Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЗАБУТТЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ

Після кількох місяців поневірянь галицькими землями (через акцію «Вісла»), доля нас занесла в с. Радохінці Крукеницького р-ну Дрогобицької області (були на той час такі район і область з надією на те, що так довго не буде і ми знову повернемося до рідної хати, яка з волі «визволителів» опинилася за кордоном — у Польщі. (Стоїть вона там по цей день.

Живуть у ній колишні наші сусіди — поляки.) Та повернутися  не судилось. Прожив я там десять років. Потім колгоспні злидні загнали мене на Донбас...

Ох, і жорстокими були ці часи. І ворогам своїм не побажаю таке пережити. Тоді там йшла національно-визвольна війна. У кожному місті і селі лютував московський окупант в особі чекістів-облавників, яких люди прозвали «червоною мітлою». На 1947—1953 рр. припадає пік озвіріння тої «мітли». Ходив я тоді з 2-го по 7 клас до Радохінської початкової школи. Усе, що довелося бачити на власні очі й почути від старших людей, довіку закарбувалося в моїй пам’яті. Про що й хочу розповісти. Бо все це наша історія, яку мусимо знати. «Якщо народ не знає своєї історії, то він вартий її повторення», — сказав колись В.Черчілль. Не дай Бог, щоб ще колись таке повторилося!

Якось зимою, йдучи з колегами до школи, яка була на межі української і польської частин села, на «попівстві» (садибі висланого до Сибіру священика, яку «визволителі» перетворили на сільраду), біля криниці, побачили ми гору скинутих один на одного повстанців (так у тих краях називали вояків УПА). Позвозили їх туди після облав з навколишніх сіл. Серед них були ще живі. Абияк накрита брезентом купа людей ворушилася — чути було стогін. Зими тоді були жорстокі. Надворі повно снігу, стояв лютий, як опричники-людолови, мороз. Стеріг «ясир» молодий ординець-червонопогонник — у кожусі, ватних штанях, валянках і з «дєхтярем» (кулеметом) в руках. А «ясир» був напівроздягнений і босий. На наші дитячі благання: Що ви робите?! Це ж люди! Вони позамерзають! — ординець смачно лаявся і, навівши на нас кулемет, злісно прошипів: «Пошлі... отсюда бендерчата, а то і вас сюда уложу!» Прийшли ми до школи. Пожалілися нашій вчительці. Вона поспівчувала нам, заспокоїла і мовила: «Не дивуйте, дітоньки, бо це людолови. Така в них робота. А там вони ждуть автомобіль, щоб відвезти свій «ясир» до райцентру, аби за цю «роботу» отримати гроші, ордени, медалі». Втерши свої і наші сльози, розпочала вона урок...

За цей період «визволителями» з с. Радохонця у «Сибір неісходиму» було запроторено 76 людей. Були серед них полонені молоді повстанці — Є.Пузак і Т.Грицик. Та й переживали селяни-господарі! Єдиною провиною їх була як не крита оцинкованим залізом (бляхою) хата, то належність до «Просвіти», сорочка-вишиванка або участь у церковному хорі.

В одну з порожніх хат (господаря А.Гудзого) вселилася наша родина. Згодом туди повернулися дві старенькі сестри того господаря, а ми перебралися в хату теж репресованого А.Мельника, що за 300 м від соснового бору «Корпаківка». За один кілометр від нашої хати було польське село Йорданівка. Далі – ліси без кінця-краю. Ген-ген аж до Карпат! У тих лісах ховалися повстанці. Не раз там йшли бої. Іноді стрілянину було чути цілими днями. А вночі, коли все стихало і облавники від’їжджали на відпочинок, як не до с. Мізинця (там була їх казарма), то до Нижанковича (на той час це був райцентр), до села навідувалися повстанці — зігрітися, з’їсти що-небудь ріденького, перев’язати рани. Що люди мали — тим і ділилися. Ніхто їх не силував, як це нам згодом показували у «совєтскіх мультіках» про добрих «визволителів» і жорстоких бандерівців. До нас вони заходили зрідка, бо знали що в цій хаті живуть дуже бідні переселенці. А якщо заходили іноді до діда по тютюн і послухати його розповіді про Америку, де він п’ять років працював шахтарем, то нашим радощам не було меж. Бо тоді «телеящика» не було і кожна свіжа людина була неабияким гостем. Особливо для дітвори.

Тоді облавники вбило у селі: Федю Гетеляка, Федю Шумила, Семена Гамаря, Тадея Пославського, Тадея Червінського. У радохінському лісі вбито Євгена Кінаха. Жоден з них не був головорізом, як про це кричала «совєтська» пропаганда. Були це звичайні сільські парубки, які на відміну від сучасних зденаціоналізованих хохлів мріяли не про ковбасу по 2 руб. 20 коп. і «пойло», а про вільну, незалежну соборну Україну.

На власні очі бачив, як загинули радохінські хлопці-повстанці: Семен Чорномис, Гриць Мигаль, Євген Павлуцький. У березні 1940 р. вони потрапили в облаву в сусідньому с. Тишковичах. Босі по снігу пробивалися вони через рідне село на с. Йорданівку до згадуваних вище лісів, де було повно криївок. Не судилося пробитися - в облавників був автомобіль. Одні, як пси гналися по слідах, інші - на авто вискочили навперейми. Зав’язався бій до останнього набою. Щоб не здатися у полон людоловам, хлопці покінчили життя самогубством. Та на цьому репресії не скінчилися. (Тривали аж до 1955 р.) Садизмом і звірячою люттю не лише до повстанців, а й до всього місцевого люду уславилися в наших краях такі чекісти: Сафонов, Решетніков, Бажанов, Губанов, Кутєжмов, Ільюк, Сироватка, Льочкін, Батурин, Ярмоленко, Брилісановський. Усім їм пасує слово «бандит». Та найбільшого лиха моїм односельцям завдав жидівський покидьок, нелюд з Чернігівщини, капітан-чекіст Сімус. Ця двонога звірина не мала у власному лексиконі жодного літературного слова. Ходив він постійно п’яним і був найбільшим гвалтівником. Погрожуючи зброєю і засланням до Сибіру, цей звір змушував батьків присилати до нього доньок для задоволення його плоті. Згодом до цього кодла приєднався зрадник-провокатор Шрам. Не відомо, за які заслуги вдягнули «визволителі» цього покидька в уніформу «совєтського» офіцера, почепили погони лейтенанта, дали ППШ (казали люди, що з пустим диском). Водив той негідник чекістів від хати до хати, розповідаючи — тут мене нагодували, тут, хворому, дозволили відлежатися, доки не одужав, тут випрали і полатали завошивлену сорочку. Доходило навіть до того, що бив той негідник людей, які допомагали йому, наражаючись на небезпеку. Та совість, певно, таки не давала спокою юді. Бо не раз бачив я його сумним (навіть на підпитку), з вічно потупленими в землю очима. Звідки той покидьок взявся серед повстанців — ніхто не знав. Ходили різні легенди. Правдоподібна та, що її розповів мені наприкінці 60-х один з повстанців, який після 20 років сталінських таборів повернувся в село і жив там до самої смерті (2005 р.). З його слів, Шрам якось несподівано з’явився в лісі, знайшов повстанців, попередив їх про чекістську операцію, навіть навів їх на чекістську засідку, бо знав пароль. Усіх чекістів було знищено, і Шраму повірили. Такою ціною НКВД засилало своїх агентів у лави УПА.

Десь зараз ці кати та їхні прислужники на заслуженому відпочинку, обвішані орденами і медалями, зігріті різними пільгами, може, навіть персональними пенсіями, пишуть мемуари, закликають «нє іскажать правду», ходять на акції протесту, очолювані «товаришкою Наташею». А закатований ними ЦВІТ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ лежить невідомо де. Хоч би перед сконом висповідалися ці людолови перед Україною і зізналися — де, по яких ровах, яругах і байраках позакопували вони свої жертви. Упевнений, ніколи вони цього не зроблять. Бо для цього потрібно дві речі — вірити в Бога і мати бодай трішки сумління. У катів-безбожників його ніколи не було. Уже стоячи однією ногою в могилі, вони і нині кричать: «Бандєровци нас убівали!» Так — вбивали! А що, потрібно було доньок і сестер в наложниці до тих сімусів?! До того ж у світі існує така незаперечна істина – якщо ти прийшов до когось як визволитель, але згодом забув повернутися додому, то ти з визволителя перетворився в окупанта. Хто до кого прийшов вбивати, гвалтувати, руйнувати храми, засилати до Сибіру - бандерівці під Колугу, Вологду, Москву чи на Чернігівщину до вище згадуваного капітана Сімуса? Та ні! Усе було навпаки.

І не потрібно більше отих «байок» про «добрих визволителів» і жорстоких бандитів-бандерівців. Зараз немає такого села в Галичині, де б не стояла, якщо не символічна, то справжня могила вояка УПА з покладеними до них квітами. У свята йдуть туди люди цілими селами, священики відправляють панахиди по невинно убієнних. То скажіть мені, люди добрі, чи носять квіти на могили бандитові? Час вже переконатися, що бандерівці воювали на своїй землі, захищаючи свою націю, своїх батьків, братів і сестер, свої родини. І хоч би що там кричала у кнесеті «п’ята колона» Москви та Ізраїлю, немає і не буде забуття подвигам вояків УПА, як і злочинам більшовицької Московії.

P.S. А наймудрішим було б зробити так, як це зробив іспанський диктатор Франко. Він наказав поховати всіх полеглих у громадянській війні у братській могилі, спорудивши на ній величний Пантеон Слави, з викарбуваними на граніті словами: «Тут спочивають комуністи і фашисти. Усі вони загинули за Іспанію. Хто з них мав рацію, а хто не мав — хай розсудить Бог!»

Сподіваюся, в Україні обов’язково колись так буде. Для цього потрібно, щоб у ВР сиділи не «балакуші», а справжні патріоти України.

Петро КРАВЕЦЬКИЙ
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com