Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ГЕОПОЛІТИЧНА ПРОСТИТУЦІЯ ТА ЇЇ ПРОВІСНИК

Вже в котре доводиться сумувати за відсутністю потужного варіанта української імперської ідеї.

Прикра пустка замість власних есхатологічних та месіанських проектів примушує Україну все глибше та глибше засовувати голову до вишуканої  пастки, подібної на старожитню французьку гільйотину. Два глобалізаційні центри Вашингтон – Брюссель (євроатлантичний центр) та Москва – Пекін (євразійський центр) невдовзі цілком в дусі Андрусівського або Ризького мирного договорів розділять батьківську землю  за кордонами Гетьманщини 1657 року, і дай Боже, щоб в українців вистачало наснаги чинити збройний  спротив черговій спробі примусово занурити нашу країну на  дно історії. До подібної пекельної схеми цілком логічно вписується і та недолуга пародія на зовнішню політику, яку впродовж усього існування третьої української республіки проводять «українські» дипломати, слизькі та  прудконогі, трохи жіночні хлопці з Михайлівської  площі.  Постійне коливання  в ритмі маятника  від євроатлантичного до євразійського центру  ворожої експансії, неспроможність чи небажання  створювати з України світовий осередок антиглобалізаційного  спротиву, відмова від плекання власного імперіалізму в зовнішній політиці заслуговують далеко не почесний та відверто ганебний титул «геополітичної проституції». Глашатаєм подібної політики виступає невисока людина, чимось подібна і на  хижого ( хоча й кімнатного) звіра, і на погіршений клон Наполеона Бонапарта (хоча й без імператорських амбіцій). Мається на увазі двічі міністр закордонних справ української держави Борис Іванович Тарасюк. В решті решт, він є типовим продуктом того герметичного та пекельного мікросвіту, який відгороджений від нас сірими мурами  МЗСівської споруди.

Впродовж свого відносно недовгого існування, МЗС спромоглося відтворити у своєму замкненому просторі цікавий людський різновид дволикого Януса. Люди, які на роботі виступають за євроатлантичну інтеграцію, в приватному спілкуванні можуть виявляти стійку відразу до США й НАТО. Люди, які згідно до професійних обов’язків відстоюють національні інтереси, щиро бридяться «хохлами». Українське – це погане. Так стверджують за горілкою після роботи  українські дипломати. Подібне блюзнірство, перетворене на стиль життя й політика подвійних стандартів визначають психологічну атмосферу на Михайлівській площі. Подібна чорна духовність спричиняє в свою чергу і провали у зовнішній політиці, і конфлікти зі спецслужбами, і відверто низький професійний рівень вітчизняного зовнішньополітичного відомства. Ми не будемо говорити про неперевірені  відомості щодо  пекельної корупції в МЗС, але візьмемо до уваги низькі моральні якості українського дипломатичного корпусу, представники якого можуть торгувати і  місцями в посольствах, і секретними документами. Не потрібно забувати й те, що  притаманні чиновництву підступність і хамство є речами звичаєвими для  нашого МЗС, і тому людина з псевдовічливими манерами  може демонструвати дива шляхетності та витонченості в спілкуванні з  журналістами, саме вона з несамовитим завзяттям  може витирати ноги об своїх підлеглих. У цьому контексті, Тарасюк – типова людина українського МЗС.

Не варто нагадувати усі карколомні повороти на кар’єрному шляху Тарасюка.  Для нас становитиме інтерес перебування цієї людини на посту міністра закордонних справ як в кінці 1990-их (фактично у  1998-2000 роках),  так і від перемоги чергової буржуазно-демократичної революції 2004 року й  до сьогодні. Окремо, хотілося б поговорити про ту роль, яку виконував Тарасюк під час балканської війни  та про ту роль, яку виконує він зараз під час близькосхідної війни. І якщо перший міністерський термін Тарасюка закінчився відставкою внаслідок іще одного припливу російських нафтодоларів до  коридорів та гаманців української  влади і майже співпав у часі з потужним розгортанням тієї  спецоперації, яка дістала назву «справи Гонгадзе», то другий термін , на нашу думку, триватиме значно довше. Від першого терміну лишилися разючі перекази українських дипломатів про те як їм доводилося ночувати на роботі  (допоки міністр не дозволить йти додому) та дуже цікаве дієслово «тарасючити», яке в значенні «принижувати» міцно закріпилося у внутрішньому міністерському  арго.  Також перший термін Тарасюка  припав на нетривалу, легку та провокативну фронду по відношенню до США  з боку Кучми та його людей. У спадок від цієї півнячої задерикуватості нам лишилися такі  справді корисні геополітичні проекти як співробітництво з Іраном в галузі літакобудування та участь у бразильській програмі  освоєння космосу, на яких, що правда, нові господарі третьої української республіки вже поставили жирний помаранчевий хрест.  Але наприкінці 1990-их років, під іржавим скіпетром марнославного Кучми, Україна майже всерйоз приміряла шати регіонального лідера, а Тарасюк, з вправністю козачка, метушився на дипломатичних побігеньках, обслуговуючи геополітичну манію величі колишнього директора Південмашу. На жаль, Кучма  не був «людиною довгої волі». Вести складну геополітичну гру було поза межами його інтелектуальних можливостей. Вдалі ініціативи згасали на півдороги. Намагання примирити Югославію з євроатлантичним левіафаном в 1999 році під час загадкової, але геть не вдалої місії  Тарасюка до Белграду  можуть служити підтвердженням старої тези про те, що «з хама не буде пана» . Це стосується, як Кучми, так і Тарасюка.

Після  відставки, Тарасюк  очолив Народний Рух України, замінивши на  посаді його голови вже геть протухлого Удовенка, до речі, також, колишнього міністра закордонних справ. Опозиційне буття Бориса Івановича було не дуже цікавим і фактично зводилося до стукацтва на власну країну в затишних залах Парламентської  Асамблеї Ради Європи. Про Тарасюка-опозиціонера взагалі можна було б і не згадувати, якби не одна цікава деталь. В ті часи несуворої, проте відчутної опали  Тарасюка окрім  майже мертвої політичної партії, прихистив і МАУП, в якій Тарасюк  був почесним президентом  Інституту міжнародних відносин. Вже після  помаранчевої революції, Тарасюк відречеться від МАУП. Відречеться у прямому ефірі й тим самим смачно плюне у криницю, з якої так довго пив воду. Втім, це вже справа його сумління і честі, якщо в нього є честь та сумління.

Друге  пришестя Тарасюка до МЗС після перемоги ющенківського буржуазного клану, стало логічним продовженням терміну першого – спартанські умови роботи, ввічливість для журналістів та гарапник для підлеглих. Немає хіба що кучмівської геополітичної фронди  і тому можна спокійно бавитися у новітню  багатовекторність, намагаючись знову і знову всидіти на двох, а то й на трьох, стільцях. Про відплив кваліфікованих кадрів з МЗС  краще не згадувати, так само як і про відчутні провали на шляху до інтеграції у  вимірі НАТО-ЄС-СОТ, а про побиті горшки з Кубою, і взагалі мало не всією Латинською Америкою, ліпше не згадувати.  Початок агресії Ізраїлю проти Лівану, яка супроводжується  жорстоким винищенням безневинних людей, дає привід посваритися з усім ісламським світом на радість представників єврейської буржуазії, які обсіли адміністрацію Ющенка, як мухи мертве м’ясо. Останні заяви вітчизняного МЗС з приводу близькосхідної різанини зроблені, здається, під  диктовку  Рабиновича з Кацманом, як це не бридко. Від незграбних намагань кінця 1990-их років бути хоча б  турою, а не пішаком на цьому світі,  не лишилося і найдрібнішого сліду. Мусимо констатувати, що внаслідок політики українського МЗС на чолі з Тарасюком, Україну асоціюватимуть з силами темряви, які послідовно перетворюють нашу планету на пекло. Втім, треба пам’ятати – раніше чи пізніше ми  змусимо платити за всіма рахунками не лише тих, хто лобіював інтереси Московської Орди, ми спитаємо і з агентів впливу західної масонерії. Про це не варто забувати.

Богдан ВИШНЕВЕЦЬКИЙ
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com