СЛІДИ ВЕДУТЬ ДО ВАШИНГТОНА

Українські події 2004 та 2006 років міцно закарбувалися у нашій пам’яті. Пропонуємо читачеві подивитися на ті події у світлі публікацій іноземних ЗМІ.

Той, хто уважно спостерігав за подіями 2004 року, може пригадати, що щось схоже відбувалося 2003 року в Грузії, коли через безлад у столиці від влади було відсторонено тодішнього президента Едуарда Шеварднадзе. У країні з того часу при владі перебуває американська маріонетка Саакашвілі і жоден західний кореспондент більше не цікавиться становищем місцевих жителів, яке не змінилося після зміни влади.

В Україні носієм «демократичних» сподівань став Віктор Ющенко. Але чому саме він? Бо Ющенко мав би гарантувати економічні зв’язки України із Заходом та надалі послабити велич Росії. Як зазначала одна із західних газет: «Україна — занадто важливий коридор для транспортування енергоносіїв — таких як нафта та газ із Росії і, можливо, запасів Каспійського морю, — щоб допустити перетворення цієї країни в іграшку Кремля». Для політичної кар’єри Ющенка став сприятливим факт його одруження з громадянкою США Катериною Чумаченко, директором програм «Банківське навчання», спеціальним помічником державного секретаря з прав людини. Після шлюбу з нею досить успішний банкір спочатку вступив зав’язав довірчі стосунки з великими американськими кредиторами та стратегами, зокрема з Мадлен Олбрайт. Потім його оголосили політиком-реформатором, претендентом на посаду прем’єра і навіть президента країни. 

За результатами першого туру Віктор Ющенко відставав від свого конкурента Віктора Януковича. Але з недавнього часу у вибори почали втручатися «незалежні» західні спостерігачі. Ось і цього разу вони заявили про фальсифікацію виборів та про необхідність перевиборів. Але одним спостереженням ті «спостерігачі» не обійшлися. Ціла низка західних організацій задовго до виборів розпочала досить відверто втручатися у передвиборний процес. Від ФРН цим займався близький до соціалістів Фонд Фрідріха Еберта та «Центр прикладних політичних досліджень». Останній не робив таємниці з того, що його діяльність у Києві виходить за рамки виборів. В одному з ком’юніке Центру зазначалося, що в коло завдань «спостерігачів за виборами» входить і розробка «політичних рекомендацій для вдалого та ефективного здійснення реформ».

Таке масштабне втручання у внутрішні справи іноземної держави не має дивувати. Адже тон задавав Вашингтон, саме американська влада та близькі до неї «незалежні» організації стали головними режисерами Помаранчевої революції.

2000 року на майбутню Помаранчеву революцію було виділено спочатку 50 000 доларів для створення в інтернеті платформи недержавної організації, яка б була опозиційною дуумвірату «Кучма — Янукович». Потім було виділено ще приблизно 150 000 доларів для створення групи тиску в парламенті, 40 000 доларів для висунення кандидатур на місцеві вибори та для формування профспілкових кадрів. Приблизно за рік до президентських перегонів вашингтонське урядове агентство допомоги зарубіжним країнам «USAid» асигнувало 55 мільйонів доларів на «підтримку демократії в Україні». Значну частину цієї суми отримали 30 опозиційних ЗМІ. Організатори виборчої кампанії навчалися у західних спеціалістів. У травні 2004 року Андерс Аслунд, один з директорів Фонду Карнегі, заявив у Палаті представників США: «Цього року в Європі немає важливішої політичної події, ніж президентські вибори в Україні. Америка повинна докласти великих зусиль, щоб вплинути на їхній результат». Через деякий час після цієї заяви Держдепартамент США виділів ще 10 млн доларів.

Як зазначають іноземні ЗМІ, доля Помаранчевої революції залежала від такого собі Джеймса Вулсі, директора «Фрідом Хауз» — американської неурядової організації, яка має свої представництва у Вашингтоні, Нью-Йорку, Будапешті, Бухаресті, Бєлграді, Києві та Варшаві. До того, як зайнятися «експортом демократії», пан Вулсі був директором ЦРУ. «Фрідом Хауз» досяг своєї нинішньої могутності завдяки економічній допомозі фондів Сороса та Форда.

Серед «досягнень» цих трьох організацій: підтримка плану Маршалла у Європі, сприяння створенню НАТО у 40 — 50-х, фінансування «Солідарності» у Польщі та «демократичної» опозиції на Філіппінах у 80-х. Особливо бурливу діяльність «Фрідом Хауз» розгорнув на території колишнього СРСР та післятітовської Югославії. Саме в колишній Югославії «Фрідом Хауз» відпрацював стратегію втручання, щоб потім експортувати демократію в інші країни, пристосувавши її до певних умов. Цим безпосередньо займалися Станко Лазендич та Олександр Марич, двоє сербських активістів, які відіграли основну роль у знятті з посади президента Мілошевича. Ці люди були серед засновників студентського руху «Відсіч», яке нині розпустили, але більшість членів якого увійшли до складу бєлградського «Центру за ненасильницьку революцію».

Метод, якому навчав тандем Лазендич — Марич за рахунок «Фрідом Хауз», було застосовано в Україні під час Помаранчевої революції. Особливо активно ця пара сербів займалася рухом «Пора», який свого часу отримав благословення від Мадлен Олбрайт та Річарда Холбрука — двох стратегів експорту «атлантичної демократії». Завданням «Пори» було здійснення «негативної» програми та викриття «нерівності». Йшлося про спробу привернути увагу до соціальних проблем. Адже напад на хибні дії політиків може мобілізувати лише малу кількість українців.

Окрім «Пори», активісти «Відсічі» заснували ще одну організацію — «Знаю». Її завданням було здійснювати «позитивну» кампанію, навчати, як уникнути втрати голосів, перевіряти списки виборців та ін.

Головний теоретик руху «Відсіч» — Джин Шарп. В одному з інтерв’ю Шарп підтвердив зв’язок між «Відсіччю» та «Фрідом Хауз»: «Центр ненасильства імені Альберта Ейнштейна, який я створив у Бостоні, співпрацює з «Фрідом Хауз», Центром ненасильницьких кон-фліктів, Інститутом відкритого суспільства. У нас є контакти з ООН». 

Ось так подають Помаранчеву революцію деякі іноземні ЗМІ.

За матеріалами іноземних ЗМІ