Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

МОВА — КАТЕГОРІЯ ЕКОНОМІЧНА

Чи уявляєш ти, шановний читачу, щоби в ізраїльському кнесеті, де, як співав відомий бард «наполовину бившій наш народ», хтось із депутатів виступав не на івриті — державній мові Ізраїлю?

Отож бо… А у Верховній Раді України не державною виступають не тільки ті, хто її не знає, але навіть ті, хто нею добре володіє. Володіють, але нехтують. Згадайте самозадоволений вираз обличчя «товаришки» Вітренко на передачі «Свобода слова», що відбулася 24 лютого на каналі ICTV. З якою пихатістю (ще би: доктор економічних наук, в галузі політекономії соціалізму; академік, бодай «академії дворових наук», як часто називають громадські організації, що звуться «академіями») вона заявила, що її рідна мова російська, бо вона киянка, а в Києві українською розмовляли тільки вихідці із села, тобто селюки. Конотопська товаришка демонструє явну зневагу до української мови та її носіїв. Мабуть тому обіцяє в разі її обрання до Верховної Ради України надати російській мові статус державної.  На жаль, вона не одинока. Українські політики певного толку, і не тільки ті, що на своїх знаменах пишуть «З нами Бог і Росія», роблять все для того,  щоби розділити нас за політичним уподобаннями, вірою та мовою. Перед кожними виборами вони розігрують заяложену карту про другу державне мову. Як правило, це роблять люди, які, крім російської не знають жодної мови, або знають тільки російську. Бо справжні інтернаціоналісти, а не такі як комуністи малоросійського розливу, володіють багатьма мовами, але плекають одну, материнську. Для більшості українців вона є державною.

Політики, прихильники двомовності, добре знають, що при двох державних (офіційних) мовах кожен державний службовець, будь-якого рівня, без винятку для панів на кшталт Азарова, має однаково добре володіти обома мовами. Та й всі документи повинні обов’язково дублюватися двома мовами. Який бюджет це витримає? Та і сотні тисяч людей на Сході та Півдні України стануть безробітними без знання двох державних мов.

Та хіба цих політиків хвилює наш добробут? Їм аби тільки захопити владу в державі, а чия ця держава для них не має значення. Вони глибоко зневажають нас, українців. Інакше чи претендувала би на посаду міського голови міста Бориспіль людина, яка народилася в цьому місті, 39 років їла український хліб і сало, з них 12,5 вже у залежній Україні, але так і не спромоглися вивчити мову народу, серед якого живе? Каже, що вивчив англійську, бо вона престижна. А українську навіщо знати? Ці люди звикли, що пани мають говорити «панською» мовою. Зате для нього пам’ятник людині, на підставі вчення якої знищено Українську Державу та цвіт української нації є святинею. В якій ще країні допустили би увіковічення пам’яті катів її народу, таких як Ленін, Дзержинський, Кіров, Косіор, Постишев, Полупанов та багато інших?

Та повернемося до проблеми мови. Я противник насильницької українізації навіть українців. Бо то не вина, а біда тих синів України, які не володіють мовою своєї неньки. Так склалася наша доля. Взагалі держава не повинна нав’язувати мову спілкування. Бо це права тільки тих, хто спілкується. При цьому молодші, за умови знання, вибирають мову, якою спілкуються старші, а чоловіки мову —  мову співрозмовниць жінок. А ще краще, коли люди спілкуються мовою любові. Інша справа — мова в державних установах. Тут, без сумніву, державний службовець повинен знати державну мову. Але, на сьогоднішній день, недопустимо вимагати знання державної мови від людей старших, що в силу вікових особливостей навіть при бажанні вивчити мову вже не можуть. До них треба відноситися з розумінням. Та є нагальна потреба прийняти Закон, за яким би заборонялося працювати в державних установах та претендувати на виборну посаду в представницьких органах громадянам України, які народилися вже в незалежній державі, але не володіють державною мовою. Так само набути громадянство України мали би могти тільки ті, хто складе іспит з державної мови та українознавства. У них є право вибору. Також для вступу до українського вищого навчального закладу, навіть з неукраїнською мовою викладання, треба обов’язково здати екзамен з української мови та українознавства. Я проти насилля... Але я маю певні конституційні права. Одне із них — право вимагати щоби в державних установах зі мною розмовляли державною мовою. В разі двох державних мов, вимагати перекладача, бо моє життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Так що, панове політики, мова — це категорія економічна.

Події листопада 2004 року показали, що українці вміють постояти за себе. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є ми, народ. Ми, народ, здійснюємо владу безпосередньо та через органи державної влади і місцевого самоврядування. Сьогодні ідуть вибори до цих органів. Фактично, ми обираємо своїх слуг. Я закликаю всіх українців, для кого Україна — Батьківщина, тобто Богом дана нам земля батьків і дідів, земля, в якій знаходяться могили предків, не помилилися у виборі; винаймати тільки тих слуг, які поважають нас та готові служити нашій Вітчизні.

Леонід САНДУЛЯК,
доктор мед. наук, професор.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com