ПРО ТИХ, ХТО МОЖЕ

Навчає скепсис, а оптимізм виховує дурнів

Максим Горький

Що можна сказати про мовну проблему в Україні? Перше, вона існує насправді, але існування її якесь примарне, надумане; практично мовні війни точаться тільки в політичному середовищі та політизованих прошарках населення. Іншим – плювати. Друге, мовною проблемою займаються лише ті, хто хоче заробити на ній непогані дивіденди – політичні чи бізнесові. Відтак, як свідчить, недавно проведене Спілкою молодих політологів опитування політичних журналістів, незважаючи на свою очевидну надуманість, мовна проблема в Україні «несе реальну загрозу». Найбільша загроза, хоч би як це подивувало декого (хоча насправді дивуватися тут нема чому), – культурний занепад україномовного населення. Адже так звану мову меншини – російську – яку ох як бідну затискують! – завжди підтримуватиме всесильне лобі у вигляді Москви, а ось українську мову підтримувати нікому. Таким чином, якщо надати російській статус державної, хоч і другої, українська мова просто зникне, потягнувши за собою в небуття й українську культуру. Ліниві ЗМІ не морочатимуться перекладенням російських серіалів і реаліті-шоу українською, а пускатимуть їх так, без конче необхідного перекладу; український теле- та кінопродукт конкурентонеспроможний з російським, оскільки наші кохані чільники не вважають за доцільне дотувати бодай найменшу частку української культури. Ось такі сумні висновки.

Спілка молодих політологів намагається знайти відповідь на це наболіле для вітчизняного суспільства питання, і ще на багато інших. Практично задля цього її й було створено. Про історію виникнення СМП і принципи її функціонування ми розмовляємо з її головою Андрієм Єременком.

–  Андрію, як усе починалося?

- Починалося з двох ентузіастів – Оксани Зварич (увага – це не родичка «міністра без освіти»! – І.Р.), яка працювала під час виборів 2004 року прес-секретарем у громадянській організації «Пора», та Дмитро Казинак, який працював тоді ж у штабі Віктора Федоровича, до того ж на керівних посадах. Після закінчення Помаранчевої революції ці дві людини – яким саме чином, історія замовчує – зустрілися й стали думати, як жити далі. У ході свого спілкування вони придумали таку «тему», як Асоціація молодих політологів. Та, на жаль, діяльність Асоціації обмежилася звичайним популізмом і пошуком, скажімо, зручних персоналій, під які було вигідніше «лягти». Я в Асоціації був на різних технічних посадах. Після виборів 2006 року один з колишніх членів Асоціації запросив мене до себе на роботу. Він програв, комусь заплатив, комусь не заплатив, у результаті – багато конфліктів. Тим часом Асоціація розвалилася.

– І на її уламках постала нова...

- Не зовсім. Я опинився без роботи, потелефонував Оксані і сказав, що, в принципі, ідея нормальна, чому б не реанімувати? Ми взяли старі схеми, старі ідеї, але, щоб не конфліктувати із засновниками вже неіснуючої Асоціації – адже це були дуже конфліктні люди, – ми вигадали нову назву, створили новий сайт, подали нову заяву.

– І знову  популізм?

- Ні. У нас інша мета. Члени СМП – це політологи, але не рівня Фесенка, Боженка, Погребинського, Карасьова та інших, тобто не розкручені; але вони такі само розумні, мають досвід роботи, хтось має  освіту, хтось – ні. Ми даємо їм можливість сформулювати своє бачення того, як розвиватиметься країна. На відміну від проекту, який зробила Тимошенко за великі гроші (йдеться про розрекламований сайт www.kraina.org.ua.  – І.Р.), у нас все зроблено практично безкоштовно. Крім того, бютівська електронна сторінка вариться сама в собі, ми ж розкручуємо певний проект – скажімо, останній це «Мовна проблема в Україні», потім ідуть заяви у ЗМІ, до політиків, щоб реалізувати резолюції СМП.

- Ви вважаєте, це реально? Гадаєте, до вас дослухатимуться такі політики, як Янукович, Мороз?

- Наразі на сайті відбувається обговорення мовного питання і висловлюється дуже багато цікавих ідей. Від примітивних – скажімо, заборонити російську мову – до справді конструктивних пропозицій. А політики, яким треба йти на наступні вибори, спілкуватися з людьми, просто будуть змушені до цього дослухатися.

- Як, по-вашому, треба вирішувати мовне питання? Скажімо, в центральних областях України протягом 15 років кучмізму всім було до нього абсолютно байдуже. Ну, є там десь державна мова українська, ну, складає там хтось якісь папери цією міфічною мовою - однак усі спілкуються російською, навчаються російською, газети читають і електронні листи пишуть – російською. Лише цього року після перемоги на виборах біло-блакитних почалися політичні спекуляції навколо цього питання.

- Я вважаю, що мовна проблема в Україні абсолютно надумана. Та факт є фактом. (Андрій показує результати проведеного опитування, про яке згадувалося вище. – І.Р.) Сіли дві людини на телефоні, витратили три доби – і отримали цікавенький соціологічний матеріал. Проблема віртуальна, але загрозлива. Так, справді, 32,1% вважає, що проблема надумана. Однак на запитання «Чи несе мовна проблема реальну загрозу для України і яку?» близько 60% упевнені, що несе, до того ж 22,6% зазначили, що це загроза україномовному населенню, а 13,2% - розпаду держави. Про те, що існує загроза населенню російськомовному, сказав лише один журналіст. Один! Серед шляхів вирішення проблеми найчастіше згадувалися активізація вивчення української мови у школах, популяризація її серед молоді (24,5%), зміна законодавства у бік українізації (22,6%) та збільшення прав місцевих громад щодо мовного питання (9,4%). Лібералізація (тобто запровадження другої державної мови) та активізація українського культурного розвитку не користувалися особливою популярністю серед опитаних. Відтак, хоч як це сумно, багато хто (разом 32,1%) вважає, що «не треба нічого вирішувати - само все вирішиться», або, що треба просто «припинити розмови на цю тему - і проблема сама зникне».

(Можливо, справа в тому, що опитували лише київських журналістів. Київ, як і будь-який інший сучасний мегаполіс, – дуже цинічне й космополітичне місто. Мешканці столиці, заклопотані зароблянням як мінімум 300 доларів на квартиру та ще хоча б 200 – на все інше, прагнуть лише більшого комфорту; корінних же киян меншість, і їхнього голосу практично не чути в загальній какофонії саліїв, омельченків і черновецьких. Ось якби опитали журналістів Донецька, Дніпропетровська, Херсона й Тернополя, - певно, отримали б дещо інші результати! – І.Р.)

- На сайті акумулюється багато варіантів вирішення цієї проблеми. Що далі?

Варіанти накопичуються до 23 серпня. Цього дня ми з кількома активістами Спілки роздрукуємо всі ці пропозиції, сядемо за стіл, візьмемо по філіжанці чаю та винесемо спільну резолюцію, яку розішлемо всім учасникам. І попросимо їх дати коментарі, доповнити. Головне – це пошук компромісу.

Проблема вирішуватиметься не один день, навіть не один рік. Однак, що я можу сказати напевно, можна уникнути радикальних рішень, як от: надавати чи не надавати російській мові статусу державної. Утім, я б не хотів видавати всіх таємниць – давайте почекаємо 23 серпня. До того ж я сам не політолог – друга вища політологічна освіта буде в мене через два роки. Навчаюся в університеті Шевченка. Тому я кажу лише те, що мені кажуть фахівці. У нас є людина, яка працює помічником народного депутата, є активні громадські діячі. Особисто я працював соціологом і обслуговував передвиборну кампанію депутатів з кількох партій.

- Чим ваш проект відрізняється від проекту kraina.org.ua? Адже схема фактично та сама.

По-перше, у нас все робиться не так, як у Тимошенко – згори, а навпаки – знизу. По-друге, ми все робимо майже без грошей. Так, це звучить дещо пафосно. Однак практично грошей у нас нема, і вони нам непотрібні. Робиться все приблизно так: був я на форумі журналістів, сиділи кілька чоловік, пили пиво, спілкувалися. З того спілкування вийшла людина, яка безплатно зробила нам сайт. Він витратив на це, може, годину. Потім дав мені права адміністратора – і все! Роби, що хочеш. Так само у нас відбулося з місцем проведення зборів і публікацією наших матеріалів у ЗМІ.

(Насправді не все так сонцесяйно-просто. Аби пробити сяк-так громадську, тим більше – молодіжну, організацію, треба мати передусім непогані зв’язки. Звичайно, якщо пан Єременко багато працював у передвиборних штабах, він їх має. Зв’язки до певної межі замінюють гроші. Та лише до певної межі. Потім все одно потрібні гроші. По-друге, не можна чогось досягти, не визначивши точно, чого хочеш, і не з’ясувавши, чи це комусь потрібно, тобто – чи матиме це успіх. Здається, з визначенням мети у СМП все добре. Амбітність на вищому рівні. Відтак далеко не все викладене на електронній сторінці, так би мовити, їстівне. Скажімо, у пропозиції такого собі Андрія Нападовського є така теза: «Якщо українська і російська мови матимуть статус державної, це зробить здорову конкуренцію між двома мовами». Безглузда ідея. Не може бути й мови про таку конкуренцію. Як не може бути мови й про конкуренцію на українській території чужинської єврейської культури з корінною українською. Це, вибачте, повна нісенітниця. Пропозиція провести референдум про статус мови – утопія. Його буде сфальсифіковано так само, як фальсифікували вибори 2002, 2004 і 2006 років. Пані Гаджилова пропонує запхати (фактично!) українську культуру до якогось химерного гуртка. Правильно! Хай собі сидить культура в гуртку й не рипається! А навколо вільно гулятимуть хижаки – російський і голлівудський маскульти.

Це не нищівна критика з мого боку – просто хочеться вказати авторам сайту (і особисто панові Єременку) на певні недоробки. А взагалі ідея мені до вподоби. Хоча про те, що, мовляв, „грошей у нас нема, і вони нам непотрібні”, я б промовчав. Навіть якщо це правда – хто в таке повірить?)

- Що ще, крім мовного питання, цікавить вашу Спілку?

На сайті ведуться дискусії на теми, які охоплюють фактично все суспільно-політичне поле України. Але головне наразі – пошук нормальних людей, співпраця з ними, контакти з ними, дружба з ними. Під „нормальними” я маю на увазі не тих людей, які, вважаючи себе великими політиками, ходять на Майдан і волають „Янукович! Янукович!” або „Ющенко! Ющенко!”, не розуміючи, навіщо вони це роблять і що з того буде. Це було дуже помітно 2004 року. Перш за все я маю на увазі тих, хто розуміє, що відбувається, хто може вловити так би мовити „підземні течії”.

- Тобто маються на увазі холодні прагматики без ідеології?

Ні! Мені не потрібні ти, які, не розуміючи – чому саме – щось кричать. Але я знаю багато людей, які кажуть: „Нам треба те. Що? А от що – 1, 2, 3, 4 і далі”. Я можу бути з цим добродієм мільйон разів не згоден, але якщо він має свою аргументацію, чітко виражену позицію, якщо він виступає проти Януковича не тому¸ що той був на зоні, або проти Ющенка не тому, що він американський шпигун, а тому, що йому не подобається політика, яку провадить ця людина, – я розмовлятиму з цим добродієм і дам йому місце на нашому сайті. Таких людей треба об’єднувати. Вони вміють думати і можуть щось зробити.

Ще один вельми важливий момент. Ось зараз до Верховної Ради прийшов великий бізнес. Особисто мені здається, що бізнесмени нудитимуться від депутатства. Людина, яка робить бізнес, має робити бізнес. Бізнесу треба, щоб у владних структурах були люди, які лобіювали б його інтереси. Однак це лобіювання не має суперечити закону. За цим слідкуватиме громадський контроль. Наша Спілка якраз і прагне виконувати функцію громадського контролю.

(Що ж, про амбіції я вже казав. Та мені здається, такі пани, як Ахметов і Колєсніков не підуть так просто з Верховної Ради. Ті, хто лобіював їхні інтереси раніше, як показала практика, робили це неякісно – бо як ще пояснити появу великих бізнесменів у представницькому органі влади? Отже, маємо перед очима злиття лобіювальників і лобійованих – практично безпрецедентне явище в світовій політиці. Приклади таких випадків – велика рідкість. На думку спадають хіба що Берлусконі та Буш. Вони нікому не довіряють щось там лобіювати, роблять це самі.

Голові СМП та його членам можна побажати задоволення своїх амбіцій, якомога тривалішого збереження неоціненного скарбу, який давно втратила більшість наших політиків, – совісті. Та справді цікавих ідей, які суспільство із задоволенням використало б на практиці.)