Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Ганна Полтавець: «ЦЕНЗУРА Є, А НЕМОВ І НЕМА її»

Останнім часом україн­ська культура переживає бум мега-проектів: «Євро-бачення», «Міс Всесвіт», шоу найсильніших чо­ловіків планети, сплеск вітчизняної моди (тут мож-на згадати хоча б шале­ний успіх АндреТана), бур­хливий розвиток поп-му­зики та поява «синкретич­них» проектів («Дика енер­гія»).

Відтак за кадром за­лишається автентична українська культура, яка у кращому разі проглядає у фолькових мотивах модер­них рок-гуртів (ВВ, «Мандри», «Вертеп»). Ініціатива «помаранчевих» з пропа­ганди власне українсько­го цілком провалилася. «Канал Культура» — сумний клон нездарного Першо­го Національного. А про існування «Радіо Культура», заснованого на початку 2003 року, ніхто й не здо­гадується.
Одним з завдань раді­останції є (цитую офіцій­ний сайт): «Створити у вітчизняному радіопросторі середовище високої духовності із залученням найширшої аудиторії слухачів... наблизити високе мистецтво до слухачів, прищепити їм «відчуття голоду» на прекрасне, ста­ти джерелом пізнавальної інформації та доброго на­строю». Відтак після прослуховування ефірного матеріалу радіостанції за­лишається гіркий присмак дежав'ю радянського па­фосного славослів'я та силоміцького «окультурю­вання» аудиторії.
Звісно, «Радіо Культура» може похвалитися ве­ликою кількістю різнома­нітних програм: прямоефірних («Знакова постать», «На перетині думок»), художньо-публіцистичних («Чарівне коло», «Поезія»), музичних («Мелодії Ор­фея», «Голос рідної землі»), розважальних («На Україну повернусь», «Сучасна хви­ля»), медичних, інформа­ційних, релігійних («Спо­чатку було слово», «Релігії світу»); ретранслюються на цій хвилі й програми за­снованого ще 1945 року Міжнародного Канадсько­го радіо (хоча не зрозумі­ло, чому саме канадсько­го). Та все ж виникає чо­мусь неприємне відчуття закостенілості й однома­нітності. Застійний формат зразка Брежнєва не го­диться для ситуації фак­тичної катастрофи україн­ської культури, коли тре­ба рятувати все, що від неї залишилося. Якщо, звісно, ще щось залишилося.
А головна проблема української культури — розірваність між класични­ми її зразками (фольклор, опера, народні мистецтва) та сучасним мистецьким полем, навіть попри псевдопатріотизм ділків від шоу-бізнесу (під «шоу-бізнесом» я маю на увазі не лише музичну сферу, а й літературу а-ля Карпа, оперу а-ля Гришко, пев­ною мірою живопис і скульптуру а-ля Пінчук).
Про «Радіо Культура», проблеми розвою укра­їнської культури та місце в ній молоді мені вдалося поговорити з однією з найяскравіших особистос­тей радіостанції — ведучою, поеткою і акторкою Ган­ною Полтавець.
—   Ганно, то що таке «Радіо Культура»?
Важко сказати, що таке «Радіо Культура». Є комерційні радіостанції, а є радіостанції державні. Останні мало хто може почути, особливо це сто­сується молоді. Тривалий час нам доводилося пра­цювати на застарілому об­ладнанні в непристосованих приміщеннях, і тільки нещодавно в радіостанції з'явилися комп'ютери. Дивно й смішно, що нас не слухають і не знають, адже наша радіостанція призначена для культур­ного відродження всієї нації. «Радіо Культура» — це канал культурного відродження, відродження справжньої, автентичної української культури. На ща­стя, ми вже не відмовляє­мося від сучасної молодіжної культури, чим, сподіваємося, зможемо привернути до себе увагу й моло­дого покоління. Що ж до маловідомості нашої станції, то проблема тут не в рядових журналістах, а в керівництві, в закостенілій управлінській структурі.
—   Яку саме культуру пропагує ваша радіо­станція? Та й чи до снаги ця культура тобі?
—   Я завжди шанувала все українське. У школі на уроках української мови я мала лише найвищі оцін­ки — за різні завдання, за вірші, які треба було вчи­ти; навіть учила більше, ніж треба було. Тобто завжди була «понад нормою». Що ж до пропагованої культури... Звісно, вона мені ціка­ва. Я дуже люблю укра­їнську пісню, автентичний спів. Це моє. Може, це у мене в генах. З малку моїм кумиром була співачка Ірина Білик. Тому й полю­била українську, а не рос­ійську пісню.
—    Може, й сама співаєш?
— Так, звичайно! Дуже люблю співати — під ка­раоке, в гурті, інколи вда­валося заспівати й на сцені, але не сольним номером, а щоб заповнити паузи, коли працювала ведучою концертів.
—            Яким принципомти користуєшся, обираючи гостей ефіру ска­жімо, для пер»?
—  Нещодавно відбувся IV Всесвітній форум ук­раїнців. Там журналісти з Росії запитували, чи є у нас в Україні цензура, чи є воля для преси, чи мо­жемо обрати будь-якого гостя і завести з ним розмову на будь-яку тему. Під час дискусії з'ясували, що цензура є, а немов і нема її. Бувають випадки, коли телефонують «зверху» й кажуть, що та кого-от вико­навця ставити не можна, оскільки він пов'язаний з певними політичними подіями. Звичайно, прямо заборонити ніхто не може, але ось таку пісню не можна ставити, бо ця людина когось іншого підтримувала під час виборів.
—  Це стосується і го­стей?
—  Так. Я воліла б дотримуватися «золотої середини»: це коли гість має якусь власну думку, а ми кажем, добре це чи погано. Таким чином ми дає­мо шанс нашим слухачам зробити свої висновки. Передусім — якщо говори­ти про вимоги — гість має бути україномовним, а також обов'язковою є його причетність до культури.
Є якийсь зво­ротній зв'язок зі слуха­чами?
—            Звичайно. Нам теле­фонують на кожний ефір— десь приблизно по 30дзвінків. Слухачі й листи нам пишуть. Але прикро, що аудиторія в нас одна й та сама. Ми вже всіх знаємо — і за голосами, і за іменами, декого знаємо і в обличчя. Є художники ,які хочуть намалювати всю нашу редакцію. Є й слухачі, що поводяться непри­стойно — і в ефірі, і поза ефіром, коли спілкуються з режисером. Вони про­сто брутальні.
—   Як ти гадаєш, є якісь перспективи роз­витку «Радіо Культура»? Чи відбудуться зрушен­ня в ньому?
Коли я туди прийш­ла майже три роки тому, то, як це завжди буває, мені казали: залишайтеся з нами, у вас буде багато перспектив. Тут постає питання перспективи мо­лоді взагалі та її роботи в будь-якій організації, надто державній. FM-станція — це зовсім інше. На дер­жавному радіо є перспективи внутрішнього само­розвитку, зокрема якщо людина в цьому зацікавлена. Якщо мені це треба, то я готуватимуся до кожно­го ефіру й братиму таку тему, щоб була і думка го­стя, і реакція слухачів. Для мене це питання само­вдосконалення — і як актриси, і як ведучої, і як жур­наліста. На своїх ефірах я намагаюся постати в цих трьох іпостасях.
Дуже хотілося б, щоб наше керівництво при­діляло більше уваги мо­лоді і щоб молодь, своєю чергою, більше слухала наше радіо та йшла до нас працювати.
—  Отже, в тебе є власне бачення «Радіо Культура». І яке воно?
—  Менш консерватив­не. Треба не боятися про­позицій молоді. Треба не боятися щомісячного, або хоча б щосезонного, онов­лення формату, робити нові передачі, експери­ментувати. Ну й щодо музики — звичайно, треба ставити саме ту українсь­ку, яку ми намагаємося відроджувати, — тобто на­родний спів, національну оперу. Зараз є багато но­вих гуртів, нових вико­навців, що теж зацікавлені в тому, аби їх слухали на радіо, яке начебто пропа­гує українську культуру.
—  А яку, крім музи­ки, іншу українську культуру звісно, сучасну треба, як на тебе, розкручувати на радіо, телебаченні та у відповідних друкованих ЗМІ?
—  Гадаю, передусім те­атральне мистецтво. Моє життя було і є пов'язане з театром. Хоча, звичайно, дякувати Богдану Сильвестровичу Ступці, він вкотре не взяв мене до Театрального інституту. Тепер я почуваюся вільною лю­диною. У мене немає якоїсь завченості, тому я не боюся експериментів.
Театральне мистецтво має величезні перспекти­ви, воно позбавлене стра­ху перед новим. Театр стає цікавішим, емоційні­шим, чуттєвішим. Це не якесь штучне, пафосне ви­довище. Декорації зво­дяться до мінімуму. Якщо говорити про інші види мистецтва, то нині дуже модний бодіарт. Я ще на жодному тілі не бачила українських орнаментів.
—   До речі, гарна ідея... А як ти взагалі потрапила до театру?
—            Коли я ще була ма­ленькою, років п'ять-шість,то ми збиралися з мама­ми й татусями біля кіно­театру — тоді грала музи­ка, працював фонтан, місця були пристойні, а не якісь там кафе з дешевими на­поями — і мені подобало ся там танцювати перед людьми. Це була моя пер­ша публіка. Звідусюди чувся регіт, і моїй мамі казали: «Заберіть цю дівчин­ку, нам не дають спокійно відпочити». Потім були заходи в дитячому садку, школі. Так поступово до­росла й до театру. (сміється).
—  Кого з особистостей сучасного українського культурного поля ти вважаєш гідними на­слідування?
—  Таких майже немає. Або немає взагалі. Я багато зустрічаюся з різними людьми, і часом здається — ось, ця людина гідна наслідування, а потім, коли я намагаюся щось про неї дізнатися — від знайомих, з інтернету або з безпо­середнього спілкування, — то розумію, що ця людина не гідна того, що я спочатку про неї думала. Є люди, про яких я можу сказати, що це мої вчителі, які вчи­ли мене театрального ми­стецтва: народна артистка України Галина Яблонська і народний артист України Анатолій Пазенко. Дай їм Боже здоров’я. Ці люди — мов мої хрещені мама й тато. Періодично виникають різні асоціації, різні особистості, які мені тимчасово подобаються. Дай Боже, щоб таких було більше і щоб ми на них не зациклювалися.
Ганна — талановита поетка, яка скромно замовчує свої досягнення. Відтак поезія в нашому культур­ному просторі — галузь не просто занедбана, а цілком забута державою і аудиторією у вигляді всієї нації. Ну, хто нині, крім нас із вами і відвідувачів спеціальних електронних сто­рінок, читає поезію? Ніхто! А до театрів хто ходить? Туристи і невелике коло аматорів. Навіть незважаючи на весь розвиток театрального мистецтва в Україні.
На завершення хотіло­ся б навести одну з коротких поезій Ганни Полта­вець — досить сумну, та водночас досить життє­ствердну:
Допоможіть мені
знайти Ви щастя
Допоможіть, кажу,
допоможіть
У радості, у горі,
у недолі
Завжди свою Ви
      руку протягніть
І я схоплюсь за шанс
Немов за рятівну 
билинку
Міцно так триматимусь 
за Вас
Забудемо все разом... 
на хвилинку...
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com