали так званими фашистськими суботами, коли всі іта­лійці повинні були займатися військово-спортивною та політичною підготовкою. Муссоліні сам подавав приклад, влаштовуючи запливи через Неаполітанську затоку, біг з перепонами, скачки на конях.

Будучи на початку сво­єї політичної кар’єри антимілітаристом, Муссоліні з великим ентузіазмом взявся за створення вій­ськової авіації та флоту. Дуче надзвичайно любив спостерігати за військовою технікою. Він міг годинами стояти непорушно, вперши руки в боки і задерши голову. Йому було невтямки, що для створення військової потуги його помічники гнали через площі одні й ті самі танки. Наприкінці параду Муссоліні сам ставав на чолі полку берсальєрів і з рушницею пробігав перед трибуною.

У 30-ті роки з’явився ще один масовий ритуал — «фашистські весілля». Молоді отримували символічний подарунок від дуче, який вважався посаженим батьком, і у телеграмі обіцяли через рік подарувати «улюбленій фашистській батьківщині» солдата. Тоді ж було оголошено війну модним тан­цям, які здавалися Муссоліні непристойними й аморальними. Він наклав жорсткі обмеження на нічні розваги й заборонив ті з них, які супроводжувалися роздяганням. Зов­сім не схильний до пуританства, дуче опікувався фасонами жіночих купальників і довжиною спідниць, наполягаючи, щоб вони закривали більшу частину тіла, воював проти широкого застосування косметики і взуття на високих підборах.

Захопившись боротьбою за високий рівень народжуваності, дуче закликав громадян удвічі прискорити її темпи. Італійці з цього приводу жартували, що для досягнення цієї мети їм залишається лише вдвічі зменшити термін вагітності. Бездітні жінки почувалися прокаженими. Муссоліні навіть поривався обкласти даниною без­дітні сім’ї і запровадити податки на «невиправдане незаміжжя».

Дуче вимагав збіль­шення кількості дітей і в сім’ях фашистських ієрар­хів, власноруч подаючи приклад: у нього було п’ятеро дітей (троє хлопчиків та дві дівчинки). Наближені до диктатора знали про існування позашлюбного сина від Іди Дальсер, яку Муссоліні матеріально підтримував протягом багатьох років.

З 1929 року сім’я дуче жила в Римі. Ракеле уникала вищого суспільства, займалася дітьми і суворо слідкувала за встановленим чоловіком розпорядком дня.

Муссоліні був у зеніті слави, проте поряд з ним вже маячила зловісна тінь іншого претендента на сві­тове владарювання — справді маніяка, який захопив владу в Німеччині і був, як свідчать дослідники, пішаком у грі справді могутніх потойбічних сил, що прагнули до влади — єврейських капіталів. Вони й керівником «проекту» вибрали зі своїх — Гітлер, як багато хто з його оточення, мав єврейське коріння. Відносини між Гітлером та Муссоліні, попри явну спорідненість душ, подібність ідеологій та режимів, були далеко не братськими, хоча інколи й виглядали такими. Будучи вождем фашизму та іта­лійської нації, Муссоліні вбачав у Гітлері дрібного наслідувача своїх ідей, трохи біснуватого, дещо карикатурного вискочку, по­збавленого багатьох якостей, необхідних справж­ньому політикові.

1937 року Муссоліні вперше офіційно відвідав Німеччину і був глибоко вражений її військовою міццю. Він відчув наближення в Європі великої війни і виніс з поїздки переконання, що в недалекому майбутньому саме Гітлер вирішуватиме долю Європи. А в такому разі з ним краще товаришувати.

10 червня 1940 року, через рік після розв’язання Німеччиною Другої світової війни, Італія, виконуючи договір з «німецькими колегами», оголосила війну з Англією та Францією і кинула в наступ в Альпах 19 дивізій, які за­в’язли на перших же кілометрах. Дуче був здивований такими «військовими успіхами», але шляху назад вже не було.

Італійські армії терпіли одну поразку за іншою і були б остаточно розбиті, якби не постійна допомога німців, які поводилися дедалі нахабніше в самій Італії. У країні наростало загальне невдоволення тяжкими випробуваннями військового часу. Багатьом вже не вистачало навіть хліба, почалися страйки. 10 липня 1943 року англо-американський десант висадився на Сицилії. Італія опинилася на межі національної катастрофи.

24 липня на засіданні Великої фашистської ради було прийнято резолюцію, яка фактично пропонувала дуче піти у відставку. Наступного дня король звільнив дуче з поста голови уряду. Його заарештували. Одразу ж після цього Італію окупували німецькі війська. Король і новий уряд втекли з Риму. На захопленій території гітлерівці вирішили створити фашистську республіку, очолити яку мав Муссоліні.

Німецька розвідка піс­ля тривалих пошуків місця ув’язнення дуче таки зна­йшла його і викрала, доставивши до Мюнхена, де на нього вже чекала сім’я.

Дуче був жалюгідний. Він не хотів повертатися до активної діяльності, але фюрер навіть не хотів його слухати. Він знав, що ніхто, крім Муссоліні, не зможе воскресити в Італії фашизм. Дуче із сім’єю переправили на озеро Гарда, поблизу Малана, де розташувався новий ма­ріо­нетковий уряд.

Два роки, що їх провів Муссоліні на озері Гарда, були часом суцільного приниження та відчаю. У країні ширився антифа­шист­ський рух, наступали англо-американські союзники і в дуче не залишалося жодних шансів на порятунок. Він спробував утекти у Швейцарію, але недалеко від кордону був схоплений партизанами. З ним разом була Каретта Печатті, яка захотіла розділити з ним участь. Командування партизан винесло Муссоліні смертний вирок. Коли його розстрілювали, Каретта намагалася закрити собою дуче і її теж убили. Їхні тіла разом з тілами страчених фашистських ієрархів привезли в Мілан і підвісили догори ногами на одній з площ. Так скінчив своє життя засновник італійського фашизму, диктатор Беніто Муссоліні.

Олексій Жупанський
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com