Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ДАВИД І СЕМ ПРОТИ ВСЬОГО СВІТУ

«Персонал Плюс» продовжує публікувати доповідь відомих американських вчених професорів Стівена Волта з Гарварду та Джона Міашаймера з університету Чикаго про існування в Конгресі США потужного ізраїльського лобі.

За твердженнями авторів, саме воно визначає зовнішню політику Сполучених Штатів і домагається війни США проти Ірану. На думку багатьох експертів, опублікована доповідь свідчить про початок «корпоративної війни» всередині американської політичної еліти.

Провідні організації лобі зробили своїм бізнесом забезпечення того, аби критики Ізраїлю не отримували важливих постів у сфері закордонної політики. Джимі Картер хотів зробити Джорджа Бола своїм першим державним секретарем, але дізнався, що Бола вважають критично налаштованим щодо Ізраїлю і що лобі опиратиметься цьому призначенню. У такий спосіб будь-який честолюбний високопосадовець заохочується до того, щоб стати відвертим прибічником Ізраїлю, і тому публічні критики ізраїльської політики стали вимираючим видом у зовнішньополітичному апараті.

Коли Говард Дін зажадав від Сполучених Штатів обрати собі більш «неупереджену роль» в арабсько-ізраїльському конфлікті, сенатор Джозеф Ліберман звинуватив його у зраді Ізраїлю і сказав, що його заява «безвідповідальна». Практично всі високопоставлені демократи у Палаті представників підписали листа з критикою зауважень Діна, а газета «Чикаго Джуїш Стар» повідомила, що «анонімні від-правники... засмічують поштові скриньки електронної пошти єврейських лідерів по всій країні, попереджуючи — без особливих доказів, що Дін кепський для Ізраїлю».

Це занепокоєння було безглуздим. Насправді ж Дін цілком войовничий, коли йдеться про Ізраїль: співголовою його перед-виборного штабу був колишній голова АЇР АС, а сам Дін казав, що його погляди стосовно Близького Сходу більше відбивають думки АЇР АС, ніж погляди більш поміркованих членів організації «Американці за негайний мир». Він просто натякнув, що аби «примирити сторони», Вашингтон має діяти як чесний посередник. Навряд чи це аж надто радикальна думка, однак лобі не терпить неупередженості.

В часи адміністрації Клінтона близькосхідна політика значною мірою формувалася високопосадовцями, які мали тісні зв’язки з Ізраїлем або відомими проізраїльськими організаціями. Серед них був: Мартін Індик, колишній заступник директора АЇР АС з дослідницької роботи й співзасновник проізраїльського Вашингтонського інституту близькосхідної політики (WINEP); Деніс Рос, який прийшов до WINEP після роботи в уряді; Арон Міллер, який жив в Ізраїлі і часто відвідував цю країну. Ці люди були серед найближчих Клінтонових радників на зустрічі на вищому рівні у Кемп Девіді у липні 2000 року. Хоча усі троє підтримували започаткований в Осло мирний процес і виступали за утворення палестинської держави, вони робили це лише у рамках прийнятного для Ізраїлю. Американська делегація орієнтувалася на Ехуда Барака, заздалегідь узгодила свої перемовні позиції з Ізраїлем і не висувала власних пропозицій. Не дивно, що члени палестинської делегації скаржилися на те, що вони «ведуть перемовини з двома ізраїльськими групами — одна під ізраїльським прапором, а інша — під американським».

Становище ще більш очевидне в адміністрації Буша, до лав якої входили й входять такі полум’яні захисники ізраїльської справи, як Еліот Ебремс, Джон Болтон, Даглас Фіт, І. Льюїс («Скутер») Лібі, Річард Перл, Пол Вулфовіц і Дейвід Вермсер. Як ми побачимо, ці високопосадовці наполягали на полі-тиці, яку підтримував Ізраїль і якій сприяли організації у складі лобі.

Звісно, лобі не бажає відкритої дискусії, оскільки американці поставили б під сумнів обсяги надаваної ними підтримки. Відповідно, проізраїльські організації багато і напружено працюють над питанням впливу на відомства й організації, які якнайбільше причетні до формування громадської думки.

Думка лобі переважає у більшості засобів масової інформації: у дискусії фахівців із Близького Сходу, пише журналіст Ерік Олтерман, «переважають люди, які не можуть уявити собі критику Ізраїлю». Він нараховує 61 «оглядача і коментатора, на яких можна розраховувати, що вони підтримають Ізраїль рефлекторно й беззастережно». І навпаки, він знайшов рівно п’ять експертів, які послідовно критикують ізраїльські дії і схвалюють арабські позиції. Газети час від часу публікують сторінки оглядових статей, політичних коментарів та листів до редакції із запереченням ізраїльської політики, однак співвідношення сил у громадській думці чітко вказує на прихильність до іншої сторони. Важко уявити собі який-небудь друкований орган з-поміж основної маси ЗМІ у Сполучених Штатах, який зголосився б надрукувати таку статтю, як ця.

«Шамір, Шарон, Бібі (Нетаньягу) — майже все, чого ці хлопці хочуть, мені подобається», — зауважив якось Роберт Бартлі. Не дивно, що його газета, «Вол-Стріт Джорнел», разом з іншими відомими виданнями, такими як «Чикаго Сан-Таймз» і «Вашингтон Таймс», регулярно друкує передові статті, які твердо підтримують Ізраїль. Такі журнали, як «Коментарі», «Нью Ріпаблік» і «Віклі Стендед» постійно захищають Ізраїль.

Редакційну упередженість подибуємо також у «Нью-Йорк Таймс». Вона час від часу критикує ізраїльську політику, іноді визнає, що у палестинців є законні скарги, однак загалом не є об’єктивною. У своїх мемуарах колишній виконавчий редактор газети Макс Френкел ви-знає вплив своєї власної позиції на редакційні рішення: «Я був набагато більше відданий Ізраїлю, ніж наважувався заявляти про це... Збагачений своїм знанням Ізраїлю і під-бадьо-рений там своїми друзями, я сам написав більшість коментарів до подій на Близькому Сході. Як визнавали читачі (більше араби, ніж євреї), я написав їх із проізраїльських позицій».

Репортажі з місць є більш неупередженими, почасти тому, що репортери прагнуть бути об’єктивними, але також тому, що важко висвітлювати події на окупованих територіях, не визнаючи дій Ізраїлю на місці. Аби перешкодити несприятливим репортажам, лобі організувало кампанії з листів до редакцій, демонстрації і навіть бойкоти інформаційних агенцій, зміст матеріалів яких воно вважає антиізраїльським. Один з керівників CNN казав, що він іноді за один день отримує 6 000 електронних послань зі скаргами на той чи інший матеріал. У травні 2003 року проізраїльський Комітет з питань точного висвітлення близькосхідних подій (CAMERA) організував демонстрації під стінами станцій Національного громадського радіо (NPR) у 33 містах. Він також спробував переконати спонсорів відмовитися від підтримки NPR, доки ви-світлення близькосхідних подій не стане більш співчутливим і прихильним до Ізраїлю. Як повідомлялося, станція NPR у Бостоні, WBUR, втратила мільйон доларів пожертв унаслідок цих зусиль. Додатковий тиск на NPR справляли друзі Ізраїлю у Конгресі, які зажадали внутрішньої ревізії висвітлення ним близькосхідних подій, а також посилення контролю за ним.

Ізраїльська сторона панує також у «мозкових центрах», які відіграють важливу роль у підготовці публічних дискусій, а також у формуванні реальної політики. 1985 року лобі створило свій власний мозковий центр, коли Мартін Індик допоміг заснувати WINEP (Вашингтонський інститут близькосхідної політики). Хоча WINEP і применшує свої зв’язки з Ізраїлем, стверджуючи, що він подає «зважений і реалістичний» погляд на близькосхідні проблеми, його заснували і ним керують особи, глибоко віддані сприянню ізра-їльської програми.

Утім, вплив лобі поширюється далеко за межі WINEP. За останні 25 років проізраїльські сили домо-г-лися панівного становища в Американському інституті підприємництва, Інституті Брукінгса, Центрі політики безпеки, Науково-дослідному інституті зовнішньої політики, Фонді «Спадщина», Інституті Хадсона, Інституті аналізу зовнішньої політики і Єврейському інституті у справах національної безпеки (JINSA). У цих мозкових центрах працює небагато, якщо вони взагалі є, критиків підтримки Штатами Ізраїлю.

Візьмімо Інститут Брукінгса. Упродовж багатьох років його старшим фахів-цем у питаннях Близького Сходу був Вільям Квондт, колишній високопосадовець Ради національної безпеки із заслуженою репутацією неупередженої людини. Нині Інститут утримується за рахунок Центру Сабана з близькосхідних досліджень, який фінансує Хаїм Сабан, ізраїльсько-американський бізнесмен і палкий сіоніст. Директор Центру — всюдисущий Мартін Індик. Те, що було свого часу неупередженим інститутом аналізу політики, є нині частиною проізраїльського хору.

Де лобі зіткнулося з найбільшими труднощами, то це у спробах приглушити дискусію довкола університетських містечок. У 1990-х роках, коли мирний процес, започаткований у Осло, перебував на стадії розробки, Ізраїль зазнавав лише м’якої критики, яка стала дошкульнішою після краху цього процесу і приходу до влади Шарона, перетворившись на гучну й багатоголосу, коли навесні 2002 року сили оборони Ізраїлю знову окупували Західний берег і застосували значні військові підрозділи для приборкання другої інтифади.

Лобі негайно вжило заходів, щоб «повернути собі містечка». Швидко з’явилися нові групи, такі як «Караван за демократію», які привели до американських коледжів із-раїльських лекторів. Приєдналися авторитетні групи, такі як «Єврейська рада з державних справ» і «Гіллель». Було також створено нову групу, «Коаліція Ізраїлю в університетських містечках», для координації багатьох органів, які зараз намагаються обстоювати позиції Ізраїлю. Нарешті, АЇР АС більш ніж потроїв свої видатки на програми спостереження за університетською діяльністю і підготовки молодих прибічників задля «збільшення кількості студентів, які мешкають у містечках, у рамках загальнонаціональної проізраїльської програми».

Крім того, лобі відстежує, що пишуть і викладають викладачі. У вересні 2002 року Мартін Крамер і Деніел Пайпс, два до нестями проізраїльськи налаштовані неоконсерватори, заснували веб-сайт (Campus Watch — спостереження за університетськими містечками), на якому вивішували досьє на підозрілих науковців вищих навчальних закладів і заохочували студентів повідомляти про зауваження чи поведінку, які могли б вважатися ворожими до Ізраїлю. Ця відверта спроба занесення до чорних списків і залякування вчених викликала жорстку реакцію, і Пайпс з Кратером пізніше вилучили досьє, однак веб-сайт досі закликає студентів повідомляти про «анти ізраїльську» діяльність.

Групи, які входять до лобі, справляють вплив на окремих вчених і університети. Колумбійський університет часто був такою мішенню, безсумнівно, через присутність у професорсько-викладацькому складі покійного Едварда Сейда. «Можна бути певним, що будь-яка публічна заява на підтримку палестинського народу видатним літературним критиком Едвардом Сейдом викликає сотні електронних послань, листів і журналістських повідомлень із закликами до нас засудити Сейда й покарати або звільнити його», — повідомляє його колишній проректор Джонатан Коул. Коли Колумбійський університет прийняв на роботу історика Рашида Халіфі з Чикаго, сталося те саме. Кількома роками пізніше з тією ж проблемою зіткнувся і Принстонський університет, коли міркував над тим, щоб перенадити Халіфі з Колумбійського університету.

Класичний приклад спроби контролювати життя й обстановку в коледжах і університетах, а також професуру був наприкінці 2004 року, коли Дейвід Прожект випустив фільм, де стверджувалося, що члени професорсько-викладацького складу програми близькосхідних досліджень Колумбійського університету були антисемітами і залякували студентів-євреїв, які захищали Ізраїль. Університет отримав добру прочуханку, проте комітет професорсько-викладацького складу, якому було доручено вивчити звинувачення, не знайшов жодних доказів антисемітизму, і єдиним інцидентом, який, можливо, був вартий уваги, полягав у тому, що професор «збуджено відповів» на запитання студента. Комітет також з’ясував, що науковці, про яких йшлося, самі були мішенню від-вертої кампанії залякування.

Можливо, найтривожнішим аспектом усього цього є зусилля, яких докладають єврейські групи, аби спонукати Конгрес запровадити механізми спостереження й контролю над професорами. Якщо їм пощастить проштовхнути таке рішення, університетам, які, як вважається, хибують на антисемітську упередженість, буде відмовлено у федеральному фінансуванні, їхні зусилля ще не дали плодів, але вони є показником значення, якого надають контролю за дискусією.

Низка єврейських філантропів недавно започаткувала програми ізраїльських досліджень (на додаток до майже 130 вже існуючих програм єврейських досліджень) задля збільшення в університетських містечках кількості дружніх до Ізраїлю вчених. У травні 2003 року Нью-йоркський університет оголосив про заснування Центру ізраїльських досліджень імені Тауба; схожі програми були запроваджені в університетах Берклі, Брандиса й Еморі. Університетські адміністратори наголошують на їхній педагогічній цінності, однак насправді вони призначені значною мірою для підтримання й рекламування престижу Ізраїлю. Фред Лефер, керівник фонду Тауба, дає зрозуміти, що його фонд фінансував центр Нью-йоркського університету, аби допомогти у протистоянні «арабській [sic!] точці зору», яка, на його думку, переважає у близькосхідних програмах університету.

Жодні міркування щодо лобі не будуть повними без розгляду одного з його найпотужніших засобів боротьби: звинувачення в антисемітизмі. Той, хто критикує дії Ізраїлю або стверджує, що проізраїльські групи мають суттєвий вплив на близькосхідну політику США, вплив, яким АЇР АС тішиться, має всі шанси бути затаврованим як антисеміт. Справді, кожен, хто просто заявляє про існування ізраїльського лобі, ризикує бути звинуваченим в антисемітизмі, навіть якщо ізраїльські засоби масової інформації посилаються на «єврейське лобі» Америки. Словом, лобі спочатку вихваляється своєю впливовістю, а потім нападає на кожного, хто привертає до нього увагу. Це дуже дійова тактика: антисемітизм є тим, у чому ніхто не хоче бути звинуваченим.

Джон МІАШАЙМЕР,
Стівен ВОЛТ

(Продовження буде)

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com