ЛЕОНІД ТЕНДЮК:
«Я НЕ ПРИБІЧНИК ФАНТАСТИКИ, БО БАЧЕНЕ МНОЮ — БІЛЬШ НІЖ ФАНТАСТИЧНЕ»

3 березня славетний український письменник-мариніст, лауреат премії імені Лесі Українки Леонід Тендюк святкуватиме свій 75-річний ювілей.

— Пане Леоніде, ви чи не єдиний в Україні письменник-мариніст. Чим привабила морська стихія вас, уродженця села Володимирівка, що на Кіровоградщині?

— Були прекрасні мариністи - і Дмитро Ткач, і Дудковський, і Іван Гайдаєнко. Нині на Житомирщині є мариніст Микола Яненко. Україна — морська держава. З нашого степового краю з давніх-давен багато людей переїхало до моря. Мій рідний дядько Яків Антонович був моряком. Троє моїх двоєрідних сестер — Галина, Віра і Людмила, які нині живуть в Одесі, теж морякували — хто куховарив, хто був на камбузі… Власне, степ і море дуже схожі.

—   Якою є географія ваших мандрувань?

— На початку 1960-х років я мандрував Курилами, Командорами, Камчаткою. Спочатку я поїхав у відрядження, а потім працював на звіробійній шхуні у Берінговому морі - ми били моржів і тюленів. Потім мандрував з прикордонниками. Якось, коли я був на острові Берінга (Командорські острови), то мав зі своїм товаришем Михайлом Жиліним собачою упряжжю дістатися із селища Нікольського північного котикового лежбища.  Другого дня почався великий шторм. Та ще й страшна хуртовина. Нам потрібно було повертатися. Трактор тягнув величезний причіп, ущерть навантажений котиковими тушами. Ми сіли на причіп і їхали у страшенному смороді. До Нікопольського залишалося кілометрів 10 - 15. Трактор заглух через заметіль, я запропонував піти пішки. Михайло каже згодом: «Давай перепочинемо». Йшли удвох, скоцюрбилися. Нас почало заносити снігом. Ми з’їли засмажену північну куріпку і думаємо: «Що ж далі?». Нарешті трактор нас наздогнав, а слідів уже не було видно. Ми дісталися судна, та через гостре запалення легенів місяць пролежали у госпіталі.

Або знову ж таки з Мішею Жиліним купався у кратері вулкана Ебено, що у Північно-Курильську. Вода була такою гарячою, що можна було яйце зварити…

Важко зупинитися на чомусь одному. Багато незабутніх вражень, які залишили незглибимий слід у моїй пам’яті: і працю на суховантажах, якими возили до Японії ліс, і спецрейси самохідними баржами до Північного В’єтнаму, захопленого американцями... А скільки було цікавих зустрічей, коли я працював на експедиційному судні гідрометцентру «Юрій Шикальський»! Або кермовим на науково-дослідному судні «Витязь»! Воно нині стоїть у Калінінграді на вічному приколі. Нині там музей океанографії Росії.

— Поділіться, будь ласка, вашим улюбленим міфом або легендою.

— Більш як 30 книжок я написав на документальній основі. Є лише певні зміщення в часі. Взагалі, я не прибічник фантастики, бо бачене мною — більш ніж фантастика. А ще я писав про те, що бачили на власні очі старші моряки, штурмани, боцмани.

— У чому полягає секрет вашого українства як митця?

— Мене можна було б вважати іноземним письменником, якби я не був українцем. Моїм пером керує любов до України. Хоча більшість моїх книжок розповідають про події на далеких меридіанах, я завжди вишукував факти, пов’язані з Україною.

Ось, наприклад, ми були на Центральних Полінезійських островах. Там є острів Різдва, де американці випробовують свою термоядерну зброю. Якось у помічника начальника експедиції Ігоря Стоянова трапився перитоніт. Нам дозволили висадитися на острові. Хворого забрав військовий літак і повіз його на Гаваї, до Гонолулу. Ігоря врятували. Цікаво, що на цьому острові працював лікар Марченко з Вінниччини. Згодом я зустрівся із земляками у Західному Самоа, в порту Аніа. Був день відкритих дверей. Нашим судном зацікавилися тубільці. Я стояв вахтовим біля парадного трапу. І тут до мене підійшла білява жінка і заговорила українською… Другого дня під’їхав шикарний лімузин. Я разом зі своїми друзями астрономами Ернестом Гуртовенком і Костею Скориком сів у машину. За кермом сидів чоловік  - пов’язка на стегнах з ворсистої пальмової підкорки, довжелезне волосся, затягнене в тугий вузол, міцні біцепси. Під’їхали ми до їхньої хижі. Нас провели, запропонували присісти, почали частувати. Пані назвалася Ольгою Давидюк, але через цензуру мені довелося у книжках змінити її прізвище. Вона родом з Устилуга. Її чоловік грав на акапелі (схожа на мандоліну), співав, потім заспівали й ми… Увечері, коли ми вже мали повертатися на «Витязь», Ольга й каже: «Ви знаєте, Льоня, мій чоловік — король». Я здивувався. А жінка розповіла таке. У війну вона ще дівчинкою разом з іншими дітьми потрапила до концентраційного табору в Бухенвальді. Потім її разом з іншими звільнили. Ольга опинилася в американській зоні. Звідти доля занесла її в Канаду, потім - в Америку, а звідти вона переїхала на Гаваї в Гонолулу. Тоді в коледжі вчився її нинішній чоловік Неф Майява. Вони познайомилися. Він був спадкоємним принцом. (Цікаво, що його прадід дружив з Робертом Стівенсоном.) Коли Ольга побралася з Нефом, його батько помер. Неф став королем Західного Самоа. Протім подружжя переїхало на Гавайї.

На Самоа, на острові Ідола, запам’яталася цікава зустріч з поляками — Збігнєм та Євою Волане (авторкою книжки про Самоа). Вони працювали там від ЮНЕСКО. Якось ми з Еріком купалися в затоці. Коли бачимо — пливе русява жінка, щось говорить польською. Ми здивувалися: «Де ви тут узялися?» А вона: «Ми тут з чоловіком працюємо». Побували в них у гостях.

Якось на величезному суховантажі «Оренбург» у порту Ванкувері закупали пшеницю і перевозили до Владивостока. Через страйк залізничників ми там кантувалися більше місяця. Було багато зустрічей із земляками. Я виступав на літературному вечорі для українських канадців. Познайомився з деканом Ванкуверського університету Ревуцьким — племінником композитора Левка Ревуцького. Дав мені запрошення на виступ Керенського.

— На думку Романа Роллана, «у дружбі немає ані боржників, ані благодійників». Ваше розуміння дружби, адже останім часом це поняття, фактично втратило свій первісний духовний сенс?

— Я ніколи не чинив нечесно, ніколи не лукавив, нікого не обдурював. Дивно, в мене більше друзів серед жінок, аніж серед чоловіків. Останні мене часто підводили, були нещирими в дружбі. Дружба — це взаєморозуміння, підтримка. Не обов’язково бути однодумцями, але завжди треба бути готовим підставити другові плече.

Інтерв’ю
Людмила ГУРЕНКО