Наталя Литовченко:
«СПІЛКА ХУДОЖНИКІВ ЗДАЛА СВОЇ ПОЗИЦІЇ»
Як достойні мужі із Шевченківського комітету доходять згоди, аби шалька терезів потягнула вниз саме на користь певного номінанта — тайна за сімома замками
Мені можуть закинути: «Кому що до вподоби». Однак йдеться не про смакове, а про знакове. І чи так часто знаходимо цю прикмету в лауреатських творах?
Щоправда, іноді справедливість торжествує: взяти хоча б Кобзаря-лірика Василя Нечепу, якого тривалий час обходила ця нагорода. Нарешті нинішнього року йому дали звання лауреата Національної премії України імені Т.Шевченка, бо й справді багато цей чоловік робить, аби наша пісня, наша дума не вмерла, не загинула. Та це винятки. По кілька років, наприклад, ходять у кандидатах відомі художники Володимир Гарбуз, Валерій Франчуч. Та хіба тільки вони? А відмовка така: «їх» багато, а місць мало.
Очевидно, думається, все ж критерієм відбору має бути резонансна робота, яка б стала подією в культурному житті країни. І в цьому сенсі цікавим є художнє оформлення залу центрального столичного вокзалу, який став своєрідним музеєм сучасної архітектури, дизайну, монументального мистецтва. Дуже оригінальні панно виконано в стилі українського килимового живопису. Ці гобелени мають герби міст і природні стрічки, знайомлять з Україною, її старовинними замками, фортецями, краєвидами, панорамами історичних міст.
Отак поєднано красиве і корисне: люди, які чекають відправлення свого поїзду (а потік пасажирів щодня налічує 400 тисяч) із захопленням розглядають панно, у них виникає бажання побувати в цих місцях. Живописні композиції викликають асоціацію із залами старовинних замків України, де стіни традиційно прикрашали гобеленами.
Цікавий збіг обставин: червоний зал вокзалу оформляв у 60-ті роки Іван Литовченко, лауреат Шевченківської премії. А синій — його донька Наталя, заслужений художник України, голова Київського відділення Спілки художників України. На жаль, цю працю не відзначено лауреатським званням.
Власне, перший залізничний вокзал у Києві збудовано в 1868—70 роках у стилі давньоанглійської готики (архітектор - Вишневський). 18 лютого 1870 року відкрилося регулярне залізничне сполучення між Києвом і Балтою. Перша «чугунка» простяглася на 428 верст, а швидкість невеликого потягу становила близько 20 кілометрів на годину.
Нове приміщення залізничного вокзалу збудовано на місці старого в 1929—1932 роках за проектом архітектора Олександра Вербицького. Це споруда у формах українського бароко з елементами конструктивізму. Центральний вестибуль (висота по фасаду 37 метрів) підкреслено скляною площиною стін і завершено легким фронтом.
Після Другої світової війни Центральний залізничний вокзал був відбудували, а в 1978—80 роках відновили головний вестибуль.
П’ять років тому вокзал повністю реконструювали. Оскільки інтер’єр червоного залу було розписано ще в 60-і роки, настала черга і другого залу — синього. Наталія Литовченко зробила ескізи, і її проект здобув перемогу на конкурсі, бо живописні роботи дуже вдало вписалися в архітектуру залу.
— Кожна архітектурна ситуація вимагає свого підходу й вирішення. У цьому залі, де я робила олійний живопис, на стелі не було жодних композицій, хоча за задумом тут має бути килимовий живопис на теми радянської конституції: ми знайшли історичну довідку про це 1935 року в Інституті «Укрпроектреставрація».
Сама ідея — пов’язати панно з архітектурою, а там барокова цікава ліпнина. Ультрасучасні композиції не пасували б, то ж доречним нам видавалося намалювати 14 панно про мальовничу Україну, яку ми знаємо і любимо.
Ідею треба було подати за три тижні, багато чоловіків монументалістів відмовилися брати участь у цьому проекті, бо це була екстремальна ситуація, а так працювати не всі можуть. Мені вдалося за такий стислий час розробити ескізи панно — це замки, пейзажі, панорами історичних міст: уманська «Софіївка», дендропарк в Білій Церкві, замки Луцька, Кам’янця-Подільського, Корсунь-Шевченківська, Старокозацька церква у Вінниці, панорами Львова, Києва, Острога, Глухова, Генуезька фортеця в Судаку. Я пригадувала, як мої батьки, художники Іван та Марія Литовченки, розповідали про свої мандрівки історичними місцями у 70-ті роки разом з Аллою Горською, Володимиром Прядкою. Тоді вони робили начерки і замальовки. Їхні розповіді запам’яталися мені, тоді малій дівчині.
У червоному залі все так і залишилося, як зробили художники в 60-і роки, хоча вони намагалися відобразити шевченківську тематику. Є в цих композиціях донецькі терикони, індустріальні пейзажі — одне слово, відображена епоха соціалізму і стиль соцреалістичний.
Від нас Інститут «Укрпроектреставрація» вимагав використовувати класичні технології. То ж наша група художників вирішила на полотні з левкасним грунтом написати 14 панно. Однак олійний живопис блищить, тому, щоб надати йому матовості, наблизити до гобеленового звучання, треба було застосувати старовинну техніку енкаустики. Це дуже трудомістка і шкідлива для здоров’я робота: змішується віск, скипидар, каніфоль, інші компоненти з фарбою. Запах жахливий, ми труїлися, доки малювали в своїх майстернях. Полотно замовляли в Подольську під Москвою. За три місяці треба було розписати 280 метрів тканини, а потім приклеїти її до стіни.
Крім того, олійний живопис повинен добре висохнути, бо інакше його не наклеїш. Усі працювали до знемоги. Колектив був великий, разом зі мною малювали Олекандр Бородай, Сергій Одайник та інші художники. Я сама вибирала людей, узяла тих, кого поважаю і ціную. Так Олександр Бородай оформляв у Дніпропетровську Театр опери і балету та театр драми ім. Т.Шевченка. Він автор емалей у київському метро на станціях «Видубичі», «Осокорки», розписував Нартекс і хори Михайлівського Золотоверхого собору.
Сергій Одайник — автор вітражів, гобеленів, монументального живопису, а також композицій у Покровському соборі в Севастополі та Михайлівському Золотоверхому.
— Пані Наталю! Ваш батько Іван Степанович був, як кажуть, монументалістом за покликанням. Що ви взяли від нього?
— Тато дуже цікавий художник, він один з основоположників українського гобелену і монументального живопису. Що я в нього взяла? Вміння компонувати. Кольору не навчиш, його треба відчувати. У Чорнобилі перші татові твори залишилися навічно — це мозаїки, які він робив за десять років до аварії. Цікава його техніка — метал і смальта, колір змінювався протягом дня, залежно від освітлення. Тато завжди казав, що повинна бути загадка в мистецтві.
Перейняла я від нього фанатичне ставлення до роботи. У мене тепер, як у голови Київського відділення Спілки художників України, тепер додалося праці: треба зробити її реорганізацію, поліпшити умови життя митців, вирішити питання з майстернями, які в катастрофічному стані.
— А яка була ваша перша робота?
— Гобелен «Ранок» - 20 квадратних метрів. Це ручне ткацтво. Я хотіла всіх вразити.
— І це вам вдалося?
— По-моєму, себе вразила, злякалася від того, що зробила. А потім праця над гобеленами «Архангел Михаїл», «Мати Божа», «Козак Мамай». Я працюю в галузі традиційного гладкого ткацтва, орієнтованого і на Європейську шпалеру, і на традиції українського килимарства. Це сучасний дизайн і стародавня технологія.
— Багато сил забирає така праця?
— Я не все роблю сама. Якщо, наприклад, гобелен розміром 20 метрів? Звісно, це тільки майстрині в Решетилівці на Полтавщині так ткали (зітхає). Решетилівка вже вимерла, зникла.
— За останні 15 років народні промисли взагалі перевелися.
— Гадаю, Віктор Ющенко має цим зацікавитися. Якщо він збирає, купує старовинні речі і дім у нього, як музей, то мусить сприяти, щоб відомі колись в Україні осередки народних промислів знову відродилися. Кераміка ще існує, бо гончарні вироби невеликі за розміром, їх можна робити по хатах. А в цій самій Решетилівці — яке було виробництво, які тут ткали килими! Адже українці здавна любили ними прикрашати свої домівки. Килим був найкоштовнішою прикрасою житла, його купували задля якоїсь урочистої нагоди, до визначної події. У найдавніших килимах, які дійшли до нас із XVII—XVIII століть, є складні форми геометричного і рослинного орнаменту. У народній пісні співається: «Застеляйте столи та все килимами. Радуйся, ой, радуйся, земле, Син Божий народився». Килим був і на весіллі, і на похороні.
Раніше кожен пан мав свою фабрику, де працювали килимарниці. Тепер часи змінилися, все стало таке утилізоване, уніфіковане. Нині панує маскультура, національне знищується. Немає державних замовлень на гобелени. Раніше, коли зводили великі об’єкти, два відсотки коштів виділяли на художнє оформлення інтер’єрів. Тепер усе зациклено на приватному рівні. За останні п’ять років реконструйовано і збудовано тільки дві цивільні споруди — вокзал і дитячий театр. Там теж була запекла боротьба. Слава Богові, для оздоблення інтер’єру дитячого театру ми змогли вибороти кілька українських композицій. Проектувалося робити тільки кіч. Спілка художників за останні 10—15 років абсолютно здала свої позиції і відсторонена від усіх замовлень. Ота теза, що спочатку піднімемо економіку, а відтак культуру — хибна. Нині ні економіки, ні культури.
— Було б добре, якби в «Мистецькому Арсеналі» відвели зали для килимів, гобеленів.
— Нас, на жаль, не запросили на художні ради. Спілку художників було просто відсторонено. Я просила про це міністра культури, але він сказав, що вирішує Президент — кого запрошувати, а кого ні на ці ради. Присутнім там видається, що саме вони вирішують складні питання державного рівня. А тих, кому болить нинішній стан культури, обминають.
— Пані Наталю! Очевидно, працюючи над своїми гобеленами, ви вивчаєте фондові колекції.
— Аякже. Передусім збірку Українського музею декоративно-прикладного мистецтва. Коли я робила гобелен «Шевченко», то провела там дуже багато часу, копіювала. Музей має прекрасні гобелени з фігуративними вкрапленнями. А які рослини — це розкіш, це наша поезія! У цьому музеї чудові архіви, але ж у якому стані вони там зберігаються!
— Взагалі тільки сім відсотків експонатів виставляється в залах.
— А в сховищах їх може з’їсти міль. Це катастрофа! Килими треба зберігати в холодному приміщені.
P.S. Це вже окрема тема — фондосховища наших музеїв. До речі, за радянської влади у Києві не було збудовано жодного музею, крім музею Леніна на Володимирській Гірці. А деякі меморіальні музеї взагалі пощезали. А що вже казати про провінцію…
Розмовляла
Ольга МЕЛЬНИК