Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Ганна Полтавець: «ЦЕНЗУРА Є, А НЕМОВ І НЕМА її»Останнім часом українська культура переживає бум мега-проектів: «Євро-бачення», «Міс Всесвіт», шоу найсильніших чоловіків планети, сплеск вітчизняної моди (тут мож-на згадати хоча б шалений успіх АндреТана), бурхливий розвиток поп-музики та поява «синкретичних» проектів («Дика енергія»). Відтак за кадром залишається автентична українська культура, яка у кращому разі проглядає у фолькових мотивах модерних рок-гуртів (ВВ, «Мандри», «Вертеп»). Ініціатива «помаранчевих» з пропаганди власне українського цілком провалилася. «Канал Культура» — сумний клон нездарного Першого Національного. А про існування «Радіо Культура», заснованого на початку 2003 року, ніхто й не здогадується.
Одним з завдань радіостанції є (цитую офіційний сайт): «Створити у вітчизняному радіопросторі середовище високої духовності із залученням найширшої аудиторії слухачів... наблизити високе мистецтво до слухачів, прищепити їм «відчуття голоду» на прекрасне, стати джерелом пізнавальної інформації та доброго настрою». Відтак після прослуховування ефірного матеріалу радіостанції залишається гіркий присмак дежав'ю радянського пафосного славослів'я та силоміцького «окультурювання» аудиторії.
Звісно, «Радіо Культура» може похвалитися великою кількістю різноманітних програм: прямоефірних («Знакова постать», «На перетині думок»), художньо-публіцистичних («Чарівне коло», «Поезія»), музичних («Мелодії Орфея», «Голос рідної землі»), розважальних («На Україну повернусь», «Сучасна хвиля»), медичних, інформаційних, релігійних («Спочатку було слово», «Релігії світу»); ретранслюються на цій хвилі й програми заснованого ще 1945 року Міжнародного Канадського радіо (хоча не зрозуміло, чому саме канадського). Та все ж виникає чомусь неприємне відчуття закостенілості й одноманітності. Застійний формат зразка Брежнєва не годиться для ситуації фактичної катастрофи української культури, коли треба рятувати все, що від неї залишилося. Якщо, звісно, ще щось залишилося.
А головна проблема української культури — розірваність між класичними її зразками (фольклор, опера, народні мистецтва) та сучасним мистецьким полем, навіть попри псевдопатріотизм ділків від шоу-бізнесу (під «шоу-бізнесом» я маю на увазі не лише музичну сферу, а й літературу а-ля Карпа, оперу а-ля Гришко, певною мірою живопис і скульптуру а-ля Пінчук).
Про «Радіо Культура», проблеми розвою української культури та місце в ній молоді мені вдалося поговорити з однією з найяскравіших особистостей радіостанції — ведучою, поеткою і акторкою Ганною Полтавець.
— Ганно, то що таке «Радіо Культура»?
Важко сказати, що таке «Радіо Культура». Є комерційні радіостанції, а є радіостанції державні. Останні мало хто може почути, особливо це стосується молоді. Тривалий час нам доводилося працювати на застарілому обладнанні в непристосованих приміщеннях, і тільки нещодавно в радіостанції з'явилися комп'ютери. Дивно й смішно, що нас не слухають і не знають, адже наша радіостанція призначена для культурного відродження всієї нації. «Радіо Культура» — це канал культурного відродження, відродження справжньої, автентичної української культури. На щастя, ми вже не відмовляємося від сучасної молодіжної культури, чим, сподіваємося, зможемо привернути до себе увагу й молодого покоління. Що ж до маловідомості нашої станції, то проблема тут не в рядових журналістах, а в керівництві, в закостенілій управлінській структурі.
— Яку саме культуру пропагує ваша радіостанція? Та й чи до снаги ця культура тобі?
— Я завжди шанувала все українське. У школі на уроках української мови я мала лише найвищі оцінки — за різні завдання, за вірші, які треба було вчити; навіть учила більше, ніж треба було. Тобто завжди була «понад нормою». Що ж до пропагованої культури... Звісно, вона мені цікава. Я дуже люблю українську пісню, автентичний спів. Це моє. Може, це у мене в генах. З малку моїм кумиром була співачка Ірина Білик. Тому й полюбила українську, а не російську пісню.
— Може, й сама співаєш?
— Так, звичайно! Дуже люблю співати — під караоке, в гурті, інколи вдавалося заспівати й на сцені, але не сольним номером, а щоб заповнити паузи, коли працювала ведучою концертів.
— Яким принципомти користуєшся, обираючи гостей ефіру — скажімо, для пер»?
— Нещодавно відбувся IV Всесвітній форум українців. Там журналісти з Росії запитували, чи є у нас в Україні цензура, чи є воля для преси, чи можемо обрати будь-якого гостя і завести з ним розмову на будь-яку тему. Під час дискусії з'ясували, що цензура є, а немов і нема її. Бувають випадки, коли телефонують «зверху» й кажуть, що та кого-от виконавця ставити не можна, оскільки він пов'язаний з певними політичними подіями. Звичайно, прямо заборонити ніхто не може, але ось таку пісню не можна ставити, бо ця людина когось іншого підтримувала під час виборів.
— Це стосується і гостей?
— Так. Я воліла б дотримуватися «золотої середини»: це коли гість має якусь власну думку, а ми кажем, добре це чи погано. Таким чином ми даємо шанс нашим слухачам зробити свої висновки. Передусім — якщо говорити про вимоги — гість має бути україномовним, а також обов'язковою є його причетність до культури.
— Є якийсь зворотній зв'язок зі слухачами?
— Звичайно. Нам телефонують на кожний ефір— десь приблизно по 30дзвінків. Слухачі й листи нам пишуть. Але прикро, що аудиторія в нас одна й та сама. Ми вже всіх знаємо — і за голосами, і за іменами, декого знаємо і в обличчя. Є художники ,які хочуть намалювати всю нашу редакцію. Є й слухачі, що поводяться непристойно — і в ефірі, і поза ефіром, коли спілкуються з режисером. Вони просто брутальні.
— Як ти гадаєш, є якісь перспективи розвитку «Радіо Культура»? Чи відбудуться зрушення в ньому?
Коли я туди прийшла майже три роки тому, то, як це завжди буває, мені казали: залишайтеся з нами, у вас буде багато перспектив. Тут постає питання перспективи молоді взагалі та її роботи в будь-якій організації, надто державній. FM-станція — це зовсім інше. На державному радіо є перспективи внутрішнього саморозвитку, зокрема якщо людина в цьому зацікавлена. Якщо мені це треба, то я готуватимуся до кожного ефіру й братиму таку тему, щоб була і думка гостя, і реакція слухачів. Для мене це питання самовдосконалення — і як актриси, і як ведучої, і як журналіста. На своїх ефірах я намагаюся постати в цих трьох іпостасях.
Дуже хотілося б, щоб наше керівництво приділяло більше уваги молоді і щоб молодь, своєю чергою, більше слухала наше радіо та йшла до нас працювати.
— Отже, в тебе є власне бачення «Радіо Культура». І яке воно?
— Менш консервативне. Треба не боятися пропозицій молоді. Треба не боятися щомісячного, або хоча б щосезонного, оновлення формату, робити нові передачі, експериментувати. Ну й щодо музики — звичайно, треба ставити саме ту українську, яку ми намагаємося відроджувати, — тобто народний спів, національну оперу. Зараз є багато нових гуртів, нових виконавців, що теж зацікавлені в тому, аби їх слухали на радіо, яке начебто пропагує українську культуру.
— А яку, крім музики, іншу українську культуру — звісно, сучасну — треба, як на тебе, розкручувати на радіо, телебаченні та у відповідних друкованих ЗМІ?
— Гадаю, передусім театральне мистецтво. Моє життя було і є пов'язане з театром. Хоча, звичайно, дякувати Богдану Сильвестровичу Ступці, він вкотре не взяв мене до Театрального інституту. Тепер я почуваюся вільною людиною. У мене немає якоїсь завченості, тому я не боюся експериментів.
Театральне мистецтво має величезні перспективи, воно позбавлене страху перед новим. Театр стає цікавішим, емоційнішим, чуттєвішим. Це не якесь штучне, пафосне видовище. Декорації зводяться до мінімуму. Якщо говорити про інші види мистецтва, то нині дуже модний бодіарт. Я ще на жодному тілі не бачила українських орнаментів.
— До речі, гарна ідея... А як ти взагалі потрапила до театру?
— Коли я ще була маленькою, років п'ять-шість,то ми збиралися з мамами й татусями біля кінотеатру — тоді грала музика, працював фонтан, місця були пристойні, а не якісь там кафе з дешевими напоями — і мені подобало ся там танцювати перед людьми. Це була моя перша публіка. Звідусюди чувся регіт, і моїй мамі казали: «Заберіть цю дівчинку, нам не дають спокійно відпочити». Потім були заходи в дитячому садку, школі. Так поступово доросла й до театру. (сміється).
— Кого з особистостей сучасного українського культурного поля ти вважаєш гідними наслідування?
— Таких майже немає. Або немає взагалі. Я багато зустрічаюся з різними людьми, і часом здається — ось, ця людина гідна наслідування, а потім, коли я намагаюся щось про неї дізнатися — від знайомих, з інтернету або з безпосереднього спілкування, — то розумію, що ця людина не гідна того, що я спочатку про неї думала. Є люди, про яких я можу сказати, що це мої вчителі, які вчили мене театрального мистецтва: народна артистка України Галина Яблонська і народний артист України Анатолій Пазенко. Дай їм Боже здоров’я. Ці люди — мов мої хрещені мама й тато. Періодично виникають різні асоціації, різні особистості, які мені тимчасово подобаються. Дай Боже, щоб таких було більше і щоб ми на них не зациклювалися.
Ганна — талановита поетка, яка скромно замовчує свої досягнення. Відтак поезія в нашому культурному просторі — галузь не просто занедбана, а цілком забута державою і аудиторією у вигляді всієї нації. Ну, хто нині, крім нас із вами і відвідувачів спеціальних електронних сторінок, читає поезію? Ніхто! А до театрів хто ходить? Туристи і невелике коло аматорів. Навіть незважаючи на весь розвиток театрального мистецтва в Україні.
На завершення хотілося б навести одну з коротких поезій Ганни Полтавець — досить сумну, та водночас досить життєствердну:
Допоможіть мені
знайти Ви щастя
Допоможіть, кажу,
допоможіть
У радості, у горі,
у недолі —
Завжди свою Ви
руку протягніть
І я схоплюсь за шанс
Немов за рятівну
билинку Міцно так триматимусь
за Вас Забудемо все разом... на хвилинку... |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |