ЗРАДЖЕНІ

Якось, йдучи нашим ринком, почув дивовижний діалог: «Бабо, та не нахиляйся так низько, тиск заб’є!» і побачив огидливу картину: старенька неохайного вигляду з паличкою бабця щосили намагалася підняти з долу 50-копійчану монетку.

Та марно. Дійшло: то ж оті сучасні «штучки-викрутасики» молодят, які задля забави розважаються, на їхній погляд, ось так дотепно. «Посадили» на міцний прозорий клей монетку (бачив і гривневу в такий клейовий спосіб) і радіють-шаленіють, коли якась наївна душа спробує її підняти. Отже, попалася на цю принаду й така собі бабця-незграбця, якій, можливо, на її думку, ота копійчина аж ніяк не завадила б у худому пенсійному гаманці, — та отож нарвалася на базарну доброзичливість! Зрештою, все начебто якось владналося: доки відчайдушна бабця поралася зі знахідкою, у молодиків-торгівців, мабуть, щось ворухнулося десь у закутках душі, і вони загиготіли: «Бабцю, та ми тобі цілу гривню отак дамо! А цю копієчку не руш, бо не віддереш, вона на клею!» Хтось з них хвацько додав: «Вона нам ще знадобиться!» Очманіла бабця мовчки повернулася до них і зустріла омиті пивом обличчя «фокусників», на яких було викарбовано: ну та й що там якась гривня, проте видовище яке!

Пам’яті моїх батьків присвячується

Іноземні пенсіонери подорожують за кордон, а наші, щоб вижити, порожні пляшки збирають

Доки в суспільстві нема ладу, доки хтось за когось нахабно, всупереч усім людським нормам честі та здорового глузду багатіє — вони, оці нещасні та знедолені, як ота бабця на базарі, є і будуть усюди як живий докір громадській совісті нагадувати про наше соціальне та моральне невігластво, а інколи, даруйте, про байдужість. Вони простягають до нас свої руки, неохайного виду яких ми жахаємося, показують своє спо­творене тіло, щоб викликати співчуття, прохають, благають допомогти, бо вони хочуть жити, як ми з вами, а якщо точніше — ХОЧУТЬ ВИЖИТИ!

А чи всі ми однаково співчуваємо їм як християни? І що можна для них зробити? Принаймні для отих «бомжів» — відірваних від суспільства нещасних людей — можна було б влаштувати будинки притулку, як це впродовж віків у різних країнах, у різні часи цілком успішно практикувалося. Лишень не хотілося б, за класикою американського письменника О’Генрі, щоб люди свідомо потрапляли до теплих тюрем з безплатним годуванням через свідомо вчинений ними для цього злочин.

Можливо, щось усе ж ворухнеться у байдужій до власного народу душі нашої нинішньої олігархічно-кланової влади, яка з початку незалежності піклувалася лише про свої дивіденди-прибутки і нині могла б за своїх фантастичних за розмірами фінобертів влаштувати бодай кілька таких притулків для цих бідолах.

Зрештою, може, зігріє нас, українську спільноту, ухвалення давно назрілих законодавчих актів з вирішення проблем нашого вітчизняного жебрацтва. І не на слові паперовому, а на ділі — чинних, ЗАХИСНИХ ЗАКОНІВ, коли вже можна буде не бачити їх, розпластаних у дранті, на наших вулицях, не відчувати їхнього специфічного «аромату» у транспорті, коли вони переміщуються у відчайдушних пошуках кращої долі, не читати і не чути отих жахливих повідомлень, як за черговою пиятикою за дешевим алкозіллям чогось не поді­лили між собою і без того злі на злиденне життя сиві Іван Іванович та Іван Никипорович, і як після цього одного з них було знайдено на най­ближчому смітнику… Є щире сподівання, що наше суспільство не таке ще занедбане, а влада, яка називає себе народною, не повністю пропаща, щоб не бути у спромозі допомогти. Зрештою, менше буде криміналу, більше спокійного життя та шани в нашому суспільстві, якщо воно називає себе демократичним.

«Любі діти» жорстоко виставляють їх на вулицю

Хоч як гірко, нині для наших найдостойніших ветеранів праці (в Україні їх понад 14 мільйонів) пенсія, цей фінансовий доробок, зароблений десятиріччями самовідданої пра­ці, становить лише кіль­касот гривень (за даними ЗМІ, 80% з них мають 332–383 грн на місяць). Звісно, розмір пенсії міг би бути більшим, якби були для цього кошти. Та де ж вони ділися у нашій багатій країні? Спитайте в наших керманичів-мільйонерів, якщо вдасться! Пенсіоне­рів-жебраків дедалі частіше рідні діти холодно­кровно виставляють з дому на вулицю. І це у наш час, коли підскочили ціни на всі найважливіші продукти і послуги, коли ще донедавна ці достатки забезпечували перебування у кращому разі на межі бідності (читай — жебрацтва потенційного!).

І не треба, шановна владо, запевняти про якісь там соціальні програми з підтримки малозабезпечених і так звані пенсійні реформи, які досі не мають завершення — після такого шаленого стрибка цін вам, поки що наші керманичі, вже НІХТО НЕ ВІРИТЬ! З огляду на те, що, за повідомленнями ЗМІ, найуспішніший жебрак збирає на панелі за місяць вдвічі більше грошви (кілька десятків гривень на день), вимушено доходиш до жахливого висновку, що наші славетні трударі зі своєю державною подачкою (інакше їхню сміхотворну за роз­міром зарплату не назвеш) зазвичай мають ще менше від отого «антисоціального» прошарку, який жевріє у підвалах, горищах, конурах, майже на смітниках-звалищах та інших мегаполісних закутках!

А ще жахливіше те, що через зневіру наших знедолених громадян у своїх політичних кумирах-обіцяльниках, за яких щиро віддавали на виборах свої голоси та мерзли на майданах, вони мають страшенну депресію (за даними Всесвітнього центру охорони здоров’я, Україна лідирує у світі за кількістю нервових розладів серед населення!). Деякі з них, бачачи безвихідь, просто накладають на себе руки (лише у столиці України, за даними Центру психіатричної допомоги, кіль­кість самогубств серед киян 2006 року збільшилася вчетверо порівняно з таким же минулорічним періодом — з 25 до 100 випадків).

Серед них невпинно збільшується кількість нервових розладів і самогубств

Ось таке у цьому безладі невидиме протистояння народу і власної влади. Хто переможені — самі бачите… Багато з них, бі­долашних, проживши напружене, сповнене лихоліттям, а деякі — героїчне (низький їм уклін!) життя, так і не дочекалися свого світлого дня. Проте ми не можемо забувати про тих, хто ще залишається з нами з цього скривдженого, зрадженого покоління. Їх вже не так багато, дідусів і бабусь, які ще є (слава тобі Боже!) на цьому світі. І тим огидніше, коли наша, як вона вважає, «народна» влада інколи начебто отямиться, розчулиться та й підкине ветеранам на свята ті кілька десятків юдських гривень-срібників, та й то аби втішитися, що після цієї кинутої кістки вони віддадуть свої голоси за неї на наступних виборах.

Як хочеться, щоб тих, хто ще залишається поміж нас, елементарно поважали за все, що вони зробили для нас, нашого народу, Вітчизни, у жодному разі не зневажали СТАРІСТЬ. Пам’ятаймо — скоро з ними відійде у вічність ціла доба — бурхлива, суперечлива, для когось несправедлива і жорстока. Невже вони не гідні своєї старості? Адже можна б було їхню нинішню злиденну долю зробити інакшою і бодай трішечки наблизити до західних стандартів, де старенькі мають гідне забезпечення, та й таке, що подорожують світом лише на свою пенсію, бо вшановані своїми державами за працю, за трудовий доробок у розвиток своєї країни, на яку працювали ціле життя.

Плине час, вони відходять у вічність, наші батьки й діди, які дали життя нам — сучасному поколінню роду українського, які омріяли наше сьогодення, щиро прагнули про нього. А втім, на цвинтарях вже багато могилок позаростало, занедбано, бо нема кому наглядати — сини й онуки подалися до країн заморських, аби хоч якось владнати своє життя, підняти своїх дітей, які, даруй їм Господь, щоб виросли щасливими (за даними Держкомстату, за роки незалежності Україну залишили МІЛЬЙОНИ трудових мігрантів). Ось тільки ЧИ ПОВЕРНУТЬСЯ ВОНИ НА ЗЕМЛЮ БАТЬКІВ?

Їхні могилки занедбані, бо нема кому за ними наглядати

Куди ж дивляться керманичі нашого народу, парламентарії, яких ми обрали саме для того, аби гідно жилося на нашій землі? Де ж вони поділи державні, тобто НАШІ, кошти, яких так не вистачає, аби налаштувати життя свого народу? Звісно, у свої власні гаманці-кишені, рахунки у банках, особливо закордонних, які аж тремтять від щирих внесків, спритно витрушених з нас, своїх же співвітчизників. Проте дивує, що й досі великий прошарок наших знедолених пенсіонерів, начебто не розуміючи СУТІ явища їхнього обкрадання, досі втішають себе сподіванням, що колись, зрештою, прийдуть НАШІ, розберуться, дадуть лад.

Вони, наше шановне похиле покоління, вкрай заполітизовані, як колись мої батьки (царство їм небесне!), жваво та збуджено обговорюють зі своїми ровесниками останні по­літичні події, гучно вмикають телевізор або радіо, коли передають новини, особливо їх приваблює черговий спектакль під назвою «парламентська сесія». І не тому, що вже занадто старі і не дочувають — просто прагнуть почути СВОЄ, про те, що нарешті влада згадає і про них, і вони, втішені, зрештою отримають своє заслужене, і життя бодай якось налагодиться на схилі віку.

Однак, на жаль, все поки що не так просто, знали б, дорогі наші, як хочеться позичити вам бодай на словах здоров’я, наснаги, оптимізму та добробуту! Та ще й переконати, що час НАШИХ назавжди відійшов у історію, хоч як це болісно комусь відчувати (чому саме минув — окрема тема), настав час СВОЇХ, якщо їх можна так називати. Однак, даруйте, наскільки для нас ни­нішня влада — свої? Взагалі куди йдемо і з ким? Від небуття, слава Господу, відійшли, а до справжнього життя так і не прибули.

Минуло 15 років незалежності нашої держави, а ми й досі в поході за кращим життям.

Де ж той очікуваний берег омріяних сподівань, яким нині доводиться жити нашому знедоленому, скривдженому, зрадженому старшому поколінню?

У відомому японському фільмі «Легенда про Нарояму» є епізод, коли, згідно з віковою традицією, мешканці одного з середньовічних поселень, аби не вмерти з голоду, відносять на собі своїх старих та не здатних ні на що преста­рілих батьків доживати свій вік подалі від їхнього житла. Невже це й на нас чекає? А, зрештою, може ми, українці, все ж спроможемося донести наших старих до їхньої гідної старості?

Віталій КОЛОМІЄЦЬ