ПОЛІТИКИ ЯК ПЕРСОНАЖІ-МАСКИ

«Я взяв його за пульс і запитав:

— А де ви вчора обідали? (Перед цим мені його чиновник особливих доручень Граве, що був при П. Столипіні, розповідав, що Протопопов їздив напередодні обідати в Царське Село, напевно, до Вирубової, а вечір провів у Штюрмера.).

Протопопов засоромився.

— Та ні, ви скажіть, де ви вчора обідали? – продовжував я його допитувати.

— А хто вам сказав?». – Ця цитата зі спогадів голови держдуми Російської імперії Михайла Родзянка про закулісся цієї імперії перед геніальною театральною постановою – пролетарською революцією Леніна.

А на наших постімперських територіях все в політиці й досі вирішується саме у застольний період. За системою Станіславського так само: концепція вистави розробляється задовго до виходу  «у вигородки». Всі важливі питання політики вирішують в ресторанах, саунах та інших вечорницях до рання, а на цирковій арені під верховним куполом уже шукають тільки виразні мізансцени, зазвичай фарсово-буфонадні, позбавлені тонкощів психологічного театру.  Подібний театр завжди тяжіє до гротескних масок. Зооморфних. Деколи бої на сцені Верховної ради нагадують мисливські танці-заклинання перед справжнім полюванням. А на полювання хижаки зазвичай ходять вночі, тихо-тихо м’якими подушечками лап.

Микола Гоголь розкаювався, що замість людей бачить і зображає «свинячі рила», «рожі» і тому подібні експрессіоністичні насолоди. Зараз не потрібно володіти талантом Гоголя, щоб побачити світ так, як бачив він. Персонажі-маски, які перебувають на авансцені українського політичного життя культивують себе за допомогою іміджмейкерів з геть викривленими естетичними та моральними уподобаннями. Але талановитий чи нездібний творець образу  здатен тільки підкорегувати, увиразнити натуру, а тому не будемо перебільшувати його ролі.     

Левиця серед шакалів

Якось я подивилася фільм французького зоолога про левицю, яку вкусила змія. Сюжет фільму – боротьба знесиленої цариці звірів з шакалами. Вона постійно п’є воду з джерела, щоб вимивати із себе отруту. Ніколи не забуду гидкого сміху шакалів, коли вони боязко нападали на змучену левицю. Це були гнусаві смішки падальників, які раптом відчули свою силу. Недаремно у східних народів існує така зневага до цих тварин. Їх можна зненавидіти тільки за оце тяхління-сміх, насолоду від чужої, взятої на себе ролі. Так радіє бездарний актор, якому доля раптом дарує роль головного героя. Він зовсім не усвідомлює, наскільки мучить і колег, і глядачів.

Юлія Тимошенко постійно оточена зграєю хижих шакалів, які змушують її відступати, відгризатися. Але вона, поки що, не в силі когось із цієї зграї загнати у глухі хащі, незважаючи на обіцянку «бандитам – тюрми».  Зрештою, хіба бувають серед хижаків не бандити?

Переляканий кінь

Коли збоку щось різко зблисне, кінь різко біжить у протилежному напрямку навіть тоді, коли попереду прірва. Він її не встигає помітити. Його ноги швидші за його думку.        

В кращому  випадку жеребцю потрібен табун кобилиць, щоб він був втомлений, а тому встигав подумати,  перш, ніж дати волю ногам. В гіршому випадку – йому потрібен вправний вершник, який би вирішував за нього як і куди бігти, який вектор обирати.

В передноворічний період від різкого випаду сусіда з північного сходу президент Ющенко перелякано зробив стрибок в прірву разом з возом – Україною. Його жах перед природним холодом безгазової зими  зрештою перетворився в страх перед Морозом. Так наш Президент і стрибає з боку в бік від одного хижака до іншого і єдиний вихід – у політичне небуття, в затишок якогось свого хутора. Хутором може послужити великий банк чи щось подібне. Кажуть, пан Ющенко недолюблює пані Тимошенко. Ми не в раю, щоб лев підпрягся до коня. Було уже багато спроб, а лев так і не зрозумів, що він взагалі не здатен тягати воза. Ця роль не з його амплуа.

Єдиний вихід, який знайшов кінь в період жахливо заплутаного газового питання – стрибнути в двадцятиградусний мороз у Дніпро. Для себе він зробив правильний вибір: жоден з  хижаків не полізе у воду, особливо зимою. (Якщо дія відбувається не за Полярним колом). Однак, коли кінь кидається в річку, він забуває про тягар на ньому. У даному разі тягар влади.

Перевтілений у бізона

«Щоб  вполювати бізона, – навчають одноплемінників жерці – треба стати бізоном». Не відомо, який маг навчав пана Мороза, але акт перевтілення вдався йому напрочуд добре. Настільки добре, що всі вже геть забули – з кого Мороз перевтілився у бідного бізона, що ніби-то відстоює права таких як і він, бідних бізонів. Тепер з-під маски бізона він повернувся в себе, але й досі невідомо, ким він є. Може, він уже й сам забув. Мороз є вершником на коні?  Самсоном, що роздирає пащу лева? Якісь відверто порнографічні сцени, які у поєднанні з зооморфними  аксесуарами виглядають майже вишуканою зоофілією. 

Зрештою, нема чого дивуватися.  Зв’язок окультистів із соціалістами здавна був тісним і все у них відбувалося «Unter der Rosen» ( з німецької «під трояндами»), тобто в повній таємниці до пори до часу.

Пролетарський театр

Одним з найпотужніших напрямків авангардного, маргінального, тобто периферійного, альтернативного театру  є пролетарський театр. Він завжди протиставляє себе центру, мігістралі. Цей театр ходить кривими вузенькими стежками, знається з наркотою, притонами, повіями. Та й ідеалом для такого театру служить п’єса Горького «На дне». На відміну від західноєвропейського сучасного мистецького ландшафту, в українських мистецьких реаліях цей напрям давно забутий. Однак в політиці він процвітає і саме в стилі такого театру звучить партія Регіонів. Як і кожен класичний твір цього далекого від класики мистецького напрямку – партія Регіонів виразна і конкретна.

Автором такого театру завжди є якась маленька руда мордочка. Лис, який випускає поперед себе велику кувалду. Роль кувалди: цок в лобок і в мішок. Класика, але що вдієш, – в нинішньому політичному контексті звучить знову ж таки вульгарно. Даруйте.

Маргінальний театр дуже довго готує свої вистави, експериментує в підвалах і на горищах, не хоче знатися ні з якими критиками (тобто журналістами), не любить реклами. Але рано чи пізно він піднімається на поверхню як велике явище, змушує писати про себе не тільки статті, а й товстелезні наукові дослідження. Він вилазить з нори як брехтівський Артуро Уї й опиняється у світлі софітів.

Буржуазні революції відбуваються для того, щоб перетворити політиків з виразних масок із різними звіриними оскалами на сірі закулісні функції. У демократичному суспільстві на поверхню, на сцену, виходять програми, які виконуються функціонерами, менеджерами. Ясно, що нудно, проте без сюрпризів. А за театром потрібно ходити в театр... 

Під час нашої оригінальної буржуазної революції менеджери  цілком всерйоз уявили себе королями. Якщо б вони пішли далі марнославства і гордині, захотіли справді реалізувати такий монархічний сценарій, тоді треба було б одружитися головним дійовим особам вуличного театрального дійства, та й за статтю вони один одному підходять. А це якраз не завжди трапляється.