СМУГАСТА АРХЕОЛОГІЯ

«Чорні» колекціонери, які водночас є світлими творцями музеїв, видавцями монографій, організаторами конференцій, постають свідомими патріотами, які героїчно протистоять намаганню «білих» Академії наук та Верховної Ради (в особі її колишнього депутата та такого ж, колишнього, віце-президента Національної Академії наук України, директора ІА НАНУ П.Толочка) здати чужинцям святині Вітчизни.

Здати-подарувати чи здати-продати? Отже, переходимо до третього питання, порушеного «Археологією» (2005, № 3. — С95) ІА НАНУ: «комерціалізація   археологічних об’єктів».

Можна погодитися, що «професійні археологи» грішать цією вадою значне менше за «чорних» — якщо мати на увазі лише продаж старовинних речей. Проте наведені вище факти свідчать про чималі фінансові збитки, завдані державі й першими через недбалість та зловживання службовим становищем. А ці два аспекти, перенесені з речознавчої до інтерпретаційної сфери

археологічної науки, утворюють прірву збитків — не фінансових, а людських, де кожна доля й життя — безцінні. Маю на увазі творення науковоподібних, напівправдивих світоглядних концепцій та політичних ідеологій.

Людство вже засудило шовіністичні прояви німецького фашизму та єврейського сіонізму, аж гульк — доктор історичних наук Л.Залізняк, син «переконаного українського націоналіста, який до самої смерті вважав себе нащадком Максима Залізняка» («Київська старовина», 2002, № 3. — С 158-159), «віддає» прасемітам українське Трипілля, а отже, й прабатьківщину. Свою свідому диверсію автор «Нарисів стародавньої історії України» (К., 1994. — С 84-91, 100-101) «аргументує» тією ж таки напівправдою. Наріжна грудка її замісу — статуетки, які буцімто «зображують людей з великим носом специфічної форми» і відображають «близькосхідний, так званий арменоїдний, антропологічний тип трипільців». Пишучи таке, пан Залізняк вже знав (від мене, якщо не з вказаної

мною публікації 1964 p.), що оті носи — спадкоємне зображення Всесвітньої Праматері з жіночим тілом та головою черепахи. Про це пишеться і в монографії В.Даниленка, двічі виданій — 1997-го та 1999 року. Проте В.Отрощенко, П.Толочко та інші автори «Етнічної історії давньої України» (К., 2000. — С 26) й надалі стверджують, що трипільці «з великими горбатими носами — далекі посланці з Близького Сходу», а М.Відейко та Н.Бурдо в «Енциклопедії Трипільської цивілізації» (т. І; К., 2004. — С 475) подають відповідну фальсифікацію портретних реконструкцій роботи антрополога М.Герасимова. І все це всупереч висновкам його колеги С.Сегеди, чиї дослідження вміщено і в «Етнічну історію» (с. 253-258), і в «Енциклопедію» (с. 474-477). А висновки провідного антрополога України такі: поєднання антропологічних ознак трипільців «властиве південним європеоїдам [...] прослідковується також вплив протоєвропеоїдного компоненту» та західного «давньо середземноморського типу, представленого серед різних груп південних європеоїдів»; що ж до застарілих висновків про вірменоїдність трипільців, то вони засновані на формі лише одного, до того ж спірно трактованого черепа.

Загальний висновок С.Сегеди: «трипільські племена, чисельність яких [...] могла досягати сотень тисяч, відіграли важливу роль у формуванні генофонду пращурів українського народу — автохтонного етносу Півдня Схід-ної Європи». Звідси й зазначене Я. Гершковичем: «Ось чому назва виставок приватних колекцій на кшталт «Тобі, Україно!» може викликати захват лише в тих, хто далекий від розуміння справжньої мети та завдань сучасної археологічної науки, або якщо йдеться про професійних археологів, тих, хто не дуже опікується принаймні, своєю, науковою репутацією». Отож і видно, як Залізняк, Отрощенко, Толочко, Відейко, Бурдо, Гершкович, Збенович та їхні прихильники опікуються. І ще один приклад з газети «Бульвар Гордона» (2006, № 32(68) — С. 6-7). Священний звичай періодичного самоспалення поселень трипільців, актуальну проблему спорідненості їх з українцями перетворено тут на чергову гуморину: «На вопрос: «А были ли три-польцы нашими прадедами?» — Петр Толочко шутливо ответил: «Нет... Ну какой украинец сожжет свой дом? Разве что хату соседа...».

Здаючи українську прабатьківщину чужинцям, «професійні археологи» роблять це не безкорисливо. А якщо й «дарують» «з почуття інтернаціоналізм-та щирого серця», то чи за питують на те дозволу громадськості? І в якій валюті можна підрахувати суспільно-державні збитки від фальсифікації та підступної зради таких науковців?

Підсумовуючи виступи професійних археологів проти колекціонерів, робимо висновки:

— теоретичні настанови представників однієї з допоміжних дисциплін історичної науки не відповідають реальній практиці цих настановників, тому виправлення негараздів зі збереженням, вивченням, показом старожитностей України  слід  починати,  лише

давши лад не в «чорній», а в «білій» археології;

—  доки не почнеться таке упорядкування, наступу законності проти колекціонерів починати не можна — оскільки вони, праведно чи ні, а зберігають, представляють українцям і світу пам’ятки старовини, а також вивчають те, що незрідка розтринькують або приховують археологи-професіонали;

—  нині колекціонування пов’язане не тільки з кримінальним бізнесом, а й з народним контролем над висвітленням власної і загальнолюдської історії, яку офіційна археологія почасти продає політичним спекулянтам;

—  караючи за злочини, державі слід також заохочувати не тільки до офіціозу, а й до самодіяльності, зокрема таких колекціонерів, як С. та М. Платонови, С.Тарута, О.Поліщук, котрі зробили для слави незалежної України не менше, ніж Інститут археології НАНУ.