Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ТАЄМНИЦІ УКРАЇНСЬКОГО ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ.

В українському парламенті за роки незалежності склались далекі від цивілізованих традиції як в організації роботи, так і в законотворчому процесі. Це поступово перетворювало Верховну Раду у синекуру, місце для пустих розмов і потасовок, а головне- у зону безвідповідальності за долю держави і народу.

Саме тому коефіцієнт корисної дії законодавчого органу опустився нижче нижчого рівня, а прийняті закони ніхто не виконує і навіть не читає. В такій обстановці марно говорити про режим закон-ності чи виховання правової культури суспільства. Однак це чомусь так і не стало предметом гострої,  жорсткої критики як з боку Президентів України,  так і з середовища широкої громадськості. Можливо це наслідок недостатньої поінформованості в тому,  що відбувається насправді?

Означене явище пояснюється різними причинами. Одна з найбільш очевидних криється в неправовому характері нашої держави. Це неоспоримий факт, які б сентенції не висловлювались з цього приводу. Наша держава отримала у спадщину від імперії багатосотлітні традиції,  коли закони були обов»язкові лише для черні - рабів,  кріпаків,  совків,  але не для влади. Владоможці відносились до законів без шани і поваги, не вважаючи для себе обов»язковими будь-які правила. Не дивно,  що законо-слухняність не стала внутрішньою потребою народу.

Ця спадщина важким тягарем тисне на наше супільство і сьогодні,  пронизуючи систему державних інституцій зверху донизу. І розпочинається це саме з органу законодавчого,  про що і піде мова.  Згідно ст. 75-76 Конституції України вищим органом  законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада,   конституційний склад якої-чотириста пятдесят народних депутатів. Частина 3 ст.7 Закону про статус народного депутата  України зазначає,  що народний депутат відповідальний за свою  депутатську діяльність перед Українським народом як уповноважений ним представник у Верховній Раді України. Як це виглядає насправді - у подальшому викладі.

Ст.79 Конституції передбачено,  що перед вступом на  посаду народні депутати складають присягу на вірність Україні і  беруть на себе зобов»язання усіма своїми діями боронити  суверенітет і незалежність України,  дбати про благо народу,   додержуватись Конституції України,  виконувати свої обов»язки в  інтересах усіх співвітчизників.

Означена присяга за своєю політичною сутністю мала б  бути значно вищою присяги військовослужбовця,  чого насправді не  спостерігається. Але якщо військовослужбовець за порушення  присяги несе кримінальну відповідальність,  то чимало депутатів,   ігноруючи присягу не несуть ніякої відповідальності.

Стаття 9 цитованого Закону зазначає: « Після набуття  депутатських повноважень народний депутат одержує депутатське  посвідчення та нагрудний знак народного депутата України.  Нагрудний знак має форму і кольори Державного Прапора України  з написом золотистим кольором «Народний депутат України». Грубо порушуючи Закон та норми депутатської етики  чимало депутатів - комуністів, демонстративно чинять наругу над  державною символікою,  одягнувши значки червоного кольору невідомого походження. Їх чомусь ніхто не закликає до порядку і ці  персонажі продовжують залишатись в рядах депутатів,  користуючись безмежними благами за рахунок народу,  який зневажають.  Такі зовнішні особливості українського парламентаризму.

Організаційно-правові засади діяльності Верховної  Ради визначаються Конституцією України та законами. У відпо- відності до ст.78 Конституції України народні депутати України здійснюють свої повноваження на п о с т і й н і й основі. Така вимога закріплена і в ст.4.1.2.(2) Регламенту Верховної  Ради. Це означає,  що робота у парламенті є для депутата  основною,  офіційною формою діяльності. Фактично він перебуває  у трудових відносинах з парламентом держави,  що є угодою сторін  і передбачає взаємні права і обов»язки. За аналогією зі звичайними трудовими відносинами  порушення депутатами дисципліни,  невиконання своїх обов»язків мало б тягти за собою відповідні санкції. Але на цьому аналогія закону завершується - як Конституцією,  так і іншими законо- давчими актами ніякі дисциплінарні стягнення щодо депутатів  не передбачені. В арсеналі законодавчого органу взагалі не  виявилось механізму примусового стимулювання до виконання  депутатських обов»язків. З цього і починається депутатська  автономія в рамках парламенту і некерованість самої Верховної  Ради України.

Таке становище закріплюється ст. 26 Закону про статус  народного депутата, яка не допускає і думки про якесь обмеження  його повноважень.

Безвідповідальність і безкарність депутатів остаточно  закріплена статтею 81 Конституції України,  яка серед переліку  причин припинення повноважень не передбачила відкликання його  виборцями,  що остаточно припинило прямі і зворотні зв»язки між  ними. Потім це положення було вилучене і із закону про статус народного депутата України.

Навіть депутати,  обрані за партійними списками не  пов»язані будь-якими зобов»язаннями не тільки по відношенню до  парламенту,  але навіть щодо партійної фракції. Вони на свій розсуд залишали фракції і деякі із них за чотири роки багато-разово поміняли свої політичні чи якісь там інші уподобання.

Повноваження народного депутата передбачені тридцяти  восьми статтями Закону про статус народного депутата України. У чотирнадцяти з них (10-23) йдеться про права депутата, статті 26-35 закріпляють гарантії депутатської діяльності, що є продовженням прав. Лише у статтях 36-38 говориться про певну відповідальність за недотримання закону,  але це не стосується депутатів.

Із приведеного масиву лише ст.24 згадує про обов»язки  «народного обранця».  Підкреслю, що із 16 пунктів означеної статті лише окремі  виглядають як реальні обов»язки. Депутат, зокрема,  зобов»язаний:

3) бути присутнім та о с о б и с т о брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів,  до складу  яких його обрано. Ця норма дотримується лише на першому пленарному засіданні Верховної Ради України нового скликання.

4) о с о б и с т о брати участь у голосуванні з питань,   що розглядаються Верховною Радою України та її органами. Незважаючи на імперативний характер зобов»язання,  воно ігнорується  більшістю депутататів без всяких для них негативних наслідків.

7) додержуватись вимог трудової дисципліни та норм депутатської етики. На ці вимоги депутати просто не зважають.

Вищеозначені особисті обов»язки депутата закріплені і в  ч.3 ст.84 Конституції України, де передбачено,  що голосування  на засіданнях Верховної Ради здійснюється народним депутатом о с о б и с т о,  тобто будь-яка інша форма волевиявлення не  допускається. Це записано і у ст.3.2.1 (4) Регламенту Верховної Ради України. Норма,  яка б регламентувала передачу карточки  для голосування комусь іншому законом не передбачена.  Нажаль,  вимоги Конституції і законів традиційно не  виконуються. Після проведення першого пленарного засідання,  де  обрані керівні органи Верховної Ради,  значна кількість депутатів не вважає за потрібне відвідувати засідання,  віддаючи  перевагу закордонним поїздкам,  заняттям власним бізнесом та  інше. Все це осв»ячується недоторканістю та безвідповідальністю.

Спостереження за роботою Верховної Ради в сесійному  режимі дозволяє зробити невтішні висновки. На своїх робочих місцях з»являються від сили 150 депутатів, із 450 за списком!

З одного боку це означає,  що депутати грубо порушують трудову  дисципліну,  а з другого те,  що засідання Ради практично не може розпочатись, тобто, представницький орган влади перестає  бути таким.

Депутат,  що не з»явився на своє робоче місце,  ухиляється  від особистого голосування за закони на пленарних засіданнях,  тобто свідомо порушує присягу на вірність Україні. Однак жоден  орган чи особа в державі не повноважні закликати його до  порядку, позбавити депутатських повноважень, вимагати притягнення до кримінальної та іншої відповідальності. Дикою і безглуздою виглядає картина,  коли в залі  присутні трохи більше сотні депутатів,  а на табло висвічується зареєстрованими 250-300 карточок! Де вони взялись? Пояснення одне: карточки відсутніх депутатів всупереч закону використовуються при голосуванні іншими депутатами. Запрошені на сесію і акредитовані журналісти мають можливість спостерігати,  як десяток - другий «обранців народу» ходять по пустих рядах і нажимають кнопки за понад дві сотні відсутніх?! Така от фаль-шива корпоративна солідарність!

Але якщо можливе голосування при напівпустому залі  пленарних засідань, то може є сенс скоротити кількість депутатів  до рівня фактично голосуючих? Адже навіть з позицій процедури  голосування чужою карткою не може вважатись волевиявленням її  відсутнього власника,  що робить будь-який прийнятий в такий  спосіб акт нелегітимним,  н е к о н с т и т у ц і й н и м !

Більше того,  при відсутності потрібної кількості  депутатів Верховна Рада неспроможна бути законодавчим органом! Згідно Регламенту (ст.3.1.6.) засідання Верховної Ради відкри-вається і проводиться якщо на ньому присутня кількість депутатів,  зазначена в ч.2.ст.104 Конституціїї України. Однак така норма в діючій Конституції відсутня,  а в Конституції 1978 року,  що втратила чинність,  це записано у ч.2 ст.102 ! Це зайвий штрих до того,  якої якості закони приймають наші депутати. В будь - якому випадку в залі засідань має бути присутніми не менш ніж 226 депутатів.

Як твердить Регламент реєстрація депутатів проводиться  перед кожним пленарним засіданням з пред»явленням посвідчення,  персональної картки для голосування і з особистим підписом  депутата. Дані цієї реєстрації разом з даними про реєстрацію за допомогою електронних засобів є підставою для відкриття  засідання, а також для нарахування виплат депутату за час участі у пленарних засіданнях. Регламент декларує те,  що насправді не відбувається.

Вочевидь реєстрація носить формальний характер і  в багатьох випадках здійснюється карточками відсутніх депутатів.

Якщо ж в залі зафіксовано навіть 226 реальних депутатів, то  значна їх частина залишає зал засідань для вирішення своїх  приватних справ,  передавши карточки для голосування іншим.

Глава 3.2. Регламенту «Прийняття рішення» ст. 3.2.2. зокрема зазначає (1), що Закон України,  постанова Верховної Ради  та інші рішення (крім процедурних) вважаються прийнятими,  якщо  після їх обговорення на пленарному засіданні за нього проголосувало б і л ь ш і с т ь від фактичної кількості народних депутатів, повноваження яких визнані і не припинені достроково,  тобто 226.

2.Рішення про прийняття,  зміну і доповнення до Конституції вважається прийнятим якщо після його обговорення за нього проголосувало не менше як 2/3 депутатів від складу Верховної Ради,  визначеного Конституцією,  тобто 300 чоловік.

Зауважу,  що визначення достатніми для голосування за звичайні закони 226 депутатів, а за конституційні 300,  відкриває простір для безвідповідальності. Ця норма створює для половини  депутатів режим перманентного відпочинку,  адже без них можна  просто обійтись при голосуванні! В такий спосіб вони стають  своєрідним політичним баластом. Саме тому деякі з них можуть роками не появлятись на засіданнях без всяких для них наслідків,  адже закони можна приймати і половинним складом. Правда,  ця  половина також дає традиційну «усушку», тому в сесійному залі  орудують добровольці-кнопкодави.

Згідно ст. 4.1.5. Регламенту ( Глава 4.1.) 3. Депутат  зобов»язаний зареєструватись і бути присутнім на засіданнях Верховної Ради та її органів,  до яких його обрано. Депутат н е м а є п р а в а не брати участі у голосуванні,  в тому числі,  таємному за винятком випадків,  встановлених ч.4 цієї статті та іншими законами.

Стаття 4.1.6. Регламенту зазначає,  що відсутність депутата на засіданнях Верховної Ради та її органів,  до яких його обрано,  допускається лише з п о в а ж н и х причин. Але і в даному випадку нічого не сказано про можливість передачі своєї карточки іншому.

Складається абсурдна ситуація коли Верховна Рада як вищий законодавчий орган позбавлена можливості впливати на депутатів і примушувати їх виконувати свої обов»язки. Задля самозбереження депутати такої норми не передбачили!

Однак якби навіть такі санкції були записані то  реалізувати їх було б непросто, адже Рада могла б приймати якесь  рішення лише колегіально, а зібрати хоч би просту, але реальну більшість депутатів - 226 практично неможливо. За відсутніх прогульшиків постійно працює два десятки «активістів».

Те, що відбувається в сесійному залі передусім залежить  від авторитету і позиції спікера парламенту. Саме він,  згідно  глави 3.1.6. Регламенту, зобов»язаний,  переконавшись,  що в залі  відсутня навіть проста більшість депутатів,  відкласти відкриття  засідання і вжити заходів. У випадку неможливості тривалий час  скликати чергову сесію він зобов»язаний повідомити Президента  України для вирішення питання про можливий розпуск парламенту.  То чи виконував він свої обов»язки? Це питання риторичне... У відповідності до ст.88 Конституції України Голова Верховної Ради підписує акти, прийняті Верховною Радою України,  здійснює повноваження,  передбачені цією Конституцією.  Згідно ст.4.3.8. (1) Регламенту Голова Верховної Ради:

3) веде засідання Верховної Ради,  забезпечує дотримання на них Регламенту Верховної Ради,

4) підписує акти, прийняті Верховною Радою України,  її Президією,  з а с в і д ч у ю ч и цим відповідність їх змісту прийнятим цими органами рішенням.

З врахуванням викладеного вище це має означати,  що спікер несе пряму відповідальність за легітимність означених  документів. Підписуючи документи,  прийняті н е н а л е ж н и м  складом парламенту Голова Верховної Ради свідомо провокує  Президента на підписання неконституційних законів!  Є всі підстави вважати, що офіційна інформація про стан  справ при розгляді Верховною Радою законодавчих актів спікером на адресу Президентів України не надсилалась,  що позбавляло  Главу держави можливості виконати конституційний обов»язок по достроковому розпуску парламенту. Свідоме приховування непрацездатності парламенту на протязі тривалого періоду є серйозним посадовим проступком з боку Голови Верховної Ради. Саме завдяки його бездіяльності законодавчий орган був фактично  паралізований,  хоч і продовжував штампувати закони,  що не могли  мати юридичних наслідків.  При наявності постійних конфліктів між Верховною Радою та Президентом немає сумніву в тому,  що Глава держави скористався б нагодою для розпуску парламенту!

Проведення в такий спосіб пленарних засідань не є  чимось випадковим, це стало багаторічною практикою і може бути  проілюстровано десятками прикладів.

Так,  Дніпропетровська місцева газета «Лица» за N 3 (192)  від 11 січня 2006 року інформувала,  що Верховна Рада України у  2005 році на 136 пленарних засіданнях прийняла 333 закони,   279 з яких уже підписані Президентом України! Зазвичай, ці акти  приймались в дослідженому вище режимі, тобто не мають юридичної сили.

Недокомплект депутатів спостерігався практично на  всіх пленарних засіданнях. Доведено,  що депутати дружно  збирались лише тоді,  коли потрібно вирішити їх власні питання,   наприклад,  в котрий раз підвищити собі зарплату і встановити захмарне пенсійне забезпечення.

Тим часом спосіб проведення пленарних засідань  залишається традиційно протиправним. 22-23 грудня 2005 року  приймались зміни до закону про місцеве самоврядування. По рядах  напівпустого залу в уже звичному режимі розгулювали десяток-другий депутатів,  що голосували за багатьох відсутніх.

В газеті «Сегодня» від 27.12.2005 року з цього приводу  сказано,  що при прийнятті закону в першому читанні за нього  проголосувало понад 300 депутатів! Вочевидь кореспондент не  в ладах з арифметикою,  або в нього стались якість зорові  галюцинації! Телеканали 1+1 та «Інтер»,  що демонстрували пленарне засідання, показали реальну картину голосування «за того парня!».

18 січня 2006 року о 17 годині 35 хвилин на пленарному засіданні Верховної Ради в першому читанні приймались зміни і доповнення до закону про державне соціальне страхування від  нещасних випадків та інше. Депутат Ю.Кармазін поставив перед головуючим А.Мартинюком питання,  до яких виборчих блоків  належать 75 депутатів, що перебувають в залі. Цікавлячись зовсім  іншими обставинами він назвав реальну кількість депутатів,  що підтверджувалось відеозаписами телеканалу 1+1. Однак,  як не дивно,  після голосування виявилось, що за законопроєкт проголосували 257 депутатів! Вочевидь сімдесят пять чоловік у якийсь спосіб матеріалізувались у 257! Ось така парламентська арифметика.

Але вершиною «досягнень» депутатів стало пленарне засідання 21 лютого 2006 року, на якому «долали» вето Президента на закон про пільги дітям війни! Півсотні «кнопкодавів»,  що метушились по рядах,  «забезпечили» 318 голосів,  а спікер в цей час стояв за своїм робочим столом і з гордістю спостерігав за цим дійством!

Систематичне голосування саме в такому режимі можна підтвердити відеозаписами телеканалів, акредитованих на пленарних засіданнях Верховної Ради України,  стенограмами та іншими документами.

Потрібно врахувати і те,  що в такому ж складі парламент  приймав і міжнародні угоди,  що може призвести до нечуваного  політичного скандалу. Тому на часі створення Президентом  України спеціальної слідчої комісії з участю громадськості  для вивчення практики законотворчості і відповіді на питання,  чи існує в Україні парламент як такий? Якщо досліджена структура є законодавчим органом, то чи потрібен він в такому вигляді нашій державі? Це особливо актуально в умовах претензій Верховної Ради і її спікера на керівництво державою і спроб реалізації положень так званої конституційної реформи.

Микола БЕСАРАБ,
перший заступник голови обласної
організації «Громадський контроль»,
Заслужений юрист України
Дніпропетровськ

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com