ПІРРОВА ПЕРЕМОГА

Чому ми так кажемо?

Цар однієї з областей сучасної Албанії — Епіра — здебільшого здобував перемогу, але такою ціною, що скористатися її плодами не вдалося жодного разу. 280 року до навої ери він з великою армією і двадцятьма бойовими слонами прибув до міста Таррент — на заклик кількох держав, що сформували союз для протидії римській експансії. Поява на полі бою слонів справила таке ж враження, як найперша в історії людства танкова атака — доблесні легіонери відступили. А своєї поразки не визнали! Пірр спробував розвернути свою армію на зухвалий Рим, аби закликати його до порядку, але союзники до нього не приєдналися, і цар мусив змінити плани. У цьому безглуздому поході він від хвороб втратив половину тих воїнів, які залишилися.

279 року Пірр знов надихається на боротьбу — і знову добивається успіху під Аускулум.

«Ще одна така перемога — і в мене не залишиться жодного солдата», — зізнається він. Наслідок — чи то через не дуже розумну політику Пірра, чи то розчарувавшись у його можливостях, вчорашні союзники пішли на злуку з ворогом.

І все-таки Пірр не полишає спроб створити потужну державу на базі дрібних грецьких полісів. 276 року до нової ери він, зібравши нову армію, повертається до Італії. Навіть слони при ньому, але римляни вже навчилися з ними управлятися, і Пірр з невеликим, як це завжди бувало після його перемог, загоном тікає до Тарента, потім — на Батьківщину.

Навіть після цього в нього ще було багато успіхів. Він захопив частину Македонії, пройшов крізь усю Грецію до Пелопоннеса, але... втомлене війнами населення воліє коритися неминучому, а воєначальники, що стояли на чолі союзницьких армій, у нього за спиною знов укладають угоди з вчорашніми ворогами. 274 року Риму здається останній бастіон опору — місто Таррент на узбережжі Італії, засноване вихідцями зі Спарти, бо начебто Пірр умів вести вуличні бої. У місті Аргосі він, можливо, здобув би ще одну перемогу, якби... його 274 року не вбило черепицею, що зірвалася з храмового даху. Отака смерть для хороброї людини.

Ймовірніше, було інакше. Але грекам, які втратили прагнення опиратися загарбникам, необхідно було якось виправдатися у власних очах. От вони й створили легенду про те, як боги карають того, хто не поспішає коритися їхній волі.

А історія дала людству черговий урок: відгукуючись на заклик про допомогу, спершу подумай, чи достатньо волі у того, з ким ти пліч-о-пліч збираєшся боротися, за кого ти берешся захищати спільну справу, й чи не здасть він тебе ворогові. Урок, як воно здебільшого й буває, людство не засвоїло.

Наталя ОКОЛІТЕНКО