Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

СТРАХІТТЯ ПІНЧУКА

Близько десяти років тому на території Києво-Могилянської Академії за фінансової підтримки та всебічного сприяння фонду Сороса розпочав свою руйнівну діяльність так званий Центр сучасного мистецтва. Пригадую перші «шедеври», якими труїли душі претендентів на «майбутню еліту».

Дозволю собі переповісти один приклад. Цілий день демонструється один і той самий відеозапис такого змісту: в кімнату заходить чоловік в мантії. Починає стрибати. Мантія повільно спадає з нього, за хвилину перед глядачем постає цілком голий герой короткометражної стрічки. Не промовивши ні слова, чоловік залишає кімнату. На підлозі залишилася мантія й кілька шматків газети, які були сховані між тілом і матерією. Можливо, моєї вищої освіти замало, аби зрозуміти якийсь сакральний зміст цієї сцени, але наскільки мені відомо, свідоме оголення перед сторонніми (ексгібіціонізм) є однією з форм душевного розладу. А ось згідно з логікою «новітніх митців», це мистецтво. Згода — про смаки не сперечаються. Але ця теза стосується мистецтва. Того, що зуміло запасти в душу, не лишило байдужим, змусило замислитися, викликало певні емоції. Нинішні непритаманні нашому народу креативні течії мистецтвом назвати важко. Мета креатури — будь-що запам‘ятатися. Байдуже, яким чином. Відверто огидні сцени викликають шок. Мети досягнуто. Людину попри її волю змусили запам‘ятати побачене. А тепер дозвольте запитати. Чи обтяжували ви себе роздумами над причиною пропозиції (але в нав’язливій формі) цього явища?

5 вересня одразу кілька телеканалів повідомили про відкриття в центрі Києва Музею сучасного мистецтва в Україні. Засновник — Віктор Пінчук. Один з чільників сіоністського руху в Україні, власник корпорації «Інтерпайп» (тієї самої, яка кримінальним шляхом привласнила Криворіжсталь), зять колишнього (так осточортілого всім українцям) президента Кучми. Відеорепортаж, який супроводжувався коментарем, справді врізався в пам‘ять. У залі навпроти Пінчука сиділа пара вже немолодих гомосексуалістів. Фарбовані очі, волосся, губи, нігті, яскраві сорочки, коротенькі спіднички. Вони безсоромно хизувалися власною інакшістю. Певно, не розуміли, що збочення й оригінальність — жодним чином не одне й те саме. Зовнішність решти також навряд чи викликала б схвалення в середньостатистичних платників податків. Телеглядачів порадували звісткою про продовження урочистостей з нагоди заснування музею й наступного дня, тобто 16 вересня. Попри вже сформовану думку про це псевдомистецтво, я вирішив скористатися запрошенням й відвідати цей захід. Оскільки подія мала відбутися ввечері, я день присвятив відвідуванню кількох художніх салонів. Виявилося, що шанувальників «сучасного мистецтва» серед власників приватних салонів та виставок не так вже й багато. Чимало з них підтримують цікаві й нестандартні погляди й починання, але про мораль та норми пристойності не забувають. Цього разу в центрі Сучасного мистецтва при Могилянці було майже порожньо. Можливо, прогуляли виділені на рік гранти, а може, в спо-відників «сучасного мистецтва» криза жанру. Одразу на вході відвідувачам вручають картку. З одного боку — назва й інформація про меценатів, з іншого — кілька оголошень про знайомства. Ось одне з них: «Гарний киянин 31/176/66, познайомлюся з хлопцем, чоловіком для серйозних стосунків». На стінах кілька оголошень, написаних від руки. Майже всі англійською мовою. Виставлені для огляду «експонати» оригінальністю не вражали. В одній кімнаті демонструвався відеозапис спілкування кількох англомовних туристів з кількома патлатими й прищавими «неформалами». Розмова ні про що. Певно, аби полегшити старання нечесаної перекладачки, по колу запускали цигарку, заправлену канабісом. Ніхто нікого не чує, не слухає. Вигуки, істеричний регіт. В іншій кімнаті — відеозапис прес-конференції кількох сповідників «нерозкрученої в Україні течії». Мова пересипана англомовними запозиченнями. На стіні кілька кольорових аркушів з роздрукованими думками невідомих широкому загалу «модерних художників». Якийсь Олександр Соловйов щиро зізнався: «Сучасне мистецтво — явище інтернаціональне. Нехай не здивує вас відсутність будь-яких експонатів у третій кімнаті. Її стіни спаскуджено кількома мазками, патьоками, плямами чорнила. Не лякайтеся. Це сучасний метод малювання. Полотна (якщо їх можна так назвати), виставлені в четвертій кімнаті, тематично поєднані між собою. Автор ділився враженням від побаченого в стані алкогольного сп’яніння. Розмиті обриси зображених п’яниць й переважно сірі тони. Жодних позитивних емоцій від побаченого.

Вкотре переконуюся — це не що інше, як свідома профанація мистецтва. Певним силам вигідно збивати на манівці, нав’язувати нашому суспільству (особливо молоді) збочені смаки.

Інший салон, у якому демонструються аналогічні паскудства, неподалік, за адресою Андріїв-ський узвіз, 2б. Назва аж занадто претензійна: «Українське актуальне мистецтво». Одразу на вході відвідувачів жахають малюнки із зображенням мавп у священницьких та митрополичих ризах. Автор — Ілля Чічкан. Невже виходець з юдейської родини не розуміє, що він ображає релігійні почуття мільйонів українців? До речі, як на мене, місце для виставкового салону власниками (які, певно, прагнуть провокацій і скандалу) вибрано вдало — Поділ здавна славився великою кількістю храмів. В інших кімнатах кілька фотографій оголених чоловіка й жінки, які, стоячи в різних позах перед фотооб‘єктивом, тримають одне одного за геніталії. Кілька малюнків із зображенням лесбійського кохання. Невже і це мистецтво?

Переборюючи огиду, я змусив себе відвідати й широко розрекламований (вище вже згадуваний мною) Музей сучасного мистецтва. На вході від-відувачів перевіряли металошукачами. Музей відхопив три поверхи шестиповерхової будівлі. За скромними підрахунками, викуплена площа обі-йшлася Пінчуку приблизно в 15 мільйонів доларів. Знову фотографії, рухомі інсталяції оголених чоловіків та жінок. Деякі полотна більш ніж відверті: «Оргія» Васілія Цаголова, Art or (M) art Навіна Раваншайкуля, «Футбол» Бориса Міхайлова.

Урочистості продовжилися просто неба на майданчику розважального центру Arena Citi. Гриміли барабани, хтось істерично верещав, офіціанти розносили таці з канапками й алкоголем. Але очікуваної натовпом дискотеки не відбулося. Певно, вищим силам набридла ця вакханалія. Версій про причину загорання було кілька. Хтось стверджував, що це від перенапруження, інші доводили, що це один з прийомів дешевої самореклами. Хоч би як там було, але густий чорний диму змусив багатьох змінити місце дислокації. Пожежу загасили й на сцені з’явився Пінчук. Трохи тремтячим голосом він повідомив: «У мене дві новини: гарна й погана. Почну з гарної. Я розпорядився, аби всім учасникам гасіння видали по п‘ядесят, ні — по сто грамів. Тепер погана новина: апаратура згоріла, дискотеки не буде».

Я — українець. І мені не байдуже, що відбувається в Україні. Мої предки витворили феноменальний пласт культури. Я маю обов’язок зберегти її, удосконалити й передати нащадкам. Логіка свідчить, що таким чином удосконалюється нація й уся цивілізація. Я не хочу стати часткою безликої маси, мені боляче спо-глядати на деградацію та духовне зубожіння. Я не зашорений ксенофоб, але небайдужість до долі рідного народу зобов’язує до адекватної реакції на зневагу до рідного.

Олесь ВАХНІЙ

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com