«ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ» ВАРТУЄ АРХІВИ

Не дивуйтеся, якщо одного чудового дня не залишиться свідоцтв про голодомор українського народу і більшовицькі репресії.

Чергове дивовижне кадрове призначення здійснив наш «антикризовий» Кабінет Міністрів! Ухвалою Кабміну від 7 вересня головою Державного комітету архівів призначено Ольгу Гінзбург. Колишній керівник комітету Геннадій Боряк став першим заступником пані Гінзбург.

Ось така «рокировка»: замість пана Боряка (до речі, професора, доктора історичних наук) зафіксованою документально «історичною пам’яттю» української нації завідуватиме якась Гінзбург. Який стосунок вона має до роботи з історичними документами?

Можливо, українці, які звикли слухати радіо «по дротам», ще не забули незмінно гнівних інтонацій цієї народної депутатки від КПУ, яка упродовж восьми років, коли була у складі депутатського корпусу ВР 3-4 скликань, таврувала з трибуни Верховної Ради ворогів трудового народу. Для решти повідомляємо суспільно значущі факти біографії цієї віднині головної у нашій країні «хранительки старовини».

 Народилася Ольга Гінзбург 14 вересня 1953 року в селі Вишеньки Чернігівської області. Аж наприкінці третього десятка років закінчила Сумський філіал Харківського політеху (1981 року) за спеціальністю «інженер-механік, технологія машинобудування». «Будувала машини» на Конотопському арматурному заводі, де пройшла з 1975-го до 1998 року славний (але такий характерний для керівників СРСР, КПРС, а також Л.Кучми) шлях від техніка-конструктора до секретаря парткому та заступника директора цього арматурного гіганта. З 1998-го до 2006 року товариш Гінзбург засідала у Верховній Раді. Мала б там сидіти й до глибокої пенсії, але її 39-й номер у перед-виборному списку КПУ виявився непрохідним.

Звісно, два терміни в депутатах, як і два строки на зоні, у нашій країні не є досить вагомою причиною, щоб відмовитися від посади, до якої тебе ані в камері, ані в арматурному парткомі ніхто не готував. Проте хоч там як, а з важливими паперами вона таки мала справу упродовж восьми років. Аналіз власне законотворчої (тоб-то — «паперової») діяльності Гінзбург за останні чотири роки її сидіння у Верховній Раді показав, що це заняття для неї гіркіше хрону. І не лише тому, що проект «Кодексу арматурника» так і не надійшов «на розгляд». А тому, що не варто вчитися, отримувати диплом або хоч б займатися післядипломним самовдосконаленням: була б гарна людина, а посада знайдеться.

Будь-якому неупередженому читачеві цих рядків стає зрозуміло, що, по-перше, товариш Гінзбург упродовж багатьох років проїдала гроші трудящих, по-друге, їй відверто чужі ідеї незалежності України і підвищення самосвідомості українців, а по-третє, немає ЖОДНИХ підстав довіряти їй таке важливе завдання, як керівництво архівною справою цілої держави!

Паралельно з цими виснажливими розумовими зусиллями, затраченими на підготовку доленосних законопроектів, пані Гінзбург проявила себе за чотири роки своєї останньої парламентської каденції у ранзі керівника або члена таких депутатських утворень, як Постійна делегація у міжпарламентській асамблеї держав — учасників СНД, груп із міжпарламентських зв’язків з Корейською Народно-Демократичною Республікою, Сирійською Арабською Республікою, Російською Федерацією, Республікою Білорусь, Державою Ізраїль та Республікою Ірак.

Та в чому ж справа? Чому саме Гінзбург стала «хазяйкою паперової гори»?

З розмов зі спеціалістами нам вдалося дізнатися про кілька версій цього призначення.

Перша, головна: призначення товариша Гінз-бург на цю посаду — одна з умов входження комуністів у «антикризову» коаліцію з «регіонал-соціалістами». Оскільки важливість архівів для «моделювання» тієї чи іншої суспільно-політичної ситуації важко переоцінити. Прикладів багато. Це недавнє сенсаційне оприлюднення СБУ архівів ГПУ про Голодомор українського народу 1932—1933 років і цілі масиви матеріалів під грифом секретності.

Ця версія здається нам досить прийнятною. Давайте пригадаємо, як будували свою передвиборну кампанію комуністи на виборах-2006. Не було на загальнонаціональних телеканалах ані роликів про штурм Зимового, ані кадрів з місць розстрілу української інтелігенції на Соловках, ані безтарок з тілами жертв голодомору. Проте був ролик, де Тарас Шевченко мріє про перемогу світового комунізму в засланні на березі Каспію. Тобто представити практичний комунізм (ленінізм-більшовизм) не як недороблену версію гітлеризму, а ледь не як здійснення ідеалів раннього християнства, інакше кажучи, вписати це мракобісся у «контекст» вічної мрії людства про гідне життя — одна з «фішок» передвиборної стратегії симоненківців.

Нарешті, в умовах українофобії, що набирає обертів у Росії, досить переконливим козирем може виявитися поява або зникнення документальних свідоцтв, що свідчать не на користь «віковічної братської любові» двох народів.

А вже про те, що деякі документи мають властивість щезати з українських архівів, написано немало. Пригадаємо хоч би справу львівського архіву. Ось як писала тоді газета «Дело»: «Недавно були виявлені нові втрати з Львівського архіву. Письменниця Ірина Калинець розповіла, що, працюючи над створенням у Львові філіалу Інституту національної пам’яті, попросила в СБУ надати документи про репресованих ув’язнених буцегарні КДБ на вул. Лонського. У СБУ їй відповіли, що в 1999 році 15 тис. справ заарештованих було передано в Львівський архів. Проте в архіві їх не виявилося».

Ви уявляєте, які перспективи відкриваються перед шанувальниками версії про нібито віковічне бажання українського і російського народів злитися в єдиній комуністичній і посткомуністичній імперії?! «Скільки відкриттів дивовижних нам обіцяє» це призначення Гінзбург на відповідальну роботу!

Друга можлива причина призначення Гінзбург — судовий спір навколо землі, яку хочуть відбити у Держкомархіву загадкові «інвестори». Ті намірилися побудувати на Солом’янці, на території, що належить Державному архіву України, якусь нерухомість. Про це багато писала преса, про це навіть якось промайнув сюжет на «1+1». Як воно буде — невдовзі побачимо, адже «Земельне питання» для комуністів — архіважливе.

Отож доводиться констатувати: казус із призначенням Гінзбург — лише один з наслідків політики української «влади» за 2005 — початок 2006 року. «Політреформу» Кучми — Медведчука — Мороза — Симоненка скасувати не вдалося, а тому й призначати «хранителів старовини» відтепер доручено не Президентові, а уряду Табачника — Мороза — Симоненка. Хоча, напевно, і Леонід Данилович, і Віктор Володимирович не заперечуватимуть, якщо архіви матимуть інший, приємніший для них вигляд.

Отже, товариші Симоненко і Гінзбург, мету поставлено, завдання визначено! Архіви — в багаття! За роботу, товариші!

За матеріалами інтернет-видань