ШЛЯХАМИ НОЄВИХ КОЛІН

Цього тижня ректором МАУП Миколою Головатим підписані угоди з Єреванським уні­вер­си­тетом міжнародних відносин та Єреванським університетом управління й роз­вит­ку освіти про створення спільно з Міжнародним відкритим університетом МАУП Вір­мен­ського міжнародного центру відкритої освіти, в якому зможуть вчитися не лише сту­денти з різних районів Вірменії, включаючи Карабах, але й етнічні вірмени з територій історичної Західної Вірменії, котра зараз знаходиться в Ірані та Туреччині.

Пропонуємо вашій увазі матеріал заступника генерального директора МВУ МАУП Ігоря Маленького, спов­не­ний свіжими враженнями від перебування на Вір­мен­ському нагір’ї.

Колиска арійських народів

Науковець, перекладач і публіцист Раздан Мадоян, з яким ми подорожували роз­жа­ре­ними сорокаградусною спекою шляхами Араратської долини до її пів­ден­них околиць, розповідав мені, що місто Єреван назвав ніхто інший, як сам Ной. Спус­тив­шись з Арарату зі своєю челяддю в розлогу колиску Араратської долини, він мовив щось по­діб­не до «Ось воно...», ось земля, визначена нам богом. З цього випливає, що Ной, його дружина Сара і діти повинні були розмовляти вірменською мовою. І у жодного осві­че­но­го вірменина в наш час немає сумніву, що це було саме так, що саме з Вірменського на­гір’я розходилися шля­хи численних колін після­по­топ­них арійських племен, а легенда про Ноя саме з цим розселенням потрапила до древнього Шумеру, звідки й була успішно «спі­о­­нерена» геб­рей­­ськими до­пи­су­ва­ча­ми Біблії. Мандруючи Вір­мен­сь­ким нагір’ям та його  околицями, мимоволі все більш переймаєшся ці­єю думкою.  

Звичайно, немала заслуга в цьому самого Арарату – великого й малого, котрі не зважаючи на те, що нині знаходяться на території Туреччини, щедро подаровані туркам вож­дем народів Й.Сталіним у 1918 році, в ясну сонячну погоду можна побачити не лише з кожного куточка Араратської долини та Вірменського нагір’я, але й практично з кож­но­го гірського перевалу Вірменії. Про те, що це дійсно біб­лій­­на гора, яка за абсолютною ви­­сотою від підніжжя до вершини (4200 м) є най­ви­щою в світі, переконливо промовляє її вулканічне походження. Малий Арарат і досі виглядає конічним, не так давно пригаслим вулканом, а на Великому Арараті помітна широченна тріщина-улоговина, куди під час останнього виверження лави у 1850 році безслідно провалилося ціле гірське селище.

Іншим переконливим свід­чен­ням надзвичайної стародавності цієї землі, є церкви й мо­на­­стирі третього, п’ятого, сьомого століть, довкола яких, зазвичай, дбайливо оберіга­ють­ся розкопані залиш­ки язичницьких, греко-римських, зороастрійських та мегалітичних хра­мів, свя­ти­лищ і некрополів, хтозна яких століть до Різдва Хрис­то­во­го. Вірмени кажуть, що легенда про трьох братів-князів Кия, Щека і Хорива (у вірменській інтерпретації Ку­ара, Мелтея і Хореана), розміщена в «Історії Тарона», котра розповідає про бо­роть­бу між раннім християнством і язичництвом у Вір­ме­нії, яка є також неза­пе­реч­ним свідченням того, що розселення арійсько-слов’янських племен у Причор­но­мор’я та Подніпров’я також по­ча­лося з Вірменського нагір’я. Хтозна, чи воно так, чи ні. Про це нехай сперечаються іс­то­­рики й археологи. Але не­заперечним є факт, що до слов’янських народів схід­но­єв­ро­пей­ського простору християнство торувало свої шляхи через Візантію та Вірменію. І надто символічно, що саме у підніжжі Арарату, під неозорими очеретяними заплавами рі­ки Аракс, на високому узгірку, де зазвичай будувалися фортеці, знаходиться стародавній мо­нас­тир Хор Віраб, де у третьому столітті по Р.Х. провів кілька місяців без їжі й води у глибокій двад­ця­ти­метровій ямі вірменський першосвятитель і просвітитель, нама­га­ю­чись довести тодішньому вірменському цареві істину христи­ян­сь­кої віри та все­мо­гут­ність єдиного Творця.

Провівши всього кілька днів в околицях Араратської долини, починаєш від­чу­вати, що пов’язує нас з вірменами набагато більше, ніж роз’єднує, і думаєш про те, що даремно під час визвольних війн сімнадцятого століття, Богдан Хмель­ницький дозволив кримській орді пограбувати і вирізати вірменські по­се­лен­ня на Подолі й під Києвом тільки за те, що вони не захотіли йти до його війська, а лише зібрали йому велику суму грошей, мотивуючи це тим, що вони не можуть брати участь у війні, в якій християни знищують християн й закликають на допомогу у братовбивчій війні татар і турків, з якими Вірменія знаходилася на передньому краї безперервної кровопролитної війни з часу появи цих ісла­мі­зо­ва­них кочівників у Закавказзі. І в цьому, напевно, була глибока мудрість народу, котрий від початку християнської ери, як і Київська Русь, чи укра­їн­сь­ке козацтво, був форпостом і першою стримуючою лінією оборони хри­сти­янських народів від нестримних навал степових кочівників. Тоді, у шістнадцятому столітті, залишки вірменських поселенців переселилися на теперішню Західну Україну, до Львова й Кам’янця-Подільського, і далі по всій Європі й американському конти­нен­­ту разом з кількома хвилями переселень селян із західноукраїнських земель. А нині загальна кількість вірменської та української діаспор у світі, напевно, пере­ви­щує кількість роз­се­ле­них в усьому світі євреїв. Тому, можливо, настав час цим двом давнім хрис­ти­ян­сь­ким на­ро­дам домовитися про створення єди­ної лінії передової оборони супроти глобального кочівництва?

Стежками кавказького козацтва

Ректор Єреванського університету міжнародних відносин та Єреванського уні­вер­си­тету управління й розвитку освіти, доктор філологічних наук Вагаршак Мадоян та його брат Раздан Мадоян родом з вірменсько-українського селища Бог­да­нівки, що роз­та­шо­ва­не на висоті більше двох тисяч метрів над рівнем моря в альпійських луках на території кіль­кох населених переважно вірменами районів, які в результаті ста­лін­сь­ко­го поділу Кавказу, відійшли до Грузії. А заснована Богданівка переселенцями з півдня України, що почали прибиватися сюди ще, ка­жуть, з п’ятнадцятого століття, і саме тут, очевидно, під впливом старовірів, котрі та­кож переселялися сюди із Сибіру, стали ду­хо­бор­цями, навідріз відмовляючись брати до рук будь-яку зброю, і тому змушені були осе­ля­ти­ся все вище в горах, на землях майже непридатних для хліборобства. Але від того вони не перестали бути українцями, про що говорять назви довколишніх сіл – Спасівка, Го­ро­хів­ка, Се­ме­нів­ка й десятки інших місцин, населених вірменами і впертим народом з укра­їн­сь­кими прізвищами, котрі і на цих землях змогли розводити корів й овець, навіть збирати такий-сякий врожай картоплі й ріденьких злаків, бо інші овочі не встигала достигати у високогір’ї.

А починаються землі, населені кавказьким козацтвом, відразу за живо­пис­ни­ми околицями гірського озера Севан, яке помалу відновлює більш ніж на двадцять метрів знижений за радянських часів рівень води і скоро затопить сотні при­бе­реж­них будинків, пансіонатів та котеджів. А вірмени кажуть: «Не біда. Каміння в горах вистачить – збудуємо нові. Лише б Севан підіймався...»

Стара, мощена давньою бруківкою дорога веде від Севану до гірського се­ли­ща Семенівки, заснованого висланими сюди солдатами семенівського полку після груд­не­во­го повстання 1825 року, більшість із яких чомусь були українцями, про що дотепер свід­чать прізвища місцевих жителів. А кілометрів за двадцять в гори від Севану, за Пуш­кін­сь­ким перевалом, де молодий Пушкін зустрів арбу з тілом уби­то­го в Персії Грибоєдова, починається дивовижна Лорійська долина, в якій по обидва береги річки з міфологічною назвою Тибет, вірменські селища чергуються з «чер­кась­кими», на­щад­­ками тих укра­їн­сь­ких переселенців, яких царські війська, що кіль­ка сотень ро­ків завойовували Кавказ, плутали з черкесами. Вірмени ж нічого не плутають, називаючи цих поселенців кав­казь­кими козаками, тому що піс­ля спу­с­­­тош­ли­вих турецьких навал ці землі заново ос­во­ю­ва­лися втікачами-селянами та українськими ко­за­ками з поруйнованої За­по­різької, а піз­ні­ше й Задунайської Січі у ХVІІ-ХVІІІ століттях.   

Про те, що це були нащадки саме українських козаків свідчать події менш, як столітньої давності. Коли у 1915 році, розкладена більшовицькою агітацією, російська царська армія відкрила фронт трьом турецьким дивізіям, які без ­пе­реш­код рухалися з Араратської долини на гірську Вірменію та Грузію, знищуючи церк­ви й монастирі, вирізаючи на своєму шляху місцевих жителів, за кілька тижнів було зібране п’ятитисячне вірменське ополчення, до якого долучилося населення козацьких селищ з Лорійської долини та альпійських луків за Севаном. І це справді народне військо, патрони й спо­ряд­ження яким підносили власні дружини та діти, зупинило двадцятитисячну регулярну армію турків неподалік від іншої святині Вір­менії – гори Аракац, на вершині якої, у кратері згаслого вулкану дивиться в небо синьооке гірське озеро, наче всевидяще око, яке пильно спостерігає за усім, що споконвіку відбувається на цій міфологічній землі.

За іронією долі, сьогодні на цьому місці, де колись вірменське ополчення зу­пи­нило чергову турецьку навалу, братська могила полеглих та мемо­рі­ал  в Апа­ран­гу знаходяться між кількома курдськими селами. Курди, що вте­к­­ли сю­­ди від ту­рець­кого гніту вже в ра­дян­ські часи, ще не освоїлися з осі­лим способом життя, спускаючись у села ли­­ше взим­ку, а влітку блукаючи горами за своїми ота­ра­ми. І в літньому спекотному безгомінні лише висока ковила в без­люд­них око­ли­цях меморіалу помалу гомонить із землею, яка в різні часи давала при­хис­ток багатьом народам, більшість з яких захищала її як рідну.

Реальність старожитностей та міфів

За пів дня перебування в Лорійській долині Раздан Мадоян та справж­ній ло­рі­єць лі­кар-хірург Сурен, з якими ми оглядали майбутні маршрути для сту­дент­сь­ких туристичних груп, встигли показати руїни царського палацу п’ятого століття до Р.Х. на ске­ляс­то­му острові, витвореному двома рукавами глибоких каньйонів рі­ки Тибет, під­зем­ні переходи й сховища під палацом на випадок воро­жих навал, а та­кож, якщо так можна висловитись, стародавню котельню для нагріву води і глиняні тру­би гарячого водогону, змонтованого зі ста­­ранно вмонтованих один в одного й щільно замащених глиною глиняних глечиків. По­ка­зали набагато древніші за часи Олександра Македонського мідні та залізні копальні з плавильними печами, в об­ри­сах яких вгадувались величні зліпки богині Ве­ли­кої Матері та ме­га­­літичний некрополь з десятками могильників, викладених з веле­тен­сь­кого камін­ня. Ніхто й донині не знає, кістки чиїх поховань було розкопано в середині 1970-их років мос­ков­сь­ки­ми археологами у цьому, напевно, найдревнішому у Вірменії не­к­ро­полі, поли­ше­но­му з того часу помалу перетворюватись на сміттєві ями при би­то­му шляху. Показали залишки мурів та фортеці найдревнішого у Лорійській долині міс­та Ти­бет-Лори, що, як і назва річки, дивно перегукується з назвою гір Тибету, до під­ніж­жя яких дійшли передові загони арійських переселенців.

Через брак часу ми не змогли спуститися до цієї повноводної ріки у вели­ко­му Ло­рій­ському каньйоні, що цілком несподівано відкривається зору подо­рож­ньо­го посеред широкої гірської долини у місті злуки двох рукавів Тибету. Не змогли руками доторкнутися до каміння древніх фортець, що здіймали стіни на ур­ви­щах каньйону. Але з ви­со­ти пташиного польоту змогли побачити відбудовуваний нині монастир, де кілька місяців провів, подорожуючи Кавказом, Саят-Нова, про життя якого зняв чудовий і останній свій фільм справжній син вірменського та українського народів Сергій Параджанов, посмертний дім-музей якого у Єревані нагадує післяжиттєвий мавзолей якогось китай­сь­ко­го імператора з династії бу­дів­ни­ків Великої Китайської стіни, настільки багато у ньому справжніх див, витво­ре­них руками піднебесного Майстра – від ескізів костюмів та де­ко­ра­цій до фільму «Тіні забутих предків», до дивовижних витворів прикладного мистецтва, ко­лажів та аплікацій, котрі в долонях великого режисера, якому не давали знімати філь­мів, пе­ре­творювалися в істині полотна людського й вселенського буття.

З урвища каньйону нам показали кілька печер в його прямовисних скелях, в одній із яких влітку зростають бурульки льоду, а взимку тепло, як в напаленій сіль­сь­кій хаті. В іншій печері, усім, хто наважиться там заночувати, обов’язково присняться коні. Лікар Сурен не дуже вірив цьому переказові, аж доки сам з кількома сво­ї­ми то­ді ще юними това­ри­ша­ми якось не заночували у тій печері, і всім, без ви­нят­ку, хлопцям снилося, що вони гаса­ють по горах та долинах на білих вог­не­гри­вих ко­нях, які у всіх арійських міфологіях були символами швидко­плин­но­го часу. Ніхто не знає, святилище чи прихисток мага-жерця були ко­лись у тих печерах, але якимось чином дух цих місцин вже багато тисяч ро­ків реально впливає на сни та психіку живих людей.

Та найдивовижнішу річ оповів лікар Сурен, який за радянських часів будував тут тепер напівзруйнований Спітакським землетрусом профілакторій для реабілітації після­о­пе­раційних серцево-судинних хворих. Кілометрів за тридцять в гори від Лорійської до­ли­ни є мегалітичне святилище з джерелом та кам’яним озером, куди свого часу араб­сь­кі, мон­гольські й турецькі завойовники за сотні й тисячі кілометрів привозили жінок зі своїх гаремів, щоб вони молодшали й ставали вродливіше, купаючись у тому джерелі. І дійсно, оми­ва­ю­чись цією водою, відчуваєш, як шкіра стягується й молодшає. Зацікавлений цим фено­ме­ном лікар провів докладні аналізи води з цього джерела, але нічого особливого у тій воді не виявилось окрім підвищеного вмісту срібла, молібдену та ще кількох справді ліку­валь­них елементів, котрими успішно лікуються шкірні й судинні захворювання. Та реа­білітаційний ефект від цієї води, котру цистернами привозили в профілакторій, був справ­ді дивовижний. Крім того, з озера не витікало жодного потічка, а вода завжди була  чиста. Сурен не заспокоївся і, підігнавши до джерела дві пожежні машини з пом­па­ми, спробував набрати воду з озерця в улоговині між скелями, щоб довідатися звід­ки вона туди прибуває. Кілька годин працювали помпи, але рівень води в озері не спав, лікарі так і не довідалися звідки прибуває та жива вода й куди тече далі під­зем­на ріка, що живить озеро. Лише після Спітакського землетрусу джерело на кілька ро­ків висохло, а потім забило знову, але вода в ньому значною мірою втратила свої лі­ку­валь­ні властивості. Та хтозна, може, зараз вони відновилися, бо Сурен не був там уже багато ро­ків, які є лиш однією миттю в тисячолітній історії того джерела, котре, можливо, і є при­хо­ваним природою високо в горах витоком тої живої води, до якої намагалися ді­с­та­тися міфологічні герої багатьох арійських народів?...

На жаль, на газетній шпальті не вмістити й десятої частини того, що протягом кількох днів було побачено й почуто у Вірменії. Набагато більше побачити й відчути, по­до­ро­жу­ючи Вірменією на автомобілях, конях та яхтах (по озеру Севан), матимуть змогу сту­ден­ти, батьки й викладачі, у яких буде бажання відвідати Вірменію з першою турис­тич­ною студентською групою, що вирушить туди в серпні ц.р.  Тож, звертайтеся, романтики, до Міжнародного відкритого університету. Телефон для довідок 494-47-39.