![]() Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
![]() |
![]() |
![]() |
||
![]() |
||
![]() |
||
ШЛЯХАМИ НОЄВИХ КОЛІНЦього тижня ректором МАУП Миколою Головатим підписані угоди з Єреванським університетом міжнародних відносин та Єреванським університетом управління й розвитку освіти про створення спільно з Міжнародним відкритим університетом МАУП Вірменського міжнародного центру відкритої освіти, в якому зможуть вчитися не лише студенти з різних районів Вірменії, включаючи Карабах, але й етнічні вірмени з територій історичної Західної Вірменії, котра зараз знаходиться в Ірані та Туреччині. Пропонуємо вашій увазі матеріал заступника генерального директора МВУ МАУП Ігоря Маленького, сповнений свіжими враженнями від перебування на Вірменському нагір’ї. Колиска арійських народівНауковець, перекладач і публіцист Раздан Мадоян, з яким ми подорожували розжареними сорокаградусною спекою шляхами Араратської долини до її південних околиць, розповідав мені, що місто Єреван назвав ніхто інший, як сам Ной. Спустившись з Арарату зі своєю челяддю в розлогу колиску Араратської долини, він мовив щось подібне до «Ось воно...», ось земля, визначена нам богом. З цього випливає, що Ной, його дружина Сара і діти повинні були розмовляти вірменською мовою. І у жодного освіченого вірменина в наш час немає сумніву, що це було саме так, що саме з Вірменського нагір’я розходилися шляхи численних колін післяпотопних арійських племен, а легенда про Ноя саме з цим розселенням потрапила до древнього Шумеру, звідки й була успішно «спіонерена» гебрейськими дописувачами Біблії. Мандруючи Вірменським нагір’ям та його околицями, мимоволі все більш переймаєшся цією думкою. Звичайно, немала заслуга в цьому самого Арарату – великого й малого, котрі не зважаючи на те, що нині знаходяться на території Туреччини, щедро подаровані туркам вождем народів Й.Сталіним у 1918 році, в ясну сонячну погоду можна побачити не лише з кожного куточка Араратської долини та Вірменського нагір’я, але й практично з кожного гірського перевалу Вірменії. Про те, що це дійсно біблійна гора, яка за абсолютною висотою від підніжжя до вершини (4200 м) є найвищою в світі, переконливо промовляє її вулканічне походження. Малий Арарат і досі виглядає конічним, не так давно пригаслим вулканом, а на Великому Арараті помітна широченна тріщина-улоговина, куди під час останнього виверження лави у 1850 році безслідно провалилося ціле гірське селище. Іншим переконливим свідченням надзвичайної стародавності цієї землі, є церкви й монастирі третього, п’ятого, сьомого століть, довкола яких, зазвичай, дбайливо оберігаються розкопані залишки язичницьких, греко-римських, зороастрійських та мегалітичних храмів, святилищ і некрополів, хтозна яких століть до Різдва Христового. Вірмени кажуть, що легенда про трьох братів-князів Кия, Щека і Хорива (у вірменській інтерпретації Куара, Мелтея і Хореана), розміщена в «Історії Тарона», котра розповідає про боротьбу між раннім християнством і язичництвом у Вірменії, яка є також незаперечним свідченням того, що розселення арійсько-слов’янських племен у Причорномор’я та Подніпров’я також почалося з Вірменського нагір’я. Хтозна, чи воно так, чи ні. Про це нехай сперечаються історики й археологи. Але незаперечним є факт, що до слов’янських народів східноєвропейського простору християнство торувало свої шляхи через Візантію та Вірменію. І надто символічно, що саме у підніжжі Арарату, під неозорими очеретяними заплавами ріки Аракс, на високому узгірку, де зазвичай будувалися фортеці, знаходиться стародавній монастир Хор Віраб, де у третьому столітті по Р.Х. провів кілька місяців без їжі й води у глибокій двадцятиметровій ямі вірменський першосвятитель і просвітитель, намагаючись довести тодішньому вірменському цареві істину християнської віри та всемогутність єдиного Творця. Провівши всього кілька днів в околицях Араратської долини, починаєш відчувати, що пов’язує нас з вірменами набагато більше, ніж роз’єднує, і думаєш про те, що даремно під час визвольних війн сімнадцятого століття, Богдан Хмельницький дозволив кримській орді пограбувати і вирізати вірменські поселення на Подолі й під Києвом тільки за те, що вони не захотіли йти до його війська, а лише зібрали йому велику суму грошей, мотивуючи це тим, що вони не можуть брати участь у війні, в якій християни знищують християн й закликають на допомогу у братовбивчій війні татар і турків, з якими Вірменія знаходилася на передньому краї безперервної кровопролитної війни з часу появи цих ісламізованих кочівників у Закавказзі. І в цьому, напевно, була глибока мудрість народу, котрий від початку християнської ери, як і Київська Русь, чи українське козацтво, був форпостом і першою стримуючою лінією оборони християнських народів від нестримних навал степових кочівників. Тоді, у шістнадцятому столітті, залишки вірменських поселенців переселилися на теперішню Західну Україну, до Львова й Кам’янця-Подільського, і далі по всій Європі й американському континенту разом з кількома хвилями переселень селян із західноукраїнських земель. А нині загальна кількість вірменської та української діаспор у світі, напевно, перевищує кількість розселених в усьому світі євреїв. Тому, можливо, настав час цим двом давнім християнським народам домовитися про створення єдиної лінії передової оборони супроти глобального кочівництва? Стежками кавказького козацтваРектор Єреванського університету міжнародних відносин та Єреванського університету управління й розвитку освіти, доктор філологічних наук Вагаршак Мадоян та його брат Раздан Мадоян родом з вірменсько-українського селища Богданівки, що розташоване на висоті більше двох тисяч метрів над рівнем моря в альпійських луках на території кількох населених переважно вірменами районів, які в результаті сталінського поділу Кавказу, відійшли до Грузії. А заснована Богданівка переселенцями з півдня України, що почали прибиватися сюди ще, кажуть, з п’ятнадцятого століття, і саме тут, очевидно, під впливом старовірів, котрі також переселялися сюди із Сибіру, стали духоборцями, навідріз відмовляючись брати до рук будь-яку зброю, і тому змушені були оселятися все вище в горах, на землях майже непридатних для хліборобства. Але від того вони не перестали бути українцями, про що говорять назви довколишніх сіл – Спасівка, Горохівка, Семенівка й десятки інших місцин, населених вірменами і впертим народом з українськими прізвищами, котрі і на цих землях змогли розводити корів й овець, навіть збирати такий-сякий врожай картоплі й ріденьких злаків, бо інші овочі не встигала достигати у високогір’ї. А починаються землі, населені кавказьким козацтвом, відразу за живописними околицями гірського озера Севан, яке помалу відновлює більш ніж на двадцять метрів знижений за радянських часів рівень води і скоро затопить сотні прибережних будинків, пансіонатів та котеджів. А вірмени кажуть: «Не біда. Каміння в горах вистачить – збудуємо нові. Лише б Севан підіймався...» Стара, мощена давньою бруківкою дорога веде від Севану до гірського селища Семенівки, заснованого висланими сюди солдатами семенівського полку після грудневого повстання 1825 року, більшість із яких чомусь були українцями, про що дотепер свідчать прізвища місцевих жителів. А кілометрів за двадцять в гори від Севану, за Пушкінським перевалом, де молодий Пушкін зустрів арбу з тілом убитого в Персії Грибоєдова, починається дивовижна Лорійська долина, в якій по обидва береги річки з міфологічною назвою Тибет, вірменські селища чергуються з «черкаськими», нащадками тих українських переселенців, яких царські війська, що кілька сотень років завойовували Кавказ, плутали з черкесами. Вірмени ж нічого не плутають, називаючи цих поселенців кавказькими козаками, тому що після спустошливих турецьких навал ці землі заново освоювалися втікачами-селянами та українськими козаками з поруйнованої Запорізької, а пізніше й Задунайської Січі у ХVІІ-ХVІІІ століттях. Про те, що це були нащадки саме українських козаків свідчать події менш, як столітньої давності. Коли у 1915 році, розкладена більшовицькою агітацією, російська царська армія відкрила фронт трьом турецьким дивізіям, які без перешкод рухалися з Араратської долини на гірську Вірменію та Грузію, знищуючи церкви й монастирі, вирізаючи на своєму шляху місцевих жителів, за кілька тижнів було зібране п’ятитисячне вірменське ополчення, до якого долучилося населення козацьких селищ з Лорійської долини та альпійських луків за Севаном. І це справді народне військо, патрони й спорядження яким підносили власні дружини та діти, зупинило двадцятитисячну регулярну армію турків неподалік від іншої святині Вірменії – гори Аракац, на вершині якої, у кратері згаслого вулкану дивиться в небо синьооке гірське озеро, наче всевидяще око, яке пильно спостерігає за усім, що споконвіку відбувається на цій міфологічній землі. За іронією долі, сьогодні на цьому місці, де колись вірменське ополчення зупинило чергову турецьку навалу, братська могила полеглих та меморіал в Апарангу знаходяться між кількома курдськими селами. Курди, що втекли сюди від турецького гніту вже в радянські часи, ще не освоїлися з осілим способом життя, спускаючись у села лише взимку, а влітку блукаючи горами за своїми отарами. І в літньому спекотному безгомінні лише висока ковила в безлюдних околицях меморіалу помалу гомонить із землею, яка в різні часи давала прихисток багатьом народам, більшість з яких захищала її як рідну. Реальність старожитностей та міфівЗа пів дня перебування в Лорійській долині Раздан Мадоян та справжній лорієць лікар-хірург Сурен, з якими ми оглядали майбутні маршрути для студентських туристичних груп, встигли показати руїни царського палацу п’ятого століття до Р.Х. на скелястому острові, витвореному двома рукавами глибоких каньйонів ріки Тибет, підземні переходи й сховища під палацом на випадок ворожих навал, а також, якщо так можна висловитись, стародавню котельню для нагріву води і глиняні труби гарячого водогону, змонтованого зі старанно вмонтованих один в одного й щільно замащених глиною глиняних глечиків. Показали набагато древніші за часи Олександра Македонського мідні та залізні копальні з плавильними печами, в обрисах яких вгадувались величні зліпки богині Великої Матері та мегалітичний некрополь з десятками могильників, викладених з велетенського каміння. Ніхто й донині не знає, кістки чиїх поховань було розкопано в середині 1970-их років московськими археологами у цьому, напевно, найдревнішому у Вірменії некрополі, полишеному з того часу помалу перетворюватись на сміттєві ями при битому шляху. Показали залишки мурів та фортеці найдревнішого у Лорійській долині міста Тибет-Лори, що, як і назва річки, дивно перегукується з назвою гір Тибету, до підніжжя яких дійшли передові загони арійських переселенців. Через брак часу ми не змогли спуститися до цієї повноводної ріки у великому Лорійському каньйоні, що цілком несподівано відкривається зору подорожнього посеред широкої гірської долини у місті злуки двох рукавів Тибету. Не змогли руками доторкнутися до каміння древніх фортець, що здіймали стіни на урвищах каньйону. Але з висоти пташиного польоту змогли побачити відбудовуваний нині монастир, де кілька місяців провів, подорожуючи Кавказом, Саят-Нова, про життя якого зняв чудовий і останній свій фільм справжній син вірменського та українського народів Сергій Параджанов, посмертний дім-музей якого у Єревані нагадує післяжиттєвий мавзолей якогось китайського імператора з династії будівників Великої Китайської стіни, настільки багато у ньому справжніх див, витворених руками піднебесного Майстра – від ескізів костюмів та декорацій до фільму «Тіні забутих предків», до дивовижних витворів прикладного мистецтва, колажів та аплікацій, котрі в долонях великого режисера, якому не давали знімати фільмів, перетворювалися в істині полотна людського й вселенського буття. З урвища каньйону нам показали кілька печер в його прямовисних скелях, в одній із яких влітку зростають бурульки льоду, а взимку тепло, як в напаленій сільській хаті. В іншій печері, усім, хто наважиться там заночувати, обов’язково присняться коні. Лікар Сурен не дуже вірив цьому переказові, аж доки сам з кількома своїми тоді ще юними товаришами якось не заночували у тій печері, і всім, без винятку, хлопцям снилося, що вони гасають по горах та долинах на білих вогнегривих конях, які у всіх арійських міфологіях були символами швидкоплинного часу. Ніхто не знає, святилище чи прихисток мага-жерця були колись у тих печерах, але якимось чином дух цих місцин вже багато тисяч років реально впливає на сни та психіку живих людей. Та найдивовижнішу річ оповів лікар Сурен, який за радянських часів будував тут тепер напівзруйнований Спітакським землетрусом профілакторій для реабілітації післяопераційних серцево-судинних хворих. Кілометрів за тридцять в гори від Лорійської долини є мегалітичне святилище з джерелом та кам’яним озером, куди свого часу арабські, монгольські й турецькі завойовники за сотні й тисячі кілометрів привозили жінок зі своїх гаремів, щоб вони молодшали й ставали вродливіше, купаючись у тому джерелі. І дійсно, омиваючись цією водою, відчуваєш, як шкіра стягується й молодшає. Зацікавлений цим феноменом лікар провів докладні аналізи води з цього джерела, але нічого особливого у тій воді не виявилось окрім підвищеного вмісту срібла, молібдену та ще кількох справді лікувальних елементів, котрими успішно лікуються шкірні й судинні захворювання. Та реабілітаційний ефект від цієї води, котру цистернами привозили в профілакторій, був справді дивовижний. Крім того, з озера не витікало жодного потічка, а вода завжди була чиста. Сурен не заспокоївся і, підігнавши до джерела дві пожежні машини з помпами, спробував набрати воду з озерця в улоговині між скелями, щоб довідатися звідки вона туди прибуває. Кілька годин працювали помпи, але рівень води в озері не спав, лікарі так і не довідалися звідки прибуває та жива вода й куди тече далі підземна ріка, що живить озеро. Лише після Спітакського землетрусу джерело на кілька років висохло, а потім забило знову, але вода в ньому значною мірою втратила свої лікувальні властивості. Та хтозна, може, зараз вони відновилися, бо Сурен не був там уже багато років, які є лиш однією миттю в тисячолітній історії того джерела, котре, можливо, і є прихованим природою високо в горах витоком тої живої води, до якої намагалися дістатися міфологічні герої багатьох арійських народів?... На жаль, на газетній шпальті не вмістити й десятої частини того, що протягом кількох днів було побачено й почуто у Вірменії. Набагато більше побачити й відчути, подорожуючи Вірменією на автомобілях, конях та яхтах (по озеру Севан), матимуть змогу студенти, батьки й викладачі, у яких буде бажання відвідати Вірменію з першою туристичною студентською групою, що вирушить туди в серпні ц.р. Тож, звертайтеся, романтики, до Міжнародного відкритого університету. Телефон для довідок 494-47-39. |
![]() |
![]() ![]() |
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |
![]() |
![]() |