Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

АРГЕНТИНСЬКІ УРОКИ СПРОТИВУ

1. Багато хто запитує мене, чому я не був на Майдані, чому не мешкав у наметах, чому не застуджував горло на морозі несамовитим скандуванням «Ющенко!» - прізвища пана помаранчевого бухгалтера або «Юля!»  - іменем колишньої гендлярки енергоносіями, якій примарилося, що вона є малоросійським (боронь Боже, не українським) аналогом Жанни д’Арк?  Чому я не вважаю революцією те вкрай вікопомне для багатьох моїх друзів стояння на зимовому вітрі під першим снігом? Мені  вже набридало відповідати на всі ці запитання, як і на те запитання, яке відлунює цинічним і геніальним «Скотним двором» Джорджа Оруела – «Невже ви хотіли щоб переміг Янукович?»  І мені  дуже шкода, що розумні й мужні люди не розуміють, що чума і холера – це одна й та сама хвороба, і що краще не бути інфікованим взагалі, аніж обирати між  двома  слизькими стежинами, що ведуть до однієї і тієї ж прірви. Інтеграція до СОТ, ЄС, НАТО, ЄЕП та путінської касарні - два шляхи розвитку Україну, які втілювали два Віктора, позірно різні, але в чомусь страшенно схожі. Якось забулося, що холодна війна давно закінчилася, що РФ нагадує СРСР не більше, аніж щур нагадує динозавра, і що люди, які керують російськими нафтовими компаніями та люди, які приїхали з бюрократичних коридорів Брюсселя та Страсбурга мирити біло-блакитну бригаду з бригадою помаранчевою, - не більш, ніж ляльки, якими рухає  єдиний ляльковод. Він ховається завжди за лаштунками, керуючись латинським вислом – Divide et impera.  І вже спокійно можна пророкувати, що перебіг чергової малоросійської політістерії під назвою «вибори до Рад усіх рівнів» відповідатиме бажанням та забаганкам таємного ляльковода, а  не українського народу. Ляльковода можна називати Антихристом, Чорнобогом або, як кажуть магометани, «одним зі святих Сатани» - його сутність від цього не зміниться, і нам залишається хіба що кропити виборчі бюлетені свяченою водою або  згадувати відомий євангельський вислів, який застерігає нас не ходити на збіговиська нечестивців. Це значно краще, аніж вводити в оману самих себе.

2. Дуже стійкою оманою  є переконання  переважної більшості  українців, що  поступове просування у західний бік  і є синонімом добробуту. Розвіяти цю оману майже не можливо. Політекономія та   статистика - рідні сестри чорної магії, і якщо 10 - 15 років тому 100 доларів могли упродовж місяця годувати українця, то зараз кількість їжі, придбаної за цю суму, зможе лише розбурхати шлунок, але не втамувати голод. За 10 – 15 років на те саме не вистачатиме і тисячі євро, але країна наша вірить, що зарплату можна отримувати в євро, а ціни залишаться в гривнях за тим самим курсом.

Однак ляльковод-антихрист - істота, схильною, як і все пекло, до чорного гумору. Він може наблизити слабких духом до свого багатого столу, до своїх збочених ігор та розваг, аби ті призвичаїлися до такого життя, як до наркотику, а потім  вигнати їх зі свого псевдораю, піддавши тортурам ломки. Пекло воно і є пекло, а його представники симпатичні лише у творах поетів-романтиків позаминулого століття. Цілі нації, або принаймні значна кількість представників  цілої нації, впадають у гріх неоліберальної спокуси.  З 1992 до 2001 року об’єктом  прискіпливої уваги пекла стала країна, про яку ми знаємо дуже мало. Йдеться про Аргентину.

3. Аргентина – це південний захід. Далекий південний захід. Для нас ближній південний захід – це теплота та діонісійська переповненість життям Поділля, Молдови та Румунії, але, стоячи на пероні київського приміського вокзалу, можна, не напружуючись, провести уявну пряму лінію навздогін якоїсь козятинської чи то пак фастівської електрички, аби уявити  той географічний напрямок, який через перетин екватору  приведе нас до Аргентини. Попри те, що в Аргентині існує чимала українська громада з тривалою та непростою історією власного виникнення, попри те, що і зараз значна кількість івано-франківських та луганських злидарів шукає там доброї годівниці в стилі радянських 1970-х, Аргентина є для  сучасного українства таємницею за  сімома печатями. Обивательська свідомість не занурюється так глибоко, а поверхнею пливуть лише строкаті пір’їни на кшталт танго, футболу та одновимірних серіалів для домогосподарок. Можливо, хтось високочолий пригадає Че Гевару або  Хорхе Луїса Борхеса, але таких високочолих в нас одиниці. Воно й не дивно. Аргентина справді дуже далеко, і якщо порівняти сучасний світ із середньовічною картою, картою з якогось підручника космографії, чинного для  переяславського або чернігівського колегіуму гетьманської доби, то її треба шукати там, де закінчуються  геометрично бездоганні кола пласкої землі і крізь темні води слизькими кільцями проступають міцні  хижі тулуби фантастичних чудовиськ.  Аргентина – це край світу, за яким починається безодня, космос  чи в кращому випадку - вічна зима Антарктиди.

4. Історія Аргентини замішана на великій крові. Це країна іммігрантів, яка має виразно європейське обличчя, особливо опукло цей українсько-басксько-сицилійсько-ірландсько-німецький лик проступає в  центральних та південних районах столиці.

Аргентина трохи нагадує Римську імперію доби занепаду, адже у її брами вже стукають  смуглолиці варвари. Аргентинську столицю оточено  поясом смерті - поясом бідних криміногенних кварталів, у яких держава не контролює ситуації і в яких значно легше  знайти наркотики та зброю, аніж  харчі. Мешканці цих кварталів здійснюють відчайдушні кримінальні рейди до багатших районів, і ці рейди нагадують нашу Коліївщину. Мешканці бідних гетто - нащадки корінного населення Південної Америки,  тимчасом, як їхні жертви - це білі нашадки європейських іммігрантів. Тому багато хто припускає, що конкіста, розпочата на цих землях у ХVІ столітті іспанцями, триває й досі. Також варто зазначити,  що майже міфічний світ обрав Аргентину для здійснення цілком не міфічного політичного та економічного досліду, метою якого мало стати прищеплення неоліберального досвіду до південноамериканських умов з наступною демонстрацією ефективності неоліберальної політичної та економічної моделі для решти південноамериканських країн. Живим втіленням вже згадуваного нами пекельного ляльковода стали США, Міжнародний валютний фонд та місцевий, себто аргентинський пагін «чиказьких хлоп’ят»,  дуже і дуже модних банкірів-технократів (принагідно зазначимо, що представник згаданого прошарку в його українському виконанні  керує зараз  нашою Вітчизною).  Власне, на цьому неоліберальному досліді та його наслідках, хотілося б зупинитися докладніше.

5. На  початку 1990-х було досягнуто певного компромісу між двома кланами аргентинської буржуазії, один з яких полюбляв бавитися в подобу оунівського соціалізму та  дратувати США примарами єдиної південноамериканської наддержави, наріжним каменем якої мала б стати Аргентина, тоді як інший клан був зорієнтований на обслуговування інтересів великого закордонного капіталу - в ХІХ столітті - англійського, а у ХХ -  штатівського. Той компроміс став наслідком і виснажливого, подекуди кривавого, громадянського протистояння, і  вже відомого  синдрому  «кінця історії» та „ смерті ідеологій», який тоді був на рівні глобальної свідомості. Будь-які загравання з соціалізмом, бодай і у дрібнобуржуазній масці, було припинено. Уряд встановив паритет між аргентинським песо та доларом США: себто одне песо дорівнювало одному долару. Почалася стрімка приватизація геть усього – від авіакомпаній до моргів. Аргентина отримала сумнівно-почесне звання вітрини неолібералізму в Південній Америці. Той неоліберальний дослід,  який суворо і криваво закінчився у грудні 2001 року, розколов аргентинське суспільство - одні й досі вважають ті часи «золотим десятиріччям» та  суцільним купанням в шоколаді, а інші - початком зникнення національної незалежності держави. Перші  остаточно перетворилися на безтурботних мешканців майбутнього з «Машини часу» Велса, а другі (їх, звичайно, значно менше) почали створювати жорстку та добре воєнізовану антинеоліберальну альтернативу, активно залучаючи до  свого проекту мешканців тих трущоб, про які йшлося вище.   Аргентина – не  Україна. В Аргентині не один український політолог збожеволів би, намагаючись виснувати, де закінчуються ультраправі і починаються анархісти.

5. Вітрина неолібералізму, спочатку дуже повільно, почала втрачати свій  пекельний чар. Усе впиралося, на радість марксистам та лібералам,  начебто в економіку. У всьому завинив валютний паритет, через який подорожчала робоча сила, а відтак і товари аргентинського виробництва, їх перестали купувати бідні країни-сусіди, і це підірвало аргентинську економіку –  так можна безкінечно базікати у стилі екс-джангіровської газети української буржуазії «Бізнес». Ще й додати, що держава заморозила валютні вклади аргентинських громадян у приватних банках. Та й справді, аргентинська революція попервах мала рум’яне і щокасте обличчя  дрібного крамаря, який вийшов на вулиці вимагати повернення своїх банківських вкладів. Від аргентинської революції   пахло (не хочу сказати «смерділо») партією «Віче». Педагоги і менеджери,  власники дрібних кафе та туристичних агенцій - одне слово, «середній клас» (і за фізичними, і за розумовими здібностями)  влаштовував нічні маніфестації під  елітними будинками, у яких мешкають високопосадовці. Усе відбувалося в межах буржуазної демократії. Ну, майже наша рідна помаранчева псевдореволюція, хіба що трохи  більше щирого креольського завзяття.  Така собі революція в стилі екстримного відпочинку, про яку наступного дня можна розповісти колегам, замурованим у термітниках сірих, як солдатське сукно, офісів. В Аргентині впродовж  майже десяти років вдалося відтворити прецікаву істоту - так званого Homo Neoliberalis, який не  дотягував до  «золотих комірців», але був доволі- таки дієвим інструментом впровадження неоліберального трибу життя в аргентинських умовах. Удар по гаманцю та шлунку  аргентинського Homo Neoliberalis був достатньо болісним, але не смертельним – управлінської та дрібної гендлярської публіки  мало вистачати рівно настільки, аби не спати вночі та гупати в порожню каструлю, не більше.  Утім, за той самий час в Аргентині  (як, зрештою, і в багатьох країнах Латинської Америки) невідомі селекціонери створили й інший людський різновид - Homo Antineoliberalis, який в умовах «нежирної», себто Південної та Центральної Америки, став  своєрідною сумішшю класичного лівака, індіанця-реваншиста з яскравими націоналістичними ухилами та вуличного розбишаки. Свято непослуху в Аргентині  було нетривалим і нині вже важко достеменно сказати, коли розваги офісних гномів перетворилася на  індіанське майже  400-річне  вперте бажання повернути собі побережжя  океанської затоки Ла-Плата, де й стоїть аргентинська столиця. Хтось дуже щиро вірив та й нині вірить, що на місці  Буенос-Айреса буяв Едем. Принаймні до прибуття перших іспанців. Сліди цього Едему зберігаються дотепер у Ботанічному саду довкола Площі Італії та у просторих парках північної частини міста. Трохи дивно, як протест власників дрібних крамниць, скерований на повернення «трудових капіталів», перетворився на невблаганне знищення і крамниць, і самих крамарів.

6. Грудень 2001 року став  кривавим для Аргентини. Свято непослуху придушувала вже не поліція, а жандармерія - аргентинський аналог українських внутрішніх військ.  Католицьке Різдво та зустріч нового 2002 року запам’яталися траурними. Кількість протестантів-пасіонаріїв, вбитих  під час встановлення звичного філістерського ладу, послідовно занижувалася, натомість аргентинське телебачення майстерно витискало з глядача крокодилячі сльози, демонструючи спалені МакДональдси та розгромлені супермаркети. Зміна акторів в аргентинському політичному театрі навряд чи зацікавить українців, але зміна певних орієнтирів в аргентинській політиці  після пекельного грудня 2001 року не може не становити інтересу для  нас.

Неоліберальний дослід накрився мідницею. Почалося неквапливе, проте неухильне повернення до того дрібнобуржуазного  соціалізму, про який йшлося вище, в центрі країни, тоді як назовні Аргентина, яка десять років безвідмовно була на побігеньках у колишніх бойскаутів з Вашингтона, приєдналася до проекту Південноамериканської Спільноти, ініційованої президентом Венесуели. Цей проект  в умовах  зосередження головної уваги США на нейтралізацію  мусульман має  похитнути  гегемонію останньої імперії  південніше американсько-мексиканського кордону. Важко повірити, що кілька десятків хлопців з передмістя, озброєних лише камінням та пляшками із запалювальною сумішшю, змінили  геополітичний розклад у західній півкулі, адже без аргентинської участі проект Південноамериканської Спільноти не реальніший за проект воскресіння динозаврів. Нам доведеться визнати, що пекельний ляльковод має конкурентів на цій планеті і ще раз пильніше придивитися до околиць українських мегаполісів, адже і в нас переважно російськомовно-єврейський мікросвіт міських середмість разюче контрастує зі спустошеною, проте незламно українською природою околиці та передмістя.  

Ігор СКРИПНИК
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com